Сподіваюсь на увагу держави до всіх названих і неназваних річниць. Очікую появи нових книжок та фільмів про Перші Визвольні змагання, тим більше, що науковці та митці анонсували чимало приємних сюрпризів.
Як зростав інтерес українців до військової історії?
Починаючи з 1990 р. інформація про Перші Визвольні змагання просочувалась у суспільну свідомість маленькими, ледь помітними цівками. Спершу лише у вигляді дискусій серед істориків та краєзнавців. Поживи для обговорень було обмаль, але самі розмови вже роздмухували інтерес до незнаної теми. Окремим щасливчикам вдавалось одержати з-за кордону діаспорну літературу: наприклад книги Петра Мірчука, або спогади Олександра Удовиченка. У 1991 р. побачив світ журнал «Літопис Червоної Калини» – тезка однойменного журналу, що видавався у Львові з 1929 по 1939 рр. Часопис планувався як щомісячник, але через брак коштів виходив здвоєними і потрійними числами. Та це не применшує його значення, адже саме зі сторінок ЛЧК чимало українців вперше дізнавались про історію УСС, Армії УНР, УГА, УПА тощо. Згодом в Україні з’явились праці Олександра Колянчука (українського дослідника з Перемишля), киянина Ярослава Тинченка, а пізніше і публікації Ігоря Срібняка, Андрія Руккаса, Михайла Ковальчука та інших. З кожним роком ентузіасти робили свій внесок у популяризацію теми: науково-популярні видання «Темпори», малюнки Богдана Піргача, документально-ігрове кіно Івана Канівця, просвітницькі проекти на зразок «Історичної правди», заходи з військово-історичної реконструкції. Зрештою, праця фонду «Героїка»…
Перше число відродженого журналу «Літопис Червоної Калини». Львів, 1991 р.
Важливу роль у зростанні інтересу до української військової історії відіграла новітня російсько-українська війна.
Я би сказав, що «пропозиція» випередила суспільний «попит» на українську військову історію 1917-1921 рр. Так, дедалі більше українців здатні відрізнити УПА від Армії УНР, а Бандеру від Петлюри. Наші земляки почали відвідувати численні патріотичні фестивалі, купувати модні футболки з мілітарною символікою – і це не може не тішити.
На дурняка
Однак «попит», що не встигав за «пропозицією», досі не зміг витягти багатьох українців з ментального дитинства. Скажімо, сформувалась стала читацька аудиторія, що прагне відкривати для себе історію Перших Визвольних змагань… лишень відкривають цю історію часто через PDF або DJVU – стягнувши очікувану книжку на першому ліпшому торренті. Маю багато знайомих – шанувальників військової історії, які з дитячою наївністю очікують коли ж на «Гуртомі» з’являться «Лицарі Зимових походів» або «Подєбрадський полк Армії УНР». Навіть думки не виникає купити книгу – лише стягнути на дурняка.
Залізний Хрест «За Зимовий похід і бої» ч. 3, що належав генерал-хорунжому Олександру Загродському (1889 – 1968). Із фондів Українського національного музею в Чикаго.
Зацікавлення нашою військовою історією росте. Проте цей процес часто має побічну дію, що виявляється у хворобі «збиральництва». Деякі заможні українці, захоплені розкрученою темою, готові за тисячі доларів купувати (і повірте – купують) Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої». Адже мати таку фалеристичну пам’ятку – це неабияк круто! Ще більше людей можуть собі дозволити придбати Хрест Симона Петлюри або Хрест Комбатанта. Проте мені неодноразово доводилось зустрічати колекціонерів-власників цих нагород, які не мають книжок Семотюка, Круковського чи Тинченка. Ба більше – не бажають їх купувати.
Що вже казати про копані кокарди і ґудзики, що вільно продаються на VIOLITY? Як часто «поціновувачі» української мілітарної спадщини замислюються над тим, що викопана з одиночної чи братської могили кокарда – це назавжди втрачений шанс ідентифікувати наших воїнів?
Блискучі артефакти і забуті могили
Ну, раз вже торкнувся теми військових поховань… Важко оцінити як багато в Україні та за її межами українців, які купують, збирають, цікавляться українською військовою історією та її пам’ятками. Проте, виходить дивовижна річ: збирачі цікавляться експонатами, але не цікавляться пам’яттю про перших власників цих пам’яток. Якщо простіше – людина питає де б купити Хреста Симона Петлюри, але коли їй пропонують долучитись до впорядкування могили власника нагороди… ні – не цікавить!
Хрест Симона Петлюри, власник невідомий. Із фондів Українського національного музею в Чикаго.
Загалом, тема втраченої військової спадщини – річ невдячна. Українці ще дуже інфантильні: в усіх бідах винуватять державу. Мовляв, забутими похованнями українських воїнів закордоном також повинна займатись держава. Слушність цих зауважень важко заперечити – наша держава досі малоефективна. Однак ще жоден уряд і жодне іноземне міністерство самостійно не дало ради своїй військовій спадщині. Вічне сподівання на «державу», яка має за все подбати і все передбачити – позиція безвідповідальна.
За межами України поховані тисячі ветеранів українських армій. Чимало з них – «власники» унікальних біографій, що гідні екранізації. Однак чимало їхніх могил вже втрачено назавжди.
Могила підполковника Армії УНР Івана Хімченка (1890 – 1974), лицаря Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої». Польща, м. Каліш, цвинтар на вул. Жолнєрська 24.
Здавалося б з кожним роком кількість українців закордоном лише зростає… наші люди тисячами виїздять на захід. Чисельність українців у Польщі, Німеччині, Франції та в інших державах, порівняно з серединою ХХ ст., лише збільшилась, і то в рази! Однак це ніяк не позначається на збереженні української військової спадщини закордоном. Щомісяця на кладовищах європейських держав зникають могили українських військових. Головна причина – старі емігранти помирають, а нові так і не зацікавились історією визвольного руху. Доглядати могили героїв просто нікому.
Читайте також: Перший на Одещині пам'ятник воякам УНР
Починаючи з 2014 р. українські громади в різних державах світу доклали просто неймовірних зусиль для підтримки України у війні з Росією. Можна сказати, що закордонні українці стрибнули вище власної голови. Проте, утримання численних діаспорних культурних та наукових інституцій, догляд за місцями пам’яті, до яких належать і могили видатних українців, потребує постійної і системної праці, – і то праці не окремих ентузіастів, а цілої громади.
Мюнхен-Ананьїв-Черкаси
«Героїка» власним коштом оплачує низку поховань ветеранів Армії УНР закордоном. Йдеться про ті випадки, коли наша діаспора не може самотужки оплачувати оренду місця на цвинтарі. Деякі з таких могил ми рятувало просто з-під ковша екскаватора. Наприклад, могилу полковника Миколи Шраменка, що знаходиться на кладовищі Вальдфрідгоф (Waldfriedhof) у Мюнхені. Його поховання не оплачувалось з 2002 р. Надгробний пам’ятник знесли, а до могили збирались поховати іншу людину. В останню мить «Героїці», стараннями наших волонтерів Олександра Сухорончака, Петра Ломпаса та Андрія Лавріненка, вдалось зупинити процес ліквідації поховання. Ми уклали договір з Управлінням муніципальних кладовищ Мюнхена (Städtische Friedhöfe München) про подовження оренди місця на кладовищі до 2021 р.
Полковник Армії УНР Микола Шраменко (1891 – 1974). Фото з журналу «Літопис Червоної Калини». 1930. Ч.10
Поряд з Шраменком знаходилась могила Павла Котовича, уродженця Одещини. У 17-літньому віці Павло долучився до антибільшовицького повстання, що спалахнуло в Ананьївському повіті у квітні 1920 р. Згодом, в числі інших своїх земляків, був зарахований до 4-го куреня Чорноморського полку Волинської дивізії Армії УНР. Підхорунжий Котович пройшов з українським військом всю кампанію 1920-го року, і лише у листопаді, під натиском червоних, перейшов на західний берег річки Збруч. Тут українська армія була роззброєна та інтернована у таборах. До Другої світової війни Котович мешкав у Польщі, а згодом виїхав до Німеччини. Займався журналістикою, у 1940–1950 рр. був редактором українських видань у Німеччині «Наше життя», «Українські вісті», «Мета», а з 1954 р. – мовним редактором українських видань Інституту для вивчення СРСР. На жаль, але його могили вже немає.
Між іншим, могила Миколи Шраменка, яку нам вдалось вберегти від знищення, сьогодні не має жодного пам’ятника. Тобто поховання виглядає як рівне місце засіяне травою. Встановити на могилі пам’ятник у вигляді традиційного петлюрівського хреста коштує 4 350 євро. «Героїка» досі не може знайти жертводавців, які б допомогли впорядкувати могилу уродженця Черкас, лицаря Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої».
Париж, лицарі і таксі
На жаль, але у Франції ситуація з похованнями українських воїнів не краща ніж в Німеччині. Втрачено могили не лише козаків, а навіть командирів високого рангу. Наприклад, досі не відомо де ж похований Іван Дубовий. Мова не про пересічного емігранта, а про полковника, командира Запорізького корпусу – одного з лідерів української міжвоєнної еміграції у Франції. Дубовий протягом тривалого часу очолював «Товариство Запорожців» (ветеранську організацію орденського типу) та Союз лицарів Залізного Хреста. Цей уродженець Чернігівщини згуртував довкола себе українських комбатантів, які сповідували праві політичні погляди, симпатизували ідеям В’ячислава Липинського та вбачали в лівацтві українських політиків головну причину історичних невдач 1917-1921 рр.
Іван Дубовий (1894 – 1956), полковник Армії УНР. Збірник «За Державність». 1938. Ч. 8
У 2017 р., завдяки киянці Вікторії Єрмоленко, яка мешкає у Франції, «Героїка» відшукала місце поховання одного з найкращих юнаків Спільної юнацької школи Сергія Гриба (21.08.1900, с. Грузьке – 11.01.1946, м. Ліль, Франція). У 1920 р. хлопець служив молодшим портупей-юнаком у 3-й Залізній дивізії. Брав участь у численних боях з більшовиками, разом з Армією УНР перейшов на західний берег річки Збруч і був інтернований у польських таборах. Закінчив Спільну юнацьку школу (14.07.1921). У 1928 р. виїхав до Франції, оселився у місті Аррас. Вже через рік у Сергія Гриба та його дружини Варвари Кашпірук народився син Сергій-Георгій, який помер у 2014 р. Сам хорунжий був похований в Аррасі. Вже за 10 років після смерті, через несплату цвинтарної ренти, його останки ексгумували та перенесли до братської могили.
Читайте також: Савт Бавнд Брук – український некрополь в Америці
Однак, опускати рук не варто – працювати ще є над чим. Наприклад, у 2018 р. волонтерка Тетяна Наконечна з Парижу допомогла «Героїці» розшукати могилу ще одного ветерана 3-ї Залізної дивізії – поручника Івана Яблонського (07.06.1902, м. Київ – 02.01.1956, м. Париж). Цей молодий киянин вже у віці 22 років опинився у Парижі в статусі ветерана війни і політичного емігранта. Працював шофером таксі, підробляв миттям вікон, а решту часу присвячував громадській роботі – редагуванню культового українського тижневика “Тризуб”. У 1941 році, разом із транспортом французьких робітників, Іван дістався до Берліну, влаштовувався на роботу у видавництві “Голос”. Згодом зголосився до УВВ, в лавах якого воював на Східному фронті. Під час творення 1-ї УД-УНА вступав до її лав. Після розгрому Німеччини Яблонський втікав з британського полону назад до Парижу. Був під судом як німецький воїн, згодом амністований. Після смерті залишив чималу збірку віршів, які разом з іншими речима лишилися під наглядом паризької поліції. Похований 7 січня 1956 р. на кладовищі Parisien de Bagneux. «Героїка» з’ясовує юридичний статус могили.
Могила поручника Івана Яблонського (1902 – 1956). м. Париж. Фото Тетяни Наконечної.
Що чекає на ці та інші українські могили в Європі та за океаном? На це питання дасть відповідь лише час. Час, що не лише лікує, але й затирає в людській пам’яті імена та події. Хочеться вірити, що українці знайдуть можливість зберегти могили тих, хто службою в українському війську заслужив називатися українським ветераном.
Перелік поховань ветеранів Армії УНР, що їх розшукує фонд «Героїка» по цілій земній кулі