Посилаючи загарбницьке військо в Україну, Лєнін порадив Антонову-Овсієнку називати себе Овсієнком. Схожу роль виконує Вадім Калєснічєнка. Ну не буде ж один лише зайда Ківалов насаджувати нам свою мову. Треба хохла. І слід сказати, що свою провокаційну роль Калєснічєнка виконує чудово. Старається. Готовий навіть сорочку в жертву принести і писок підставити.
Читайтетакож: Українців закликали боротись за мову не на кухнях, а оголосити війну депутатам
Хоча мав би пам’ятати, чим закінчують такі віддані бійці партії. Адже сорочку рвали не одному Калєснічєнку, а ще й Шуфричу. І де тепер нєістовий Нестор зі своїм накачаним торсом?
Отож-бо й воно. Партія використовує гладіаторів лише як відомий одноразовий предмет.
Та жертви товариша Вадіка незмірно більші, аніж порвана сорочка. Уявіть собі, яких мук зазнав його шестирічний син через дурнувату українську! Він просто перестав розвиватися. Татуньо не зміг знайти в Києві російськомовний дитсадок і віддав бідного малого до садка українського. І тут почалося! Дитина, яка у два з половиною роки розмовляла російською (якщо так можна назвати мову, якою володіє татко), рахувала – подумати тільки! – до 10 і знала практично (!!!) всі букви, за рік у садку зупинилася у розвитку. «Він замкнувся. Відбувся злам у свідомості», – сухо констатує зажурений татко.
Я міг би, звичайно, порадити товаришу Вадіку для покращення настрою один дуже класний рецепт: хильнути нашатирного спирту. Але, гадаю, маємо справу зі звичним уже шулерством.
Якби таке і справді було, то зараз я публікувався б не в цьому виданні, а на сайті товариша Вадіка. Бо, навіть живучи в Івано-Франківську, відвідував садок, де були російськомовні вихователі. Та й не лише садок. А піонерські табори? Єстєствєнно, на русском.
Ба більше, коли я потрапив 1971 року на практику до піонерського табору під Львовом, то директор і старша вожата там чомусь виявилися з Мінська. Обоє російськомовні євреї, але з характерною білоруською вимовою. Усі піонервожаті, хоч і були з Галичини, мусили розмовляти російською. Коли я дозволяв собі вживати українську, мені робили зауваження.
У моєму дитинстві було більше російської, ніж української. Навчався в українській школі, але фізкультуру, ручну працю, військову підготовку викладали російською, російськими були телебачення і кіно. Проте з дитинства читав книжки і українською, і російською, і польською, якої ніколи не вчив, а просто брав і читав.
І жодного роздвоєння особистості. Жодного зламу свідомості й загальмування у розвитку. Можливо, далися взнаки гени, адже мої батьки навчалися в польських школах, володіли польською, німецькою, чеською, бо чехи жили в сусідніх селах, а на побутовому рівні розмовляли їдишем.
Читайте також: Ідіотизм як питання національної безпеки
Камлання товариша Вадіка – суцільна маячня. Не помічено «зламу у свідомості» в сина відомого українського літературознавця Ліди Стефанівської, яка живе у Варшаві. Малий знає українську, польську й англійську, але вдома з мамою, дідом та бабусею розмовляє лемківським діалектом. Себто говіркою, яку він ширше ніде поза домом не може застосувати, хіба що на фестивалі «Лемківська ватра».
Але товариш Вадік не один. Є в нього щирий друг. Алєсь Бузіна. Цей хоч і встиг начитатися підручників «непотрібною мовою», але під впливом ідей Табачніка прозрів. Причому настільки, що закликав бойкотувати товари із Західної України. Щоправда, чомусь до їхнього переліку потрапили кава і цукерки «Світоч». Можливо, Алєсю відомі якісь галицькі плантації кави, про які я ще не чув, але ж «Світоч» давно вже не львівський, а швейцарський. Швейцарія, як відомо, улюблений козир кожного борця за другу державну. Щоправда, якби вони спробували в Цюриху заговорити французькою чи італійською, були б дещо розчаровані.
«Ми два різні народи, – натхненно переспівує Діму Бузіна. – Галичани не українці… Повний бойкот Галичини. По них треба вдарити рублем (?!). Від поїздки до Львова може відмовитися будь-який житель Південного Сходу. Нехай вони самі заливають горло своєю смердючою горілкою у своїх смердючих львівських кнайпах. Я туди не поїду ніколи. І не куплю нічого галицького. Нехай цілуються з портретами свого Бандери».
Ось що буває з тими, хто в «Криївці» переп’є хрінівки. Повний злам свідомості. А, скажімо, європейські вболівальники, захоплюючись Львовом, називають його раєм порівняно з Харковом і Донецьком.
Дивно, що Алєсь не пішов іще далі й не закликав до бойкоту всього, що пов’язане з іменами таких відомих сьогодні галичан і буковинців з діда-прадіда, як Ярославський, Бродський, Каламойський, Галицький, Черновецький, Фірташ та ін. І головне: жодних більше хорів Турецького з Турки!
Не знаю, з чиїм портретом зараз цілується Алєсь, але психотерапевт Тіна Берадзе поставила в Кісельова дуже точний діагноз як Бузіні, так і Калєснічєнку: латентна фаза розвитку гомосексуалізму в психіці особи.
Не вдаватимемося, хто тут кого і як саме, але мусимо констатувати цікавий феномен. Щойно людина зрікається рідної мови настільки, що перетворюється на її ворога і переслідувача, природа їй мстить – відбувається цілком очевидна затримка у розвитку, страждає психіка і, як наслідок, латентна фаза оцього самого, бодай не приснилося.
Читайте також: Партія анальфабетів: тупий і ще тупіший