«Без сумніву, перше місце в нинішню добу… перше місце по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнорідності інтересів духових, треба признати д. Чайченкові» – писав Іван Франко у 1892 році. Чайченко — один з численних псевдонімів Бориса Грінченка. Доля відміряла йому лише 46 років (1863-1910), протягом котрих він «більше працював, ніж жив», прикриваючи ледь не всі прогалини національної справи тих часів. В поезії і прозі Грінченка постійно з’являвся образ сіяча, який працює в поті чола заради майбутніх сходів, а не вигоди тут і зараз. Цей образ пасує і самому автору, який сумлінно засівав українську ниву, не марнуючи часу на епатаж і самопрезентацію. І це зіграло з Грінченком (а точніше, з нами) недобрий жарт. Сьогодні часто закликають очистити від «забронзовілості» Шевченка, Лесю Українку, Грушевського, того ж таки Франка. А от Грінченко, чиї здобутки годі переоцінити, своєї заслуженої «бронзи» так і не набув. Ну а ми, виходить, ще й досі не усвідомили ані масштабів цієї непересічної особистості, ані її впливу на українське націєтворення.
Політичний ідеолог та лідер самостійників
Наприкінці ХІХ століття в українському русі відбувся перехід від культурницького етапу до політичного. Однією з перших таємних політичних організацій підросійської України було засноване у 1891 році «Братерство тарасівців». Братчики висунули самостійницькі гасла і називали себе «націоналами», тобто націоналістами. Тарасівці випустили маніфест «Proffession de foi молодих українців», проте він не цілком розкривав їхні погляди та наразився на критику, зокрема з боку Михайла Драгоманова. Натомість Борис Грінченко (під псевдонімом Вартовий) виступив на підтримку ідей тарасівців у галицькій пресі. Його відомі «Листи з Наддніпрянської України» значно доповнювали ідеї «Братерства», завдяки чому їхній автор став одним із основних ідеологів товариства.
Борис Грінченко та Іван Франко
Цілий спектр влучних ідей та гасел, висловлених Грінченком, може скласти не одну статтю та книгу. Загалом, у 1892-1893 роках зосередився на тому, що пояснював політичні ідеї Тараса Шевченка, які стали основою ідеології «Братерства тарасівців»; критикував тих, чиї ідеї рахував регресивними (зокрема Куліша, Драгоманова і Костомарова); обґрунтовував антиколоніальні завдання українців; оцінював тодішні українські політичні течії і «рекламував» націоналів-народолюбців.
Читайте також: Маєстат традиції
Головна ідея публіцистики Грінченка – самобутність українського народу і його культури. Власне, сама можливість і необхідність нашого самостійного розвитку були доведені громадськості у період існування «Братерства» саме Грінченком. В антиколоніальному дусі він заперечував усі «позитивні» сторони перебування українців в Російській імперії і закликав українців зрозуміти, скільки шкоди їм заподіяно імперією: «Якщо Україна перестане вважати Катерину «матір’ю», то треба буде визнати, що «все, що роблено в Московщині для «руського єдинства» – супротивне народній руській (українській) справі». А співжиття з Москвою в одній державі Грінченко вже тоді відкрито називав не спільнотою рівних, а «пожиранням» одного народу іншим. Подібні ідеї він відстоював і в очолюваній ним Українській Радикальній партії, створеній у 1904 році.
Лідер українців Києва
Києву ніколи не бракувало ані талановитих, ані суспільно активних особистостей — чого тільки варта плеяда Старої Громади, чи коло університетської інтелігенції. Про надзвичайний авторитет Бориса Грінченка свідчить той факт, що він став першим головою Київського товариства «Просвіта» у 1906 році. В ті часи «Просвіта» була єдиним центром, що згуртовував українців великих міст, коли чужинська імперська влада таке тимчасово дозволила. Ба більше, «Просвіта», попри усі обмеження, трансформувалася в «Український клуб», а далі – у Товариство українських поступовців (ТУП), яке, в свою чергу, стало основою Центральної Ради.
Грінченко в робочому кобінеті. На стіні — портрет Пантелеймона Куліша
Особи, які очолювали ТУП на момент початку Революції, зокрема Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші стали провідниками Української Революції та засновниками модерної держави. Якби Борис Грінченко дожив до 1917 року, цілком ймовірно, що саме його суспільство покликало б на роль очільника самостійної Наддніпрянщини чи її уряду. Так само можна припустити, що якби не хвороба та передчасна смерть Івана Франка, особа Каменяра набула б непересічного політичного значення після Листопадового зриву 1918 року. Але сталося так, як сталося. Перші біографи Грінченка відзначали, що саме закриття «Просвіти» у 1910 році, разом із попередніми трагедіями у його родині – смертю єдиної дочки та онука – остаточно підірвали його здоров’я і спричинили до передчасної смерті.
Творець основоположного словника нашої мови
Не дарма Максим Рильський, припрошуючи нас слідкувати за власною грамотністю, писав:
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля».
Очевидно, що радянський поет, перебуваючи у колоніальних рамках, все ж таки демонстрував національний гонор — мовляв, і ми маємо словникаря національного масштабу. Дійсно, видається, що вираз «словник Даля» є сталим і знаним у суспільстві, тимчасом про «словник Грінченка» можна почути переважно від філологів.
Ідея створення словника мови народу як потужного аргументу проти імперіалістів та шовіністів, витала серед української еліти ще з часів Шевченка та Старої Громади. Деякою мірою з цим завданням впорався одесит Михайло Комаров, видавши ґрунтовний російсько-український словник, якй поставив крапку у дискусії про самодостатність української мови, яку досі, демонструючи власне неуцтво, намагаються продовжувати московські необільшовики. Проте основоположним для наступних поколінь став словник, що також тлумачить більшість слів, зібраний Грінченком, разом із дружиною та однодумцями. Перший том вийшов 115 років тому у Києві, а інші три було надруковано протягом двох наступних років.
Читайте також: Чому історія — на часі? Пояснюють науковці
Виконати таке завдання було надзвичайно складно, адже Борис Грінченко прагнув підкреслити походження та використання кожного слова, спираючись на джерела. Словник мав нівелювати критику не лише з боку друзів українства, а й закиди з боку ворогів. Останні справді відкнулися – про словник висловлювалися схвально у Петербурзькій Академії наук та навіть дали Грінченкові премію імені Костомарова. Словник витримав близько десятка перевидань та досі є основним джерелом для всіх, хто хоче відрізнити наше слово від чужого.
Народний вчитель
У багатьох українських школах та хатах-читальнях початку ХХ століття на стіні поряд із портретом Шевченка висіла світлина Грінченка. І не дивно, адже серед національної еліти до теорії та практики педагогіки чи на найґрунтовніше у свій час підійшов саме він. Грінченко вчителював на Харківщині, Катеринославщині, у Чернігові, а у нині окупованому росіянами селі Олексіївка на Луганщині до останнього часу була розташована школа-музей Грінченка. За понад десять років Грінченко завоював визнання учнів не лише завдяки своїм педагогічними інноваціями (наприклад, зовсім не застосовував типових для того часу фізичних покарань), а тим, що розкривав їхню національну гідність – вносив до програми вивчення предметів українською. Його харизма та літературна творчість залишила відбиток на багатьох молодих долях, як у місцях його праці, так і поза ними.
Читайте також: Козацькі права проти російського самодержав’я
Ніяких підручників для забороненої в Російській імперії української нації не було. Тому Грінченко самотужки створив «Українську граматку до науки читання й писання» та читанку «Рідне слово», які перевидавалися і в значно пізніші часи. А щоб не лишатися єдиним українським учителем, він ще й розробив теоретичні посібники для своїх колег: «Якої нам треба школи» і «Народні вчителі й українська школа». Звісно, місію вчителя Грінченко бачив значно ширшою, ніж просте викладання предметів. Вчитель, як писав Грінченко, має бути «центром, осередком освіти для людности, мусить бути не вчителем-урядовцем, а справжнім педагогом і діячем народнім, для якого дорогі не тільки успіхи й освіта його безпосередніх учнів по школі, але й культурне зростання всієї людности, усього села чи міста».
Грінченко з дружиною та донькою
Відсутність дитячої літератури він компенсував власним творами, як міг. Але найбільш показовим є приклад виховання власної доньки Насті. Разом з дружиною Марією, виховуючи доньку в українському дусі, Борис Грінченко зіткнувся з проблемою відсутності дитячої періодики. І вони почали робити спеціально для доньки рукописний журнал «Квітка», який урочисто презентували дитині щомісяця. При тому старанно дотримуючись таємниці наповнення журналу, аж до моменту його «публікації».
Освітня концепція Бориса Грінченка була глибоко україноцентричною. «Хоч і складно нам освічувати своїх дітей по-вкраїнському, мусимо дбати з усієї сили, щоб змалку виростали українцями, а не москальчатами», — писав він. Для цього закликав свідомих українців учити дітей спочатку вдома «свого», а далі вже віддавати, аби «вчилися чужому», адже «якою мовою говоримо й думаємо, такі й думки наші будуть». Саме за таку чіткість у підході до національної школи Грінченка намагалися стерти з історії у часи більшовизму.
Вартовий минувщини
Якщо освіта та мова – це здобутки, що мали б забезпечити майбутні «сходи» національної культури та громадянства, то варто згадати і про місію Грінченка щодо минувщини. Він, за традицією інтелектуальної еліти ХІХ століття, зібрав по різним губерніям підросійської України тисячі зразків усної народної творчості – теж потрібний аргумент проти московського «нє било, нєт і бить нє может». Ці усні скарби, окрім доповнення словникарської та художньої діяльності Грінченка, склали кілька великих томів етнографічної спадщини.
Інтер’єр музею Тарновського
Та не лише у фіксуванні фольклору проявилася ощадливість Грінченка. Не секрет, що одна із найцінніших музейних колекцій українських експонатів, зокрема, пов’язаних із козацтвом, представлена у Чернігівському музеї. В її основі колекція магната та збирача українських цінностей Василя Тарновського. Цьому діячеві вдалося роздобути не лише гетьманські клейноди, зброю та грамоти, а й ледь не найбільше зібрання малюнків Тараса Шевченка, що взагалі дозволило говорити про Кобзаря ще й як про художника. Коли ж на початку 1900-х постало питання про передачу колекції Тарновського до музею, то за продовження її каталогізування, після самого господаря, взявся саме Грінченко із дружиною. Розбирати величезне невпорядковане зібрання у холодному підвалі не було легкою справою, а через переїзд до Києва Грінченкам не вдалося її цілком завершити. Проте другий том каталогу тієї колекції все ж був створений саме у грінченківській «лабораторії».
Насправді, ми ще не в змозі повністю усвідомити й оцінити здобутки Бориса Грінченка. Одні лише його літературні праці потребують видання обсягом у понад 50 томів. Але все це на часі — і вчора, і сьогодні, і завтра — адже саме таким є наш шлях до звільнення від колоніальної залежності у найширшому значенні цього слова.
Світлини: grinchenko.kubg.edu.ua