На київському Євромайдані час від часу звучать рядки Симоненкових віршів.
І щоразу виникає враження, що писалися вони не півстоліття тому, а в наші майданівські дні.
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Це грудень 1962 року.
А ось грудень 1961-го:
Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права…
Справді, все довкола як у Василя Симоненка: таки пульсує і гуде козацька кров народу, приниженого новітніми байстрюками при владі; таки не вщухає битва за Україну…
У чистому й пронизливому голосі поета, який сповідався на велелюдді від себе й цілого покоління молодих ідеалістів-шістдесятників, вчувається Кобзареве: «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві…» Василь Симоненко – речник шевченківської традиції в українській поезії кінця 1950-х – початку 1960-х. Його вустами в час післясталінської відлиги озвучувалися думки й почуття, що виражали національний біль і воскреслий дух українства. Разом із поетами-ровесниками він бунтував проти тоталітарної зневаги до людини, беручи на себе добровільну ношу її оборонця і повпреда. Багато Симоненкових віршів – це величальна «простій людині», це пристрасне, аж до екзальтації, обстоювання самоцінності кожного «маленького» «Я», це декларування його складності, стражденності й унікальності.
У часи моєї студентської молодості, що почалася далекого 1970 року в Одесі, поезія Василя Симоненка жила не так в університетських аудиторіях, як у наших гуртожитках на березі Чорного моря. Симоненком зачитувалися. Його вірші ходили по руках, причому ми знали, що є серед них недруковані чи й навіть заборонені. Намагалися «виловити» в букіністичних магазинах збірки «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), проте марно (про здійснене Іваном Кошелівцем мюнхенське видання Симоненкового вибраного «Берег чекань» (1965), думаю, ніхто з нас узагалі не знав). Старшокурсники поширювали переписаний від руки щоденник поета «Окрайці думок». А десь чи не 1971 року вони ж таки разом зі студентами інших вишів влаштували вечір пам’яті Василя Симоненка, на якому звучали й недруковані та цензуровані вірші. І був неабиякий розголос, і хвилювався деканат, і ходили розмови, що зовсім не випадково кафедру на сцені організатори вечора обтягли блакитним полотном – поруч із золотистою завісою вона сполучалася в крамольну синьо-жовту гармонію…
Одне слово, ім’я Симоненка для мого покоління довгий час було напівзабороненим, оповитим якоюсь таємницею. Гострота цього відчуття посилилася після того, як у Києві скасували видання його збірки «Лебеді материнства», що мала вийти з передмовою Олеся Гончара. Гончар свій текст друкував кілька разів, демонстративно вказуючи: це передмова до «Лебедів материнства». Ми, студенти, шукали ту збірку і не могли знайти. Тому робили висновок: «Лебедів…» не пропустили… Часи були похмурі, влада переслідувала українських інтелектуалів. Хвиля репресій прокотилася і в нашій Одесі…
Зазнав репресій і Василь Симоненко. Посмертно. Підозріливе ставлення до поета санкціонував зловісний академік-сталініст Микола Шамота, який тоді очолював Інститут літератури Академії наук України. Йому, як і всьому партійному офіціозу, слова поета «Україно! Ти – моя молитва» видавалися загрозою радянській уніфікації. Та й хіба тільки ЦІ слова? У поезії Симоненка билося гаряче серце неубієнної України – шамоти це відчували. Тому й поспішали затаврувати патріотичне почуття поета-українця, називаючи любов до свого «буржуазним націоналізмом».
Як стверджують друзі поета, влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Смілі (станція ім. Шевченка) його затримали і побили працівники транспортної міліції. Історія вельми туманна, проте факт лишається фактом: через півтора року Симоненка не стало. Не знаю, чи побиття і смерть якось пов’язані між собою, – помирав 28-річний черкаський журналіст, власкор «Робітничої газети» Василь Симоненко від раку. Три місяці він не виходив із лікарні, згасаючи на очах у медиків, рідних і друзів.
Попереду було безсмертя: правдомовна, відкрито-сповідальна, патетична, саркастично-гротескна, ніжна лірика поета надовго перетривала час, який доля відвела йому самому. Євромайдан це рішуче підтвердив.