«Не в нотах криється краса музики», – ці слова Ґустава Малера стоять як мотто на сайті молодого австрійського композитора Штефана Марії Карла. На зустрічі з нечисленною групою симпатиків і критиків він випромінює доброзичливість і суто віденську ґречність: щира усмішка й цукерки «Моцарт» для всіх гостей. Але погляд Штефана Марії Карла світиться пристрастю, коли він розповідає про свою першу симфонію, над якою нещодавно почав працювати.
Ця зустріч відбувається в Києві. І не випадково, адже композитор не просто вирішив присвятити свій дебютний великий твір пам’яті жертв Голодомору – ціла симфонія стане розповіддю про одну з найбільших трагедій людства. Прем’єра повинна відбутись у нашій столиці восени 2013-го, до 80-х роковин геноциду.
Читайте також: Культурна травма Голодомору
Що змусило австрійця перейнятися історією, яка і в Україні багатьом байдужа? Про своє рішення Штефан говорить як про щось саме собою зрозуміле. «Як і більшість людей у Західній Європі, я не знав про Голодомор, ніколи не чув про нього. І мені соромно, що ми не відаємо про це, не вивчаємо цього у школі», – каже він.
Про трагедію 1932–1933-го митець дізнався від своєї знайомої, історика Марі-Од Тардіво. Вона писала дисертацію про ГУЛАГ, яку їй не дозволили захистити в рідній Франції – робити це довелося в Українському католицькому університеті Львова. «Росіяни мають великий вплив у Парижі, – зі сміхом каже Штефан. – Та, як на мене, в них це є скрізь. Тож якщо хочеш досягнути успіху, доводиться перестрибувати через такі бар’єри».
Вражений розповіддю приятельки, композитор свідомо обрав нелегкий шлях до успіху – через околиці світової історії та одну з найбільш замовчуваних трагедій ХХ століття. «Я прагну до тем, що мають гуманітарний вимір; не бажаю робити мистецтво для мистецтва, як багато сучасників. Мені хочеться використовувати свій талант для добра. Адже мета митця – не принижувати людей, а вивищувати їх», – каже пан Карл.
«Тема Голодомору відразу підкорила мене. Разом із Марі-Од ми створили фундацію в Парижі під назвою Beauregard, метою якої було мистецтвом змінювати світ на краще. Перший проект мав бути про Голодомор, адже це якраз те питання, що потребує підтримки й розголосу ззовні, а не тільки зсередини України. Далі планували взятися за проблеми довкілля, голоду в сучасній Африці. Навіть одна з найталановитіших молодих піарниць Парижа готова була працювати з нами».
ПІДТРИМКА СИМФОНІЇ ГАЛЬМУЄТЬСЯ
Концепція проекту – симфонія «Голодомор» – з’явилась одразу. 33-річний Штефан Марія, випускник зальцбурзького, мюнхенського й лондонського музичних вишів, мав регулярні замовлення і впевнено почувався на старті кар’єри, яка, втім, для більшості композиторів по-справжньому починається з першою симфонією. «Узявшись до роботи, ми зустрічалися з багатьма представниками української діаспори в Лондоні та Парижі. Загалом усі були вражені й переконані в корисності проекту. В підсумку всі бажали допомогти трішки, але нікому не кортіло брати на себе більшої відповідальності. Тож ми звернулися по допомогу до ЮНЕСКО – їхня участь була б для цього проекту ідеальною, але й вони теж не запропонували нам нічого, крім моральної підтримки».
«Хотіли через українську делегацію ЮНЕСКО вийти на владу в Києві. Але невдовзі після нашого звернення обрали Януковича. Не знаю, чи це стосується його, чи пересічного клерка, який поклав листа під сукно, але відповіді ми не отримали. Гадаю, що українська делегація в ЮНЕСКО просто боялася втратити роботу після виборів».
Зрештою, учасники були змушені зупинити проект улітку 2010-го. «Ми втратили мотивацію, бо зіткнулися зі справжньою летаргією і застоєм. Витратили купу грошей на подорожі й не тільки на них, а натомість нічого не здобули».
Лише в листопаді 2011 року Штефан Марія вперше дістав, нехай і скромну, фінансову підтримку від українського середнього бізнесу. Тоді як олігархи стоять осторонь. Після розпаду фундації австрійський композитор залишився сам-один, але не відмовився від ідеї симфонії. Єдине, за його словами, чого він потребує нині, – це щоб якась конкретна інституція чи особа взяла на себе відповідальність за весь проект.
Читайте також: Голодомор як частина української колективної ідентичності
ПЕРЕВЕРШИТИ ШНІТКЕ
Митець уже має детальний робочий план симфонії, в якій знайдеться місце для звукового відтворення і страждань умирущих без хліба, і Сталінового маніакального жадання влади, і безжальності машини колективізації. «Слухачі відчуватимуть у власних животах те саме, що жертви голоду», – каже композитор про свій амбіційний задум.
Але в центрі твору буде ідея примирення. А головним стилістичним прийомом мають стати органічне поєднання, взаємоперетікання фрагментів, написаних у тональній і атональній манерах. «Щось таке вже випробовував Шнітке, – розповідає автор, – але я хочу зробити це не як колаж, а органічним переходом з одного в інше. Вдаючись до обох систем, можна висловити будь-яке почуття, можна алегоризувати все, що завгодно. Цей підхід радикально розширює арсенал засобів».
Майбутня симфонія матиме три великі частини, що ділитимуться на дрібніші пункти. Композитор збирається використати народну музику, нехай навіть обмежено. Ознайомився він і з сучасною українською класикою, зокрема творами про трагедію 1932–1933 років, такими як «Панахида за померлими з голоду» Євгена Станковича. Але, на його загальне враження, мистецтво у нашій країні дуже старомодне. Не є винятком і музика. Тому орієнтуватися на неї австрієць сенсу не бачить. Його симфонія стане чимось цілком самобутнім.
ШЛЯХ ТЕРАПІЇ
Штефана Марію можна було б назвати навіть консерватором у мистецтві через його переконані атаки на сучасну, експериментальну, зациклену на собі музику, байдужу до суспільних проблем. Якби не його нехіть до второваних шляхів, усього старосвітського й не пристрасть, із якою він говорить про основну вимогу до кожного творця: сказати нове слово у своєму ремеслі. Але за ремеслом завжди бачить людей, яким воно повинне служити.
«Голодомор важливий для проекту майбутньої України, бо всі ми – продукт нашого минулого, – розмірковує Штефан Марія. – Переживши дуже поганий досвід, як-от зґвалтування, особистість мусить його переосмислити, щоб упоратися з ним. Можна витісняти такий досвід, але це призведе до проблем: депресії, зневіри в людях тощо. Інший шлях – ненавидіти ґвалтівника ціле життя, але ця ненависть завдасть шкоди лишень самій жертві. І нарешті, є шлях терапії – знайти спосіб примиритися з болем. Прощення зцілює. Але тільки сильні люди можуть цього досягти. Поки що більшість українців намагаються приховати трагізм історії, ігнорувати її чи ненавидіти росіян. Багато митців, які звертаються до Голодомору, зациклені на негативі. І я це розумію, це нормально. Але вони не пропонують, як подолати цей біль».
«Що більше я пізнаю Україну, то дужче переконуюсь: вона потребує дискусії про Голодомор. Я бачу цей біль у молодих людях. Навіть тоді, й саме тоді, коли вони не хочуть про таке говорити. Це доказ того, що біль не мав виходу; його не відпрацювали в освіті, в житті. Голокост – не єдина помилка ХХ століття, Голодомор – теж одна з найбільших помилок, а вчитися треба саме на них. Те, що слід боротися проти гноблення, стояти за правду, а не за владу й гроші, – це все уроки Голодомору», – каже Штефан Марія.
Читайте також: Перевірений прісний продукт