Про конституційну відповідальність політиків. В Основному Законі прописана конституційно-правова відповідальність для всіх гілок влади. Для президента це імпічмент — примусове дострокове усунення з посади; для парламенту — достроковий розпуск; особисто для депутатів — дочасне припинення їхніх повноважень; для Кабміну — можливість примусового відправлення його у відставку. Що стосується суддів, то усунення з посади теж є фактично прихованим імпічментом. 1996 року юристи, які були в Конституційній комісії, зокрема і я, наполягали на застосуванні цього терміна, що притаманний, скажімо, законодавству США. Там у порядку імпічменту усувають лише двох осіб: президента й федерального суддю. Ми хотіли зробити аналогічно, але ця ідея для суддів не пройшла. Утім, примусове звільнення будь-якого з них за порушення присяги й за несумісність, прописані спеціальною процедурою згідно з підставами, переліченими в Конституції, фактично можна трактувати як імпічмент.
Що ж до звітності гілок влади, то вона стосується лише звіту уряду, котрий може бути причиною для його відставки. Для решти посадовців звіту фактично немає. Щорічне послання президента парламентові важко таким назвати. Звіту депутатів також не існує. Як не передбачено і звіту парламенту про його діяльність.
Про ініційовані президентом конституційні зміни. Нині триває обговорення змін до Конституції, котрі подає президент, і я ставлю найелементарніше запитання: а ті «конституціоналісти», які вигадали й розробляли ці позиції, концептуально бачать кінцевий результат нової редакції Основного Закону? Мова про нововведення щодо депутатської недоторканності, судову реформу, децентралізацію. Можна подавати ще якісь інновації, але коли в тіло Конституції вмонтовують певні нові елементи, важливо бачити кінцеву мету: що ж буде на виході? Конструктори мерседеса, які закладали доктрину цієї машини, чітко уявляли собі все. Звісно, вузли й деталі розробляли окремі групи, але завжди є генеральний конструктор, який знає концепцію та кінцевий варіант. Якщо завтра якісь деталі до їхнього авто доручити розробити нашим фахівцям із заводу ЗАЗ, вони зможуть? Думаю ні, бо не знають загальної концепції, не прониклися нею. Те саме стосується Конституції. Фактично якби стояло політичне завдання, не порушуючи конституційної системи, зробити зміни, то треба було б доручити їх тій групі, яка мислила й думала в 1996-му. Адже поява нових елементів без бачення концептуального кінцевого результату до добра не доведе.
Про конституційний процес у 1990-х. У нас усе було відкрито. Ми мали концепцію нової Конституції України (червень 1991-го), там усе було розписано. Концепцію ухвалили постановою ВР, вона була загальновідома, понад те, Конституційна комісія, розробивши свій варіант проекту, виставила його на всенародне обговорення й звернулася до громадян, щоб вони висловили свої пропозиції та зауваження. Надійшло більш ніж 9 тис. пропозицій. Окрім того, деякі партії сформували й інші варіанти проектів (загалом дев’ять). Це був відкритий процес, усі знали, хто куди йде й чи можна туди рухатися. Тоді було цілком посткомуністичне суспільство, ми тільки-но вилупились, а на сьогодні минуло нібито вже 25 років розвитку демократії, одначе закрились у якійсь мушлі. Хіба це демократичний підхід?
Чи час змінювати Конституцію. Я не бачу взагалі потреби змін до неї, навіть за умови необхідності проведення судової реформи. На мою думку, вчинено фактично колаборантські дії. Не можна переінакшувати Конституцію в умовах війни. Згадайте бодай слова нинішнього спікера Андрія Парубія, який, виступаючи в Європі, казав, що Україна — перша у світі держава, яка під час війни змінює Конституцію. Якщо він визнає, що точиться війна й ми це робимо, то є стовідсотковим порушником ст. 157 Основного Закону, яка забороняє такі зміни. Як таке верзти на цілу Європу й видавати за неймовірне досягнення? Якщо ви уже щось таємно робите всупереч Конституції, то хоч помовчте. Після того Меркель, як я і очікував, в одній зі своїх промов уже вжила слово Bürgerkrieg («громадянська війна»). Тобто в нас не агресія, а «громадянська війна». Ми самі на це погодилися.
Читайте також: Конституція: продукт протистояння
Про судову реформу. Судова реформа стосується не організації (нині наламали чимало дров), не процесу (в нас він непоганий). Удосконалення потребує лише кримінальний процес, що був спотворений. Коли у 2006–2007-му ми розробили новий Кримінально-процесуальний кодекс, на кінцевому етапі тодішній міністр юстиції Микола Оніщук, а потім Андрій Портнов внесли туди дискомфортні, як на мене, зміни. Фактично лише він сьогодні потребує вдосконалення. Хоча дрібні доопрацювання можуть бути скрізь, бо немає нічого сталого, життя розвивається, тільки це не стосується того, що приховано під терміном «судова реформа». Як щодо організації, так і щодо процедури вона зайва. А потрібна тільки щодо порядку формування суддівського корпусу, добору кандидатів на посади суддів, процедури їхнього звільнення та відповідальності. Отут реформа якраз на часі, я це ніколи не приховував, але, гадаю, вона може відбуватися без змін до Конституції. Я колись це вже показав на прикладі Вищої ради юстиції: як, не змінюючи Основного Закону, вийти на міжнародні стандарти щодо кількості в ній суддів. Хоча не вбачаю в цьому позитиву. Адже коли кажемо, що судді в нас корпоративні, створили корпорацію, а ми їм даємо право обирати більшість, то де логіка? Або не кажіть про корпоративність, або, якщо кажете, не йдіть за європейським формалізмом. Рекомендації — це не обов’язки. Повинна бути якась логіка, а її я не бачу.
Що стосується аналізу за суттю, то через відсутність підписаного конкретного тексту (минуло більш як два тижні, але ніхто не оприлюднює) зроблю це лише рефреном. Я категорично проти ламання структури. Не бачу проблеми із три- або ж чотирирівневою системою. У Німеччині для кримінальної та цивільної юстиції вона фактично п’ятирівнева. Ніхто в нас цього не знає. Для адміністративної юстиції — чотири-, для фінансової — трирівнева, а оскільки в них є ще Об’єднаний сенат федеральних судів, то можна вважати його для цивільної та кримінальної юстиції п’ятим рівнем. І нічого, всі чудово знають, як розвивається Німеччина. А в нас катастрофа. Усе це спекуляції.
Читайте також: Віктор Шишкін: «Спочатку треба навчитися виконувати Конституцію, яка є»
Єдине, що можна вважати позитивним, — це конституційна скарга. Але прожити без неї теж можна. Жили два десятиліття і ще прожили б, до закінчення збройного конфлікту. До речі, у німців вона з’явилася через 25–30 років після ухвалення Конституції. Нічого аж настільки катастрофічного, щоб негайно всупереч нормам Основного Закону його ж таки змінювати. Тим паче що конституційна скарга в нас таки є, прихована. Громадяни мали право звертатися до КС по тлумачення, а він міг вийти за межі останнього й винести за їхнім зверненням рішення про неконституційність якихось норм. Про це говорила ст. 95 закону про КС, і в нас є близько 10 таких рішень.
Для добору суддів теж не потрібні конституційні зміни. Усе це можна елементарно вирішити вдумливим пошуком форм, засобів, варіантів у законі про судоустрій. Хто шукає, той знайде, а хто не хоче шукати — щось порушує.
Про зміну у зв’язку з декомунізацією прописаних у Конституції назв областей. Це момент, який потребує регуляції, але існують певні нюанси. Є декомунізація, є назви «Кіровоградська» та «Дніпропетровська», і коли ми вже йдемо, треба йти до кінця. Окрім того, існує пропозиція президента вилучити з Конституції частину, де перелічені області. Може, це й реально зробити, але знову-таки тут як із мерседесом. Чи маємо ми уяву про майбутню конструкцію територіального устрою нашої держави? Вилучаймо, тільки спершу знаймо, яка буде ця конструкція. Мені наразі не відомо, що це буде: волості, землі… Французи колись, щоб позбавити свою країну так званого історичного сепаратизму, поділили її на 98 адміністративних округів. А територія Франції трохи менша, ніж України (на 50 тис. км²). Отже, треба спочатку виробити доктрину, чого ми хочемо, а вже потім уносити зміни. Але, прокукурікавши, що ми ліквідуємо ч. 2 ст. 133, ніхто не сказав, що далі. Так не можна.
Про пострадянські елементи в Конституції й про те, наскільки наявний соціальний устрій із нею дисонує. Це, мабуть, єдиний момент, коли я скажу про наближення до аналогів декларативної радянської Конституції. Права людини в нас, звісно, краще виписані, більш деталізовано. До того ж саме людини, а не громадянина, тут є різниця. Але демагогічні норми справді існують: безплатні медицина, освіта… Не знаю, чи забезпечить сьогодні держава їх реалізацію. Решту не можу назвати пострадянськими елементами. Президент, повноваження парламенту, загальні засади, судоустрій, Конституційний Суд тощо є нормами, характерними для цілого світу, і ніхто їх не вважає рудиментом СРСР. Єдиним складником, котрий дисонує зі структурами, можна назвати прокуратуру, де частково збереглися радянські повноваження.
Читайте також: Порошенко обіцяє до 30 червня внести в Раду проект змін до Конституції
Утім, якщо в принципі говорити про комуністичну спадковість, а саме про соціальні права людини, то виникає запитання: чи можна їх було нормально забезпечити? Думаю, так. Навіть коли йдеться про ці соціал-демократичні норми, що були записані, — за умови правильної організації державного управління, зокрема економікою (не в радянському розумінні). Воно існує в тій чи тій формі в усіх капіталістичних державах (його називають доктринальним). У Японії, якщо в таких великих фірм, як Sony чи Toyota, виникають серйозні проблеми, скликають засідання Кабміну, адже є небезпека соціального вибуху, відтак у справи втручається уряд. Ми просто не знаємо цих механізмів, бо ніколи не вивчали.
Тому причини дисонансу норм Конституції з реаліями не в ній самій. Вони в бандитській «прихватизації», що відбулася під маркою ліквідації всього пов’язаного із соціалізмом та комунізмом. Ті, хто вважав себе політичним лідером і функціонером у більшовицькій системі, хто найбільше розказував про загальнонародну власність, перші кинулися «прихватизовувати», адже були ближчі до механізму прийняття рішень.
Про можливі невідворотні зміни в Конституції щодо ОРДіЛО. Поки що йдеться про перехідні положення президента, знаменитий п. 18. Але ви ж бачите яка була критика, навіть вибухи гранат. Фактично смерть і кров цих правоохоронців на руках глави держави, бо він своїми дурними змінами спровокував цей конфлікт. Хіба не міг Петро Олексійович передбачити, що значна частина суспільства буде категорично й навіть радикально проти? Він є провокатором того, що сталося 31 серпня. І якщо це пройде, то катастрофа неминуча. Ми фактично конституційно узаконюємо все те, що відбулося колись у моєму рідному Придністров’ї. Зробимо «ПМР» у нас, тільки з різницею 25 років. Це для мене не лише державний біль, а й родинний. Там залишалися мій брат, його доньки, внуки й наша мати, яку я вивіз уже на початку цього тисячоліття до Києва. Брат із доньками теж згодом мусив емігрувати. От вам наслідки Придністров’я. Тож те, що намагаються оцим ідіотизмом пропхати, — це подарунок колаборантам. Я не пригадую, аби де Ґолль погоджувався на уряд колаборанта Петена, якого потім було повішено за зраду, щоб було дві Франції: зі столицями в Парижі й Віші. Останнє вважали територією, котра співпрацювала з Гітлером, і всі, хто там служив у жандармерії, поліційному та військовому апараті, зазнали покарання. Когось повісили, когось розстріляли, когось посадили.
Читайте також: Конституційна реформа в частині децентралізації має завершитися до кінця жовтня – президент
Про можливість скасування Конституційним Судом закону про люстрацію. Є елементарний процес. Є звернення, погане чи ні, але КС зобов’язаний його розглянути. Можуть бути різні варіанти, внесені різні проекти, причому діаметрально протилежні. Одні кажуть визнати неконституційним, другі — зберегти конституційність. Знову-таки це не доводить, що КС уже сьогодні готовий проголосувати за якийсь із варіантів. Плюс є мотивація та регулятивна частина. Зазвичай традиційно обговорювали спочатку саме її. Якщо більшість була за неї, то розробникові цієї частини доручали писати мотиваційну. Потім іще 20–40 разів обговорювали її, бо мотиви бувають різні. Траплялися навіть випадки, коли я погоджувався з регулятивною частиною і категорично заперечував мотиваційну, писав окрему думку. Тому казати сьогодні, що КС до чогось готовий, — це ворожіння на кавовій гущі.
Звісно, є певна небезпека скасування чогось Конституційним Судом, але питання, чого власне. Сам закон катастрофічно поганий. У ньому намішали вінегрету. Там й політична люстрація, й ідеологічна, й пов’язана з корупційними діями… Гримуча суміш. Треба було виписувати норми більш вивірено й стосовно чогось одного. Тому вийшло багато неконституційних внутрішніх норм. Сама концепція люстрації не може суперечити Основному Законові, цей процес треба було проводити, але КС може визнати неконституційним його. Якщо там оскаржували концепцію закону й буде визнано неконституційний концептуальний підхід, це справді небезпечно. Якщо ж визнають неконституційними деякі норми, небезпеки немає, їх можна скоригувати. Або приймається новий закон, або вносяться зміни щодо нової регуляції правовідносин, раніше регульованих цими нормами, виправляються помилки. Поки що підходи КС прогнозувати важко.