Як кінорежисер я не прагну занурюватися в дидактику – неодмінно доносити людям певний чіткий меседж. Здебільшого в мене виникає якась надокучлива ідея, що її хочеться втілити в життя. Це часто пов’язано з певним місцем, яке мені кортить показати глядачам, чи з конкретним періодом, що мене цікавить. Утім, цей часопростір завжди прив’язаний до людей і розкривається саме через їх зображення. Я переглянула чимало російських і українських стрічок у перекладі французькою, й вони значно вплинули на моє режисерське бачення. Зокрема «Земля» Олександра Довженка – вважаю, що це чудовий фільм! Бачу, що зараз, на жаль, в Україні кіно майже не знімають, важко знайти нові українські стрічки й сформувати враження про сучасний кінематограф вашої країни. Коли я знімала на Одеській кіностудії, була здивована старим обладнанням іще з часів Сєрґєя Ейзенштейна. Мені важко порадити щось у цій ситуації, залишається хіба шкодувати та побажати вам якнайшвидше вийти з цього кінематографічного вакууму. Наприклад, у Франції, де я жила й виховувалася, кіно є одним із пріоритетів у культурі, там цим напрямком серйозно опікується держава, тому в режисерів є величезний вибір сюжетів і жанрів, є повна свобода для творчості. Й ця суттєва державна підтримка дозволяє розвивати авторське кіно, а не тільки гнатися за комерцією й видовищем. Я народилася й училася в Ізраїлі, тож можу сказати, що й там зараз бурхливо розвивається незалежне кіно, з’являються нові імена, стрічки, які можна часто побачити й на міжнародних фестивалях. І це все відбувається незважаючи на менше порівняно з Францією фінансування кінематографа з боку держави. Останнім часом поміж ізраїльських стрічок багато картин соціального спрямування – таке кіно наразі є доволі актуальним для молодих режисерів.
Сподіваюсь, українська тема в кіно, яка мене так цікавить, не залишить нікого байдужим. Хоча я була тут неодноразово, проте й далі відкриваю для себе Україну. Пам’ятаю свої враження від Потьомкінських сходів, які зобразив у своєму легендарному фільмі Сєрґєй Ейзенштейн. Коли я вчилася на кінофакультеті, студенти дивилися стрічку «Броненосець Потьомкін», і кадр зі сходами, якими котиться дитячий візочок, закарбувався як міф, а тут я їх побачила наживо. Також незабутні враження залишили зйомки одеських євреїв – їхнє сприйняття життя, гумор, загальна самобутня атмосфера. Мені здається, що це «раритетний» світ, він зникає, тому мені важливо зафіксувати його останні прояви. А точкою відліку для пізнання цього світу для мене стали оповідання Ісаака Бабеля. Читаючи його твори, впіймала себе на думці, що хочу зняти фільм про Одесу. Так почався мій кінематографічний зв’язок із Україною, який триває й донині.