Цілковитий контроль

Останніми роками в нашій країні стало традицією пишатися досягненнями вітчизняної демократії. У деяких рейтингах міжнародних моніторингових установ Україна опинилася поміж вільних держав. Це, зокрема, означає, що влада в країні змінюється на виборах, які відображають результати волевиявлення і є чесними, прозорими та справедливими.

Оптимісти навіть заявляли, що Україна пройшла свою точку неповернення, а суспільство, здатне на Помаранчеву революцію, не допустить згортання своїх прав. Після зміни влади у 2010 році ці твердження піддалися суворому випробовуванню практикою. І практика як формування центральної влади, так і підготовки до місцевих виборів виявилася нещадною до оптимістичних прогнозів.
Сталося те, чого і треба було очікувати від Партії регіонів: пріоритетом для неї є власне здобуття, зміцнення та утримання влади на всіх рівнях. Засоби для цього добираються за критерієм дієвості, а не моральності, справедливості. Відтак мусимо констатувати: чинна влада зробила все для того, щоб перегони 2010 року знову стали виборами без вибору.

Цьому найперше прислужилися зміни до законодавства, що надають центральній владі отримувати безпрецедентні можливості для контролю за виборами і водночас суттєво обмежують можливості для спостереження та оскарження порушень. Нові законодавчі норми влада сповна використала для контролю над організацією виборчого процесу, непропорційно великого представництва Партії регіонів та її сателітів у комісіях усіх рівнів. Зрештою, засобами тиску і впливу було забезпечено лояльність місцевих управлінських і бізнесових еліт, а також «знешкоджено», а подекуди й захоплено сили, які зберігають опозиційність.

За підсумками виборів Партія регіонів поширює свій формальний контроль практично на всю територію України й усі аспекти життя суспільства на національному та місцевому рівнях. І водночас вона розписується у своїй формальній відповідальності за абсолютно всі наслідки дій можновладців. Влада контролює правоохоронні органи та судову систему, поступово позбувається свободи слова, а наступні парламентські вибори планує проводити за лекалами, випробуваними під час місцевих виборів-2010.

Однак такий підхід є небезпечним насамперед для самої влади. Вона не має ресурсів для тривалого задоволення апетитів «васалів» з істеблішменту і правоохоронців, а також для забезпечення прийнятного рівня життя більшості громадян. Загострення соціально-економічної кризи постійно зменшує наявні в неї ресурси. Тиск на місцеві еліти та залякування громадян породжують напруження, здатне призвести до відкритих конфліктів. Цілком можливим є прогноз, що вже парламентські вибори знову будуть драматичними і значно менш спрямованими в одні ворота, ніж місцеві вибори-2010. А спроби «вкрасти» результати наступного волевиявлення можуть вилитися в суспільний протест.

Підґрунтя цього протесту влада закладає вже сьогодні, конвертуючи свій вплив (помножений на розгубленість і неготовність опонентів до серйозної протидії) у нав’язаний суспільству результат.
Так само вже сьогодні кожен громадянин може закласти підвалини відновлення демократії, свідомо поставившись до свого права вибору. Зокрема, перешкоджаючи викраденню власного голосу: перевіривши правильність заповнення реєстру виборців, виявивши пильність під час перебування на виборчій дільниці та повідомляючи про порушення спостерігачам, правоохоронцям і ЗМІ.
У світі є ціле розмаїття концепцій місцевого самоврядування – від громадівської (визнає первинність громад і природність їхніх самоврядних прав) до державницької (визнає всі права самоврядування похідними від держави). Однак усі вони збігаються в тому, що місцеве самоврядування – це право і можливість громадян та їхніх об’єднань (громад) керувати поточними питаннями життя, не озираючись у цьому на державу.

Європейська хартія про місцеве самоврядування, підписана 15 жовтня 1985 року, визначає, що: «Під місцевим самоврядуванням розуміються право і реальна спроможність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і керувати нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність та в інтересах місцевого населення».

Це право, зокрема, «здійснюється радами або зборами, члени яких обрані шляхом вільного таємного рівного прямого і загального голосування».

Відтак місцеві вибори – це обрання менеджерів, які вирішуватимуть питання повсякденного життя конкретної громади. Тому дуже часто на місцевих виборах застосовують мажоритарну систему – кожна громада має свого конкретного представника. І законодавство багатьох країн передбачає можливість відклику місцевого депутата в разі неспроможності виконати конкретні завдання, які ставлять перед ним виборці.

Водночас вирішення питань громади – це повсякчасне безпосереднє перебування в контакті з виборцями. Тому в партійних демократіях сучасних розвинених країн незалежно від виборчої системи на місцевих виборах змагаються переважно представники партій. Щоправда, зміст їхніх дебатів здебільшого прив’язаний до локальних проблем.

Саме в цьому контексті існує одна з фундаментальних відмінностей у політичній практиці розвинених країн і України. Для партій у демократичних країнах, насамперед європейських, місцевий рівень критично важливий для їхньої діяльності, залучення нових прихильників, кар’єри самих партійців. Партії функціонують як стабільні системи, що, програвши вибори, готуються до наступних. А перебування на посаді – це не спосіб збагачення; за цим стежать і опоненти, і правоохоронні органи, і журналісти. Тому й міжфракційні переходи – по­одинокий виняток: політики надто пов’язані зі своїми партіями і виборцями, та й ставлення до перебіжчиків вкрай презирливе, а компенсатора у вигляді доступу до публічних ресурсів немає.

Натомість в Україні партії будуються як механізми обслуговування інтересів своїх верхівок. Вони відірвані від місцевого життя і місцевих проблем, згадують про них лише перед виборами і часто укладають короткострокові егоїстичні домовленості – з тими, хто готовий віддячити партійному керівництву. Тим більше що якраз перебування на посаді в Україні означає доступ до перерозподілу (на свою користь) ресурсів і стає самоціллю.

Відтак місцеві представництва українських політичних партій не мають сили і стабільності своїх європейських аналогів і тому стали порівняно легкою здобиччю партії влади, яка розглядає місцеві вибори-2010 як шанс зміцнити конт­роль над країною.

ПАРТІЯ ВЕДЕ. Україна повертається до радянської практики виборів: переможець відомий заздалегідь – це партія влади