Одразу скажу, що текст зовсім не про те, як у них усе дуже гарно, а в нас занепадає. Це, напевно, і є ще однією перевагою того, що кордони тепер стали зовсім не проблемою. Образ європейських країн як втілення раю на Землі тепер можна збалансувати, побачивши на власні очі й здобутки, й проблеми країн, які беремо за приклад для змін на краще. А головне — можна зрозуміти, що й у нас не все так погано, про що ми, маючи таку ментальну традицію, занадто любимо розповідати один одному й усім навколо. Наприклад, коли довелося йти пішки більше 10 км у туристичному районі Італії, бо в них неділя, що автоматично зупиняє рух всякого громадського транспорту, згадка про українські маршрутки гріла душу. Бо якщо перевізник хоче заробити гроші, то машини на маршрут виходять у будь-який день. І ця різниця між Україною та країнами ЄС простежувалася під час мандрівки дуже часто. Бо коли ще о дев’ятій вечора (це, звичайно, уже про робочий день серед тижня) бачиш зачинені двері всіх магазинів, а через годину починають згортатися кафе та ресторани, а повз їдуть останні тролейбуси та автобуси, логічно починаєш задумуватися: а чи потрібні взагалі в цій країні комусь гроші й чи такий вже тут суворий капіталізм панує взагалі. Бо в Україні попит точно породжує пропозицію — будь-де й у будь-який час. Приватний бізнес у сфері обслуговування готовий битися за клієнта, який тому вже трохи розбалуваний цією обставиною. Хоча, можливо, річ лише в тім, що ми полюбляємо відпочивати до останнього, а бідні європейці завжди пам’ятають, що їм ще працювати зранку…
Читайте також: Знання через розваги
Продовжуючи тему громадського транспорту, варто, звісно, сказати про гарний стан автобусів, тролейбусів і вагонів метро, які в робочі дні все-таки ходять часто й дуже пунктуально. Звісно, хочеться такого й в Україні. Але чи готові ми платити ту ціну, яка й для європейців зависока навіть з огляду на рівень зарплат. Упевнений, що в Європі перевізники не виходять на один величезний мінус в бухгалтерії, а держава не вимушена виділяти гроші, щоб хоч якось утримати їх на плаву. І сварок на кшталт «один пільговик вже їде» я теж чомусь не бачив. Згадую, скільки було невдоволення, коли в Києві ціну на проїзд підняли аж на гривню, до п’яти за одну поїздку в метро. Я віддаю в будапештській підземці, в Угорщині, де продукти в супермаркеті інколи навіть дешевші за наші, у сім разів більше за проїзд, і розумію, що до ринкових цін і відповідно якісних перевезень нам, на жаль, ще далеко.
Транзитною країною для мандрівки в мене стала Румунія: звідти були аж надто дешеві квитки лоукост авіаліній. Що найбільше здивувало там, то це школярі. На зупинці, що містилася саме поруч зі школою, вирішив запитати місцевих старшокласників, як дістатися до аеропорту. Жоден із них не зміг допомогти, бо не зрозумів навіть банальних слів на зразок bus та airport, яких нас вчать ще в першому класі. Доволі сильний контраст з Україною, де володіння тільки однією іноземною мовою, англійською, вже починають вважати нормою та замалою якістю для успіху в майбутньому.
Читайте також: Школа для всіх
І нехай, може, занадто оптимістично, але після повернення в Україну хочеться не тільки ділитися враженням, як там було, а й запрошувати всіх подивитися, як у нас. Бо з кожною поїздкою дедалі більше впевнюєшся, що й ми маємо чим здивувати й що показати. Тож розвивати туризм в Україні однозначно треба, щоб не тільки ми їздили світом, а й світ приїздив до нас, і не лише на футбольні свята. Бо прикро, коли зараз туризм у нашій країні часто обмежується великою кількістю таких собі мандрівників переважно зі східних країн, що розглядають країну як певний ринок доступних дівчат. Вони в нас, звісно, завжди були гарні, але ж уже не XVII століття, щоб приїздити сюди для «експорту» нових наложниць чи дістати дешеве задоволення.