Тут варто раз і назавжди розставити акценти: гендерна дискримінація – це не просто словосполучення, яке можна використовувати щоразу, коли мова заходить про статі і різницю між ними. Гендер – це система диференціації соціальних ролей чоловіків і жінок, вибудувана на основі владного дисбалансу, у якій домінантна група – чоловіки, домінована і дискримінована – жінки. Саме тому суспільний лад, в якому ми досі перебуваємо, називається патріархатом. Говорити про «анти-чоловічий сексизм» невірно. Але ми можемо – і повинні – говорити про негативні ефекти патріархату на чоловіків, про дискримінацію чоловіків у межах їх привілейованої групи. Зрештою, патріархат – як і будь-яка система дискримінації – йде на користь лише незначній кількості людства обох статей.
Розглянемо конкретний приклад. Жінка-керівниця принижує свого підлеглого, що працює посильним, всіляко підкреслюючи, що він «не відбувся як чоловік» і взагалі не вартий поваги, адже за мізерну плату бігає на побігеньках. У цьому прикладі жінка використовує свою класову позицію для приниження нижчого за статусом, але її дії не є гендерною дискримінацією. Вона не каже, що керування – це жіноча робота, а ви, чоловіки, можете тільки робити щось неважливе (як часто говориться щодо жінок). Навпаки, жінка звинувачує чоловіка, що він «не відбувся», тобто, так і не став чоловіком – не виконав патріархальну вимогу «здобути» чоловічість через перемоги над іншими, насамперед – у володінні матеріальними ресурсами. Вона ретранслює ідеологію, яка власне і привілеює чоловіків як групу – мачизм, ідеологію чоловіка-як-переможця.
Однак у самій цій ідеології закладена дискримінація у межах привілейованої групи – адже вона вибудувана як ієрархія, де «переможців» одиниці, усі інші отримуватимуть фрустрацію від статусу слабаків і лузерів. Надмірні вимоги до чоловіків спонукають занедбувати власне здоров’я (хвороба – ознака слабкості, її потрібно по можливості приховувати, замість лікуватись), спричиняють стреси від постійного змагання і відповідальності, яку патріархальна культура забороняє ділити з жінками.
У мачизмі немає місця емоційності, чуйності, співчуттю – рисам, які притаманні усім нам як людським істотам. Чоловік-вихователь у дитячому садочку, або просто батько, який приділяє багато уваги дітям та часто бере лікарняні по догляду за дитиною, може стикатись з неповагою і насмішками, адже виконує «не чоловічу роботу». І така думка – не наслідок жіночого «домінування» у дитсадках, адже жінки (дискримінована група) займаються репродуктивною і доглядовою працею саме тому, що це найменш престижна, низькооплачувана царина, важливість і трудомісткість якої витирається з колективної свідомості фразами на кшталт «сидить дома з дітьми». І якщо для жінки це «сидіння» вдома начебто «природне», то для чоловіка – ганебне.
Традиційний гендерний симбіоз, який досі пропагується як «норма» – нуклеарна гетеросексуальна сім’я з дітьми, де чоловік «заробляє гроші», а жінка «дбає про домашнє вогнище» – є пасткою для усіх статей. В українських економічних реаліях ця «норма» майже не існує, працюють обоє. Й реальність завжди відрізняється від ідеального зразка, особливо, якщо сам зразок створює передумови для дискримінації та насильства. Жінка потрапляє в залежне економічне становище, яке утруднює вихід з насильницьких чи незадовільних стосунків, її позиція основної доглядальниці гальмує професійну діяльність та кар’єрний ріст (як через матеріальну необхідність виконувати величезний об’єм неоплачуваної домашньої праці, так і через стереотипи роботодавців). Чоловік отримує стреси, адже не завжди спроможний одноосібно забезпечувати сім’ю, його емоційне життя суворо лімітовано, у слабкості відмовлено. Рівноправність – у ліжку, в дитячій, на кухні, на вулиці, на дорозі і на роботі іде на користь обом, адже є підставою справжнього партнерства і взаємопідтримки, а не взаємної експлуатації. Відмовитись від гендерного розподілу обов’язків, разом мити посуд і разом забезпечувати родину й безпечніше, і приємніше.