Перша офіційна зустріч предстоятеля РПЦ патріарха Кірілла й глави римо-католицької церкви папи Франциска залишила багато загадок і запитань. По-перше, місце зустрічі — Гавана, столиця комуністичної Куби. До речі, у міжцерковних зв’язках символам надають надзвичайно великого значення. А Гавана — це, безумовно, символ. Адже на Кубі є чимало політичних в’язнів режиму Кастро. Політика Комуністичної партії Куби щодо релігії та церкви мало відрізняється від аналогічної політики КПРС. Однак навіть деякі журналісти з українських нібито цілком демократичних видань досі за давньою звичкою називають країну, де переслідують дисидентів, «островом Свободи».
Що вже тут вимагати від римського понтифіка латиноамериканського походження, адже мало не всю другу половину ХХ століття на континенті панував культ кубинської революції як виклику ненависним у Латинській Америці qrindos, Los Estados Unidos — північноамериканцям і Сполученим Штатам?
Звісно, такі настрої були не тотальні, а притаманні певним, хоча й доволі значним сегментам латиноамериканського суспільства. Вони формувалися протягом тривалого періоду й породили на континенті особливий комплекс ідей і поглядів, котрий назвали «теологією визволення».
Латинська Америка — один із найпотужніших бастіонів римо-католицької церкви, де католики становлять абсолютну більшість населення. Тому церква об’єктивно не могла бути осторонь соціально-політичних і духовних процесів у цьому регіоні світу.
Читайте також: Зустріч Папи Римського та московського патріарха таємно готувалася протягом 2 років
Латиноамериканські країни пережили десятки диктаторських режимів, які виникали як надбудова над кланово-олігархічними системами, що прирікали суспільства на злидні, безправ’я та брак соціально-економічного поступу. У Латинській Америці навіть з’явився особливий літературний жанр — «антидиктаторський роман». Йому віддали данину і нобелівський лауреат Ґабріель Ґарсіа Маркес у Колумбії («Сто років самотності» та «Осінь патріарха»), і Піо Барроха в Парагваї («Я, Верховний»), і Алехо Карпентьєр на Кубі, і Маріо Варґас Льйоса в Перу (також нобелівський лауреат), і Міґель Отеро Сільва у Венесуелі та ін.
Своїх військових диктаторів латиноамериканці називали «горилами». Вони приходили до влади зазвичай у результаті військового перевороту — pronunciamiento. Приміром, Болівія за менш ніж 200 років незалежного існування пережила їх понад 180. Класичний латиноамериканський pronunciamiento — це коли полковник чи генерал Моралес виводить танки з військового містечка й кидає виклик президентові Аморалесу (концентрованому виразу всіх людських вад із погляду громадськості), захоплюючи президентський палац, парламент, звідки викидають депутатів-корупціонерів під схвальні оплески народу, а перемігши, виголошує палкі антикорупційні промови та прокляття на адресу олігархічних кланів. Усім обіцяють із понеділка розпочати нове життя й принципово іншу еру національного розвитку. Проте за певний час самі відтворюють корупцію та всі минулі гріхи. Це знову ж таки триває до наступного pronunciamiento, до наступного борця проти корупції та олігархів у генеральських чи полковницьких погонах. Зрозуміло, що саму кланово-олігархічну систему (за винятком деяких окремо постраждалих осіб) усе це не руйнувало. Як казали французи про революції, «що більше їх відбувалося, то більше все залишалося як раніше». То було вічне ходіння по колу протягом двох століть. Події 1959 року на Кубі породили ілюзію якісних принципових змін, хоча то був крок назад навіть порівняно з пересічними латиноамериканськими країнами, однак на усвідомлення цього знадобилося півстоліття.
Римо-католицькі священики жили серед латиноамериканського загалу, бачили злидні, соціальне лихо та безнадію. Бачили також таку спробу змінити соціальний фатум, як guerilla — партизанська війна проти панівного режиму. На всі ці явища церква мусила дати відповідь, повинна була мати свою позицію. Ось тоді деякі священики зробили перші спроби поєднати істини раннього християнства з його революційним егалітаризмом із марксизмом. Тоді доволі поширеним у Латинській Америці став феномен червоних єпископів і кардиналів, які зі співчуттям ставилися до проповідників соціальної рівності та агітаторів за демократію навіть із сумнівним додатком «соціалістична»… Церква в контексті «теології визволення» толерувала виступи проти панівних верств латиноамериканських суспільств, що здебільшого не збиралися щось змінювати, будучи загалом задоволеними ситуацією. Інколи це толерування набувало крайніх форм, як у випадку зі священиком із Колумбії Каміло Торресом, який зі зброєю в руках загинув у складі партизанського загону.
«Теологія визволення» — це намагання суттєво змінити наголоси в соціальній доктрині римо-католицької церкви, реабілітувавши насильницький чинник у досягненні соціальної гармонії. «Теологія визволення» формувалася під значним впливом латиноамериканського варіанта лівого войовничого марксизму. Колишній архієпископ Кракова Кароль Войтила (згодом папа Іван Павло ІІ), який добре знав досвід комуністичної Польщі й глибоко відчував небезпеку гібридизації християнства з марксизмом, публічно засуджував «теологію визволення», хоча завжди знаходилися охочі як у комуністичному, так і в церковному середовищі поспекулювати на таких моментах у ранньому християнстві й ранньому марксизмі.
Читайте також: Папа Франциск і Патріарх Кірілл зробили спільну заяву щодо України
Прихильники «теології визволення» вельми схвально ставилися до Куби братів Кастро з її соціальними програмами та спробами кардинальних перетворень, ігноруючи червоний терор і відсутність елементарних демократичних прав. Склався навіть певний міф «революційної» Куби як «маяка надії» і зразка для наслідування для латиноамериканців. А трагічну загибель у Болівії одного з лідерів Куби Ернесто Ґевара де ла Серна Лінч, відомого у світі як команданте Че, адепти «теології визволення» в суто релігійному дусі подавали як «сакральну жертву», як мученицьку смерть за гріхи латиноамериканців і в ім’я їхньої свободи.
Чи міг зовсім не відчути всіх цих впливів, не реагувати на всі ці обставини латиноамериканський кардинал аргентинець Берґольйо? Нині Папа Франциск… На жаль, нам не відомі якісь конкретні висловлювання цього церковного діяча про «теологію визволення», і ми можемо робити висновки, спираючись тільки на якісь дотичні ознаки.
Поза сумнівом, між латиноамериканськими партизанами, зокрема й комуністами, було чимало сміливих, героїчних і навіть жертовних постатей. Але комуністи на нелегальному становищі й комуністи при владі — то різні комуністи. На Кубі влада братів Кастро зовсім не поспішала «брататися» з церквою, дещо пом’якшивши ставлення до неї лише після краху свого сюзерена — СРСР, коли виникла потреба знайти джерела матеріальної допомоги, нічого принципово всередині Куби не змінюючи. Саме тоді брати Кастро почали обережно загравати з Ватиканом.
«Теологія визволення» з її героїчно-романтичним революційним характером в умовах комуністичної диктатури могла дати вельми химерні наслідки, як це й передбачав російський письменник-дисидент Владімір Войновіч в особі описаних ним у його антиутопіях «отців Звєздоніїв», жерців гібридної комуно-чекістської церкви, що блискуче підтвердилося в нинішній Російській Федерації специфічними подіями, зокрема судами в окремих російських містах над громадянами РФ, які в інтернеті висловлювали сумніви щодо переконливості доказів буття Божого в Біблії. Владімір Путін суттєво посприяв створенню гібридної церкви, провівши спецоперацію з фактичної ліквідації зарубіжної Російської православної церкви, що протягом десятиліть була оплотом антирадянських поглядів. Йому вдалося, приєднавши РПЦ (З) до РПЦ, сказати б, об’єднати в Московському патріархаті білогвардійців із чекістами.
Швидше за все, «теологія визволення» в умовах комуністичної диктатури пішла б саме таким шляхом деградації та переродження. На щастя для латиноамериканців, раніше деградували комуністичні режими на Кубі та в Нікарагуа, а «теологія визволення» залишилася для багатьох єпископів і кардиналів Латинської Америки романтичними спогадами молодості, дитячою хворобою, що, однак, здатна й досі якось впливати на вчинки й заяви ієрархів, навіть тих, хто посідає Святий престол у Римі…
І все ж таки чому Гавана, Куба? Чому саме такий вибір? Адже можна було зустрітися в цілком демократичних і цивілізованих за латиноамериканськими стандартами країнах, таких як Мексика, Домініканська Республіка, Коста-Рика… Як розуміти цей меседж понтифіка? Колись ми таки дізнаємося.