Світ митців здається публіці (читачам, глядачам, слухачам) чимось вищим, інакшим, незвичайним – «сяючим чертогом». Десь там, в емпіреях (на віллі, у шале, богемній комуналці) народжується мистецтво. А мистецтво, хоч і належить – як стверджував класик політичного стріт-арту – народові, абсолютно не зрозуміле й далеке від цього самого народу.
Як народжується музика, книжка, картина? Незбагненно й таємничо. Тому й творців художнього продукту маси вважають істотами загадковими, котрі й мислять за іншими схемами, та й живуть, напевне, казково та шикарно. Й потрапити в цей світ, аби хоч побачити його на хвильку – мрія захмарна. Як подорож до фей у Занаду.
У цьому, блін, Занаду, серед цих, вибачте, «фей» я перебуваю з дванадцяти років. Так склалося. Більше того, я теж одна з цих загадкових істот із крильцями. Й, звісно, мислю за абсолютно інакшими схемами, живу фантастичним життям серед таки самих творців прекрасного. Казкове існування, масам і не снилося.
Якось на святкуванні Нового року (ніщо людське феям не осоружне) у моїх «сяючих чертогах» я намагалася пригостити одну вже відому письменницю нектаром у вигляді коньяку. Загадкова істота, перебуваючи в стані безпосереднього спілкування з астралом, недоступного, як ви розумієте, простим смертним, проникливо дивилася на ґрааль з божественним трунком і промовляла нелюдської глибини голосом із інтонаціями Піфії: «Коньяк? На фіг коньяк!» І художньо гепала келишком об стіну.
На третій спробі втамувати спрагу творчої людини закінчився посуд. А в її бездонних очах билося, як риба, Натхнення. Потім, слава Всевишньому, випурхнув зі своїх емпіреїв Морфей (не той, котрий був у «Матриці», а інший; а, може, і той, хто їх знає, тих напівбожеств). Морфей теж був митцем. Змахнувши крилом, він вгамував екстаз мисткині за допомогою якоїсь духмяної цигарки. Опісля першої затяжки «фея» перетворилася на Сплячу Красуню, та банально не звалилася під стіл, як це могло здатися приземленому й незнайомому із життям вищих сфер пересічному громадянину. Буйна учта продовжувалася за своїми, особливими мистецькими законами. Напевно, сусіди, звичайні обивателі, прислухаючись до чарівних звуків прекрасного й недосяжного для них свята, заздрісно та шанобливо шепотіли – «Богема!» І сумно продовжували наливатися своєю банальною горілкою в смутку, що ніколи, ніколи їм до цього не долучитися. Це ж митці! Зранку «фея» оговталася й не повірила жодному слову з нашої розповіді про її вчорашні подвиги на ниві натхнення. Навели переконливі докази. Осяяна божою іскрою істота промовила: «Ах! Який пасаж! Дайте, блін, пива» – і зникла в далечіні. З цього вийшла чудова книжка: епізод із коньяком її дуже прикрасив, роман зробив авторку відомою й підтвердив її медалі справжнього митця.
Як ви розумієте, таке ж свято непевне міг влаштувати й будь-який слюсар. Але чому слюсаря опісля того не осяює написати, наприклад, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», ніхто не знає.
Велика таїна мистецтва.