Наступного дня після перемоги Дональда Трампа на виборах генеральний прокурор штату Нью-Йорк Ерік Шнайдерман скликав своїх спантеличених провідних правників на «воєнну» раду. У невибагливому офісі на 25-му поверсі будівлі на Нижньому Манхеттені Шнайдерман сказав їм, що недолугі передвиборчі обіцянки Трампа слід сприймати серйозно, а отже, час діяти.
Поки новообраний президент тішився перемогою в «Трамп-тауері», за 8 км від офісу Шнайдермана, останній доручав 650 підлеглим правникам його пильнувати. Вони взялися за аналіз електоральних заяв нового глави держави й підготовку юридичної бази, якою можна було б відбити обіцяні ним атаки на імміграцію, права споживачів та політику щодо протидії змінам клімату. Оскільки в Конгресі переважають республіканці, які, вочевидь, не готові контролювати Трампа, Шнайдерман боявся, що він, генпрокурор-демократ, перетвориться на «тонку блакитну лінію» опору
авторитарному президентові.
Шнайдерман (низенький чоловік, який говорить швидко й по суті) вже знав, що Трамп готовий порушувати закони. Адже 2013 року вів справу проти нього за звинуваченням в обмані слухачів «Університету Трампа» — фіктивного курсу підготовки майбутніх олігархів. У відповідь Трамп теж подав позов проти Шнайдермана на мільйони доларів, звинувачуючи того в судовому переслідуванні зі злими намірами. 2014-го New York Observer, який належить Трамповому зятю й радникові Джареду Кушнеру, теж накинувся на Шнайдермана. «Я тоді ще не збагнув, — каже генпрокурор, — що на мені було відпрацьовано тактику «випаленої землі», яку він застосовує до опонентів».
Відколи Трамп заступив на посаду, минуло 10 тижнів. І прогнози Шнайдермана справджуються. Серед іншого новий президент намагався дискредитувати виборчий процес закидами про незаконність голосування й поширював необґрунтовані заяви про те, що за ним шпигувала Британія. Із його вуст не пролунали ані переконлива відмова від бізнес-інтересів, ані вичерпна інформація про них. Трамп підписав жорстокі й непрофесійно розроблені правила стосовно імміграції. А коли їх почали критикувати правники, заявив, що його політика, пов’язана з кордонами, не в компетенції судів. Протягом перших 63 днів при владі, за даними фактчеку від Washington Post, Трамп зробив 317 «хибних або оманливих» заяв. «Від перших днів, — каже Шнайдерман, який приєднався до табору противників нової імміграційної політики, — стало зрозуміло, що цей президент нехтує верховенством права, прецедентним правом і традиціями більше, ніж будь-хто з його попередників».
Шнайдерман адекватно оцінює загрозу, яку становить Трамп, утім, про вразливість США відгукується надто песимістично. Тим часом 24 березня республіканцям не вдалося провести реформу системи охорони здоров’я через Палату представників, хоча саме задля цього документа Трамп поставив на карту свою репутацію головного законника Америки. І провал засвідчує, що не завжди він бере гору. Різкий спротив журналістів, громадських організацій, компаній, мільйонів протестувальників та низки штатів перегинам президента теж створює йому проблеми. Конституційна система стримувань і противаг у США виявилася дієвішою, ніж багато хто думав.
Треба визнати, що провал Акта про американську систему охорони здоров’я (AHCA) — це не зовсім блискучий приклад ідеалу Конституції в дії, за Джеймсом Медісоном (коли президентські амбіції стримує влада Конгресу). Більшість республіканців симпатизує законові Трампа, що має на меті скасувати Obamacare, запроваджену Бараком Обамою. Під час президентства останнього Палата представників безуспішно голосувала за скасування Obamacare понад 50 разів. Позбутися її було головною передвиборчою обіцянкою Трампа. Учасники так званої групи Freedom Caucus (понад 30 правих членів Палати представників), які виступили проти скасування Obamacare і змусили спікера-республіканця Пола Раяна зняти відповідну пропозицію з розгляду, не мали нічого проти Трампа. Більшість із них захоплюється президентом. Їхня ціль — Раян, якого вони зневажають за прагматичність: на їхню думку, новий закон (глузливо названий «полегшеною версією Obamacare») недостатньо зменшить державні субсидії, які допомагають бідним купувати медичні страховки.
Хай там як, але удару вони завдали Трампові. Той обіцяв використати свій хист домовлятись, аби покласти край дисфункції законодавчої гілки у Вашингтоні. У випадку AHCA його талант проявився так: президент погрожував офіційно виступити проти однопартійців на дальших виборах, якщо ті не проголосують за закон, на якому він, схоже, не дуже розуміється («Марку Мейдоузе, я тебе дістану», — сказав, можливо, й жартома, Трамп представникові Північної Кароліни й лідеру Freedom Caucus).
Читайте також: Не своє — не шкода. Чому Путін потрібен Трампу більше, ніж навпаки
Трамп може ще частково урятувати репутацію, як це зробив Білл Клінтон після провалу його медичної реформи на початку президентства. Проте нинішньому очільнику США доведеться вдосконалити свої навички з ведення переговорів. Не завадить йому й підвищення рейтингів схвалення: за результатами опитування Gallup, тільки 35% американців вважають, що Трамп добре справляється з функцією президента. Тому Медоуз його погроз навряд чи злякається.
Невдачі президента спонукають його піддобрюватися до конгресменів-демократів (подейкують, він спробує прив’язати свої плани стосовно податкової реформи, що не подобаються демократам, до намірів у царині розвитку інфраструктури, які вони підтримують). Для цього йому доведеться поводитися поміркованіше. Деякі сенатори-республіканці, у яких триваліші каденції та більш змішаний електорат, ніж у їхніх колег із Палати представників, уже вимагають цього від Трампа. Провал AHCA, звісно, не означає, що Конгрес таки контролюватиме президента. Але побоювання Шнайдермана, ніби влада республіканців безапеляційно підтримуватиме його нерозсудливість, бачаться вже не такими загрозливими.
Суди, гумор і соцмережі
Більш безпосереднім стримувальним фактором для президента стали суди. Трампові правила стосовно міграції бачилися спробою виконати обіцянку, дану під час кампанії, — тримати мусульман подалі. Але подано це було як заходи боротьби з тероризмом, спрямовані проти країн, що становлять високий ризик. І робив він так, щоб обійти конституційну заборону дискримінації за релігійною ознакою. Проти обох указів виступили широкі коаліції штатів, громадських організацій та приватних компаній. Але врешті ініціативи призупинили судді, керуючись процедурними та конституційними міркуваннями. Президент піддав сумніву легітимність першої обструкції, вчиненої суддею Джеймсом Робартом, якого призначив іще Джордж Буш, а Трамп охарактеризував словами «так званий суддя». Це виявилося занадто навіть для Трампового номінанта до Верховного суду Ніла Ґорсача. «Мене тривожить, коли хтось критикує чесність, порядність чи мотиви федерального судді», — сказав той під час слухання в Сенаті про затвердження його на посаді 21 березня.
ЗМІ, язикаті бюрократи й мільйони людей, що вийшли на вулиці на знак протесту проти Трампа (виступи тепер стихають, хоч і залишаються поширеними), забезпечили таку лавину додаткового контролю над політиками, що нині чути розмови про формування нової системи їхньої підзвітності. «На наших очах поняття стримувань і противаг серйозно розширюється, і, схоже, вони працюють», — стверджує експерт із права Алан Дершовіц.
Читайте також: Вибухова хвиля «Томагавків» Трампа
У світі, який переймається сплеском фейкових новин, висвітлення діяльності Адміністрації Трампа є навдивовижу ґрунтовним. New York Times і Washington Post щотижня публікують розгорнуті матеріали про особливу дружбу між високопосадовцями його апарату й росіянами. Скандали вже змусили Майкла Флінна залишити посаду радника з національної безпеки, а генпрокурора Джека Сешнса — заявити, що він збирається відійти від розслідування, яке проводить його відомство у справі змови команди Трампа з російськими хакерами на час передвиборної кампанії. З огляду на таку інформацію республіканцям-конгресменам стало складніше ігнорувати це питання. Хоча дехто, зокрема голова Комітету розвідки Палати представників Девін Нуньєс, волів би чинити саме так.
Загартовані десятиліттями заангажованості політиків та недовіри до контролю з боку Конгресу, громадські організації (ліві й не тільки) реагують на Трампа не менш вражаюче. Американська спілка захисту громадянських свобод, яка подала в суд на президентську Адміністрацію через обидва пакети міграційних законів, зібрала впродовж минулих вихідних понад $24 млн пожертв через інтернет. Цифра більш ніж ушестеро перевищує річні онлайн-збори спілки. Для деяких активістів це продовження давньої боротьби. Одна організація із захисту довкілля, коли розповідає журналістам про свої плани протистояння Трампу, згадує, як судилася з Бушем (переважно успішно).
Дершовіц звертає увагу й на менш організований контроль за владою, як-от критичні коментарі в соцмережах, осуд з боку іноземних союзників та безжальні комедійні вечірні шоу. Трамп надихнув американських коміків і оживив кар’єру Алека Болдвіна. «Це більш кон’юнктурна, але не передбачувана чи надійна, не очевидна чи прозора система, яка має і свої небезпеки, — каже Дершовіц. — Та, на мою думку, вона буде достатньо сильною, аби діяти як ефективний фактор стримування за президентства Трампа».
Дивитися, як сатиричне шоу Saturday Night Live перетворюється в американській державі на квазіконституційний інструмент, сумно. Система, яку батьки-засновники будували таким чином, щоб різні гілки влади стримували одна одну від перегинів, не має потребувати підтримки блогерів і бунтівних чиновників. Утім, ослаблення конституційного фундаменту, проявом якого до певної міри є й перемога Трампа, помітне вже давно.
40 років тому історик Артур Шлезінґер застерігав у книжці «Імперіалістичне президентство» («The Imperial Presidency») про післявоєнне загарбання влади виконавчою гілкою: «…таке масштабне й категоричне, що воно означатиме радикальну трансформацію традиційного здійснення політики». Книжка стала хітом, але не перервала впевненого перетікання влади до Білого дому, що відтоді тривало за кожного президента. Виконавча влада відкривала для себе нові царини (визначення екологічних стандартів у промисловості, контроль над банківською системою, навіть оголошення участі США у війні, що є безсумнівною прерогативою Конгресу), а президентська бюрократія невпинно розросталася.
Паралельно вона ставала більш політизованою. За Джона Кеннеді Сенат мав затверджувати 196 призначень в Адміністрації президента. Нині 1212. Крім того, виконавча влада ставала більш централізованою. У 1930-х Конгрес великодушно дозволив Франклінові Рузвельту мати шість «помічників президента». А останні очільники держави командували армією більш ніж із 500 працівників Білого дому. Ті мають дбати, аби уряд виконував волю президента і щоб усі лаври за це діставалися йому. Це змінило характер правління — від подоби розважливого формування політики до відчайдушних спроб виконати обіцянки президентської кампанії.
Простір для авторитаризму
За рахунок повноважень Конгресу останні кілька президентів також перебрали на себе додатковий контроль над зовнішньою політикою та громадянськими свободами. Таким чином вони ризикують потрапити під приціл суддів. Однак політики мінімізували можливості для них, зібравши в раді Білого дому загін тямущих юристів, що не поступаються правникам Верховного суду. В Обами таких було майже 50. У результаті виникала безліч правових прецедентів, які розширювали президентські повноваження. У руках безпринципного лідера така влада стає набором інструментів для тиранії. За прикладом Буша та Обами нинішній господар Білого дому може розпоряджатися щодо вчинення таємних убивств американських громадян за кордоном, утримувати під арештом іноземців скільки завгодно, не висуваючи звинувачень або допитуючи їх за фактами, яких не розголошує держава.
Читайте також: Останнє американське попередження
У відповідь на це якісь спазми занепокоєння були, але й ліберали, і консерватори радо підтримували таке посилення виконавчої влади. «Я хотів би зміцнення нинішнього президента-демократа, — заявив Ньют Ґінґріч, затятий республіканський спікер Палати представників за Білла Клінтона, — бо він президент». Академіки різних течій часто наполягають, що ризики надмірного використання повноважень виправдані, бо президент повинен мати демократичну прерогативу для реалізації свого мандата. Тим часом безлад у Конгресі, представники якого замість законодавчих і наглядових функцій зосереджуються на внутрішніх колотнечах (причому найбільше доклав до цього руку Ґінґріч), підтверджував цей висновок. Якщо Конгрес не здатен ухвалювати закони, як інакше управляти країною?
Усі ці вади конституційної системи підсилюють одна одну. Конгрес, який батьки-засновники вважали настільки небезпечним, що поділили його на дві палати, нині в такому деморалізованому стані насамперед через схильність до бездумної партійної лояльності. Це, своєю чергою, нівелює багато демократичних норм, від яких залежить система стримувань і противаг. 2013 року, коли республіканці в Сенаті вдалися до обструкції, щоб заблокувати кандидатів, яких до Адміністрації хотів призначити Обама, демократи у відчаї скасували цю практику, зробивши виняток хіба що для призначень суддів Верховного суду. Нині демократи в меншості й погрожують заблокувати призначення Ґорсача, тож республіканці, швидше за все, прикриють цю останню лазівку для впливу партії меншості на федеральні призначення.
Водночас поєднання мстивої партійної лояльності, альтернативних реальностей, що вибудовуються в інтернеті, та системи номінації кандидатів через праймериз, що виводить на арену яструбів, підштовхує американську політику до екстремізму. Якщо до цього додати посилення виконавчої влади та ослаблення контролю конституційних механізмів над цим процесом, то стає очевидно: ризики, що в Білому домі щось може піти не так, досить великі. 2010 року єльський дослідник права Брюс Акерман прогнозував, що це лише питання часу, і США неодмінно виберуть «харизматичного президента, який політизує державну службу і зневажатиме верховенство права».
Якщо дивитись у такому ширшому контексті, то механізми стримування у випадку Трампа мають менш оптимістичний вигляд. Його перемога на виборах — прогнозований етап у процесі занепаду демократії, а дальше безпринципне лідерство цей занепад тільки пришвидшить. Для протидії необхідні суттєві реформи, нова система стримування виконавчої влади, посилення ефективності Конгресу і звільнення політичних партій від ярма радикалів. Нині таке годі уявити. Тож важливо обміркувати потенційну шкоду, якої може завдати президент Трамп, навіть якщо його стримують сили, котрі дають надію Дершовіцу та ін.
У більшості негараздів, які останнім часом допікають Трампові, він винен сам. Це якоюсь мірою теж добрий знак. Нового президента часто порівнюють із Річардом Ніксоном (останній — любитель серйозно порушувати закони в Білому домі). Утім, Трамп справляє враження значно менш компетентного політика. Ніксон був вправним і працьовитим злочинцем, а Трамп — базікало, і мабуть досі не усвідомив усього масштабу й складності посади, що йому дісталася. Та, він і його радники невдовзі краще засвоять мистецтво використання набору інструментів, доступного президентові. Відтак у випадку загрози національній безпеці, наприклад, Трампова жага до влади й бажання утвердити правоту своєї ісламофобської риторики можуть призвести до дуже небезпечних результатів.
Табакерка із сюрпризом
Команда Трампа вже має плани, як приструнити президентський апарат. «Адміністративна держава сама себе не адмініструватиме», — каже високопоставлений чиновник Білого дому. Один із його намірів — відправити «штурмові групи експертів у лігво бюрократії і спитати: як ви реалізовуєте побажання та політичні ініціативи президента?». Отже, стережіться всі, хто зливає інформацію!
Успішність такої тактики залежить переважно від політичного капіталу Трампа, а він може виявитися значно більшим, ніж припускають його опоненти. Навіть якщо рейтинг його схвалення лишатиметься низьким, то поляризація американського електорату і сприятливий розподіл округів здатні забезпечити республіканцям збереження більшості в обох палатах Конгресу й після проміжних виборів наступного року. А ще Трамп зможе номінувати понад 100 федеральних суддів, зокрема й другого суддю Верховного суду. Усе це додатково зміцнить позиції президента. Якщо розслідування ФБР щодо зв’язків Трампа з Росією і виявить щось серйозне, республіканський Конгрес усе одно не захоче оголошувати йому імпічмент.
Видається, що Трамп уже неабияк доклав руку до занепаду демократії. Щоразу, ганячи інституцію або роблячи брехливі заяви про свого попередника, опонента чи колегу, він б’є по американській демократії. Деякі пошкодження можуть виявитися невиправними. Колись у політиці США важливою була демонстрація порядності. А потім 63 млн американців обрали президентом людину, яка хвалилася, що може нападати на жінок. Донедавна вважалося, що президент має оприлюднювати податкову декларацію і дистанціюватися від бізнес-інтересів. Трамп не зробив ані того, ані того, і його не турбують переваги, що випливають для нього зі статусу президента.
Читайте також: Відроджений фронт холодної війни
Як повідомляла Washington Post, нинішній президент провів майже третину робочого часу в маєтках «імперії Трампа», зокрема на курорті Мар-а-Лаго у Флориді. Члени клубу мали нагоду там спостерігати за очільником держави, який у терміновому порядку за салатом обговорював запуск ядерних ракет Північною Кореєю. Ще одне президентське «гніздо», Міжнародний готель Трампа, розміщений на Пенсильванія-авеню неподалік Білого дому, зажило популярності серед іноземних почесних гостей. У зв’язку із цим проти Трампа подано позов за порушення неоднозначного конституційного положення, що забороняє держслужбовцям приймати гроші або подарунки від іноземної держави. Деякі правники в цьому контексті посилаються на прецедент, коли Бенджамін Франклін питав у Конгресу дозволу, перш ніж прийняти оздоблену діамантами табакерку, яку подарував йому король Франції, коли він повертався звідти до Сполучених Штатів. Давність і неоднозначність прецеденту показує, наскільки непросто апелювати до закону, коли йдеться про стримування президента. Адже прецедентів у цьому випадку мінімум.
Може бути, що обмеження все-таки спрацюють адекватно. Опір судової системи, штатів та громадських організацій Трамповим зловживанням дає надію на те, що американська демократія виявиться більш живучою, ніж багато хто боїться. Одного дня люди ще, може, посміються з того, що настільки несерйозна особа, як Трамп, видавалася такою небезпечною. Та навіть за сприятливого сценарію для відновлення демократичної системи США й побудови більш захищеної від «невмілого використання» держави знадобиться дещо більше. Мільйонними маршами протесту й непохитними суддями не обійтися. Потрібен певний рівень національного консенсусу стосовно того, куди рухатися далі. А саме цього Америці бракує найочевидніше.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com