У Брюсселі весна, і в Європейському Союзі вона теж наступає. Для лідерів й інституцій війна в Україні стала гальванічним елементом. «Війна нагадала про цінності Європи», — невпинно повторювали мені всі, з ким я спілкувався під час нещодавнього візиту в столицю ЄС.
Існує популярна теорія про те, що європейська інтеграція здійснюється за рахунок криз. Та правда в тому, що це не завжди так. Скажімо, потрібно бути єврооптимістом у рожевих окулярах, щоб стверджувати, що європейській єдності сприяла міграційна криза 2015–2016 років. Проте за останні дві кризи — пандемія коронавірусу і війна в Україні — ми спостерігали механізм «виклику — відгуку» за теорією історика Арнольда Тойнбі про моделі розвитку подій в історії.
Після повільного старту і тимчасового відходу до односторонніх дій окремих країн-членів, ЄС відреагував на економічні наслідки пандемії коронавірусу відчайдушним стрибком уперед: понад €750 млрд на відновлення країн-членів і антикризовий план NextGenerationEU. Одним махом було подолано два давні північноєвропейські табу. Тепер ішлося про спільний європейський борг, і більша частина коштів мала розподілятися у вигляді грантів, а не лише позик, між найбільш постраждалими країнами, як-от Італія. Нарешті європейські лідери зробили те, що мусили зробити десять років тому, реагуючи на кризу єврозони 2010 року.
Ще визначнішим було реагування на війну в Україні. Попри всі зусилля націоналістичних паріїв на кшталт прем’єра Угорщини Віктора Орбана, європейська солідарність вилилася в десять раундів дошкульних економічних санкцій проти Росії. Українських біженців гостинно прийняли в усіх країнах, а скупий обструкціоністський підхід британців до візових процедур наштовхнувся на осуд. Після чергового повільного старту (цього все ж не уникнути, коли маєш справу з великою міжнародною спільнотою з 27 країн) цього року ЄС виділив Україні €18 млрд економічної допомоги. Чимало країн-членів ЄС надали від себе Україні суттєву військову допомогу. Ба більше, з’явився Європейський фонд миру (European Peace Facility), що неможливо було уявити до повномасштабного вторгнення Владіміра Путіна в Україну 24 лютого 2022 року. Через фонд здійснюються масштабні закупівлі зброї й амуніції для Збройних Сил України, що планують контрнаступ у найближчі кілька тижнів.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Нам потрібна деколонізація західної думки
Більше того, європейські інституції забезпечили небачене стратегічне лідерство. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн знайшла своє покликання в потязі до Києва. Верховний представник ЄС із питань закордонних справ Жозеп Боррель палко закликає до розширення допомоги через European Peace Facility. Європейський парламент ефективно просуває розширення ЄС на схід. Тепер найголовнішим геостратегічним проєктом Союзу став новий раунд розширення із залученням України, Молдови і, можливо, Грузії, а також країн Західних Балкан, а наступним пунктом на порядку денному стоять взаємопов’язані питання енергетичної безпеки і зелений перехід.
ЄС також користується суттєвою підтримкою. За результатами нещодавнього опитування Eurobarometer, у середньому серед 27 країн-членів більшість європейців «схильні вірити» в інституції ЄС більше, ніж у свої національні уряди і парламенти (47% проти 32% і 33% відповідно). 45% мають загалом позитивне ставлення до ЄС і 18% — негативне. 62% стверджують, що з оптимізмом дивляться в майбутнє ЄС і 35% — із песимізмом. А вишенькою на торті є ще одне нещодавнє опитування, яке засвідчило, що відтоді, як стався Brexit, навіть британці більше вірять в ЄС, аніж у свій уряд і парламент.
Та є й погані новини. З індивідуальної політики багатьох країн-членів вимальовується значно менш приємна картина, ніж із цифр, що оприлюднюються, а зовнішні виклики, перед лицем яких опинився ЄС, серйозніші, ніж будь-коли раніше. Якщо копнути глибше в показники євробарометра, слід розглянути питання, що завжди мене інтригувало. Питання до громадян про те, чи не варто їхній країні «планувати майбутнє за межами ЄС». Коли його ставили до референдуму про Brexit 2016 року, в усіх 28 країнах-членах у середньому 34% стверджували, що варто. Цього року в ЄС (уже без клятих бритів) усе ще 27% громадян вважають, що варто. У Словенії цей показник сягнув 42%, у Хорватії — 41%, у Польщі — 40%, а в Австрії — 38%. Навіть у Бельгії, яка ласкаво ділить свою столицю з ЄС, так вважають 33% громадян.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Уся правда про «шольцування»
Це не означає, що хтось збирається найближчим часом наслідувати британців. Спостерігаючи за тим, що діється у Великій Британії з 2016 року, більшість європейців мали б знеохотитися. Однак скидається на те, що чимало європейців незадоволені Євросоюзом, і їхні популістські й націоналістичні лідери прагнуть трансформувати Євросоюз зсередини, радше ніж полишити його. Прикметно, що серед угорців громадян, які вважають, що їм було б краще за межами ЄС (27%), менше, ніж серед французів (28%). Зрештою, Орбан — лідер, який здійснив мрію Бориса Джонсона. Він отримав свій європейський торт і залюбки ласує.
Угорщину, що є повноцінним членом ЄС, більше не можна назвати демократією. Чинні лідери Польщі налаштовані перемогти на запланованих на осінь виборах, будь-якою ціною і продовжувати «орбанізацію» по-польськи. У Нідерландах, де я тільки-но провів пречудовий день із нагоди виходу друком голландського видання моєї історії Європи, популістська Аграрна партія може підпсувати місцеву політику, якщо добре себе покаже на місцевих виборах.
Тимчасом праворадикальна Австрійська партія свободи, що налаштована проти іммігрантів, лідирує в опитуваннях. Італія має пост-неофашистську прем’єр-міністерку, нехай та і доволі відповідально ставиться до ключових європейських питань, як-от Україна і єврозона. Масові протести у Франції не дуже-то сприяють майбутньому соціал-ліберальної партії Емманюеля Макрона. Фахівці з французької політики вважають Марін Ле Пен найімовірнішою переможницею президентських виборів 2027 року. У той час, як загалом серед 27 країн-членів ЄС довіра до Євросоюзу на високому рівні, 57% французьких респондентів «схильні не довіряти» ЄС.
Читайте також: Британський історик: Побувавши в Україні, я зрозумів, що найбільшою загрозою для «русского мира» є не Захід, а сам Путін
І це ми ще не дійшли до безпрецедентних зовнішніх загроз. Наймасштабніша війна в Європі з 1945 року. Братання диктаторів Сі Цзіньпіна і Путіна. Інші держави за межами Заходу, як-от Індія, Туреччина, ПАР і Бразилія підтримують добрі відносини з путінською Росією, незважаючи на неоколоніальну війну в Україні з промовистими проявами геноциду. Загроза повернення трампізму в Сполучених Штатах після президентських виборів наступного року (причому це може статися і без Трампа). Глобальне потепління досі вирує: зростання температури повітря на понад 1,5 градуси, порівнюючи з доіндустріальною добою, і наслідки вже даються взнаки — екстремальні погодні явища; приріст населення Землі, що саме перевалило за 8 млрд.; шалений розрив між багатими і бідними країнами; і всі вищеперераховані тенденції загострюють міграційну кризу, що експлуатується ксенофобськими популістами в Європі. Ну і звісно ж, наростає суттєвий ризик збройного конфлікту між США і Китаєм за Тайвань у найближчі десять років. І таких викликів ще безліч.
Євросоюз — сильний. Та йому треба ще неабияк зміцнитися, щоб подужати всі ці внутрішні й зовнішні виклики.
Книжка Тімоті Ґартона Еша Homelands: A Personal History of Europe вийде друком щонайменше вісімнадцятьма європейськими мовами.