Господь таки милостивий до України. Цілий тиждень тепла наприкінці вересня та на початку жовтня! Боюся, що якби по-інакшому, коли б і далі трималося десь – 7–9°С удень, то не знаю, як би й виживали містяни. Точніше, мешканці не всіх міст, а тієї смуги України, де не гріє Чорне море. А ще точніше: ті, хто не має в своїх домах автономного водяного опалення чи коминів. Просто кажучи, хто не живе у т. зв. «приватному секторі» брежнєвських часів або у фешенебельних новобудовах.
Утім, не подумайте, що автор цих рядків ремствує, уподібнившись легіонам тих, хто ностальгійно згадує: мовляв, за совдепу (варіант: за Кравчука, за Кучми) було краще. Ні, було гірше! Звичайно, опалення в Києві, та й у інших містах, коли траплялася рання холодна осінь, вмикали ще до 15 жовтня. Але ж зворотною стороною цього було абсолютно бездумне й безумне використання енергоносіїв, коли нерідко восени чи навіть узимку в оселях панувала така спека, що доводилося тримати вдень і вночі прочиненими кватирки. От і маємо те, що маємо: в кілька разів менші, в порівнянні з 1970-ми, обсяги видобутку українського газу та нафти, чи не так?
А те, що Система дбала про тепло в оселях відданих будівників комунізму, то це зрозуміло: наразі навіть у Північній Кореї тоталітарна влада намагається забезпечити населенню такий-сякий добробут; на самій лише ідеології жоден режим не втримається довго, хіба що в Зімбабве, але там завжди тепло.
Та мова не про колишні часи, а про сьогодення, коли в столичні пологові будинки тепло подали приблизно через тиждень по тому, як середньодобова температура сягнула 10°С, а то й 8°С. Добре, ми якось переб’ємося, врешті-решт, ввімкнемо електрообігрівачі (аж так, що цілі будинки періодично «вибиває», що лічильники горять!), а хіба нагрієш велику палату масляним радіатором? І хіба можна допускати хоч найменший ризик переохолодження новонароджених? Може, й надто різко, та з цього приводу мій колега Віктор Каспрук назвав політику влади щодо пересічних городян Холодомором…
Але ж – зауважать – є рішення про дострокове ввімкнення опалення, є сам факт такого ввімкнення спершу в медичних закладах, потім у дитячих… То не так усе погано – могло би бути й гірше. Президент дав директиву, київський мер – також, чиновники забігали, колеса закрутилися…
А я згадую часи свого дитинства, прожиті на Печерську, коли кілька нових на той час п’ятиповерхівок були «зав’язані» на спільну невеличку котельню. Й жодних директив із самих верхів! Ішов холод – опалення вмикали. Теплішало – зводили до мінімуму. Таких котелень існувало по місту чимало. А потім комусь видалося, що комунізм неможливий без централізованих теплотрас.
Ні, звичайно, в цьому був певний резон: у разі аварії на одній ТЕЦ можна давати тепло з іншої, ввівши там у дію резервні потужності. Й него же малим котельням, якщо вони працювали на мазуті, диміти в житлових районах. Але хто заважав перевести їх на газ чи електроенергію й поставити резервні котли – щоб уникнути лиха? І головне: якщо принцип цілковитої залежності громадянина від влади («спасибі рідній партії…») був цілком закономірним за часів совєтчини, то чого ж сьогодні нікого не цікавить реконструкція систем опалювання великих міст? Бо хіба ж це не безумство загальнонаціонального масштабу, ці закопані в землю тисячі кілометрів труб і неймовірні втрати енергії теплоносієм, поки він доповзе до квартир?
…Понад 10 років тому в пресі промайнуло повідомлення, що в Луганську сконструювали універсальну (електрика, газ) міні-котельню, здатну обігріти стандартну дев’ятиповерхівку. Вона встановлювалася на даху й коштувала $40–50 тис. Ясна річ, що зараз це було б десь удвічі дорожче. Та чи не були би такі установки вдвічі вигіднішими, ніж колосальні ТЕЦ?
А на додачу – автономія від влади, від її «мудрості», від офшорних компаній, що прихватизували ТЕЦ, зрештою, від холодів. Чому ж зникли повідомлення про міні-котельні, а їх самих ми не бачимо? Чи не тому, що тоді не можна буде піаритися на турботі про городян, а гроші, які сьогодні ми платимо невідь за що, а не за реальне тепло, не плистимуть в офшори?