З-поміж багатьох післявоєнних проблем однією з найгостріших стане кадрова. На звільнених і понівечених війною теренах буде велика потреба рук і голів для відбудови. Нам доведеться не лише відновлювати будинки та підприємства, а й буквально налагоджувати там життя. Налагоджувати під знаним уже гаслом «Ніколи знову». Знадобляться не тільки інженери, будівельники та військові, що матимуть пункти постійної дислокації в Криму й на Донбасі. Знадобляться всі небайдужі. Усі, хто виживе.
Якщо ми відвоюємо Донбас і Крим та залишимо їх пусткою, населеною людьми, яким просто немає куди податися, це знецінить нашу перемогу. Не такими ж хотіли бачити ці землі наші полеглі? Якщо ворог регенерується й прагнутиме взяти реванш, йому буде легко розхитати регіони, що живуть у злиднях і зневірі. Є ризик, що новоявлені популісти згадають свою заїжджену платівку про «какая разніца», головне, щоб люди були ситі й забезпечені роботою. Нас багато років заколисували цією байкою, і вона може здатися невинною та знову стати частиною актуальної політичної риторики. Насправді це може призвести до сепаратизму в новій обгортці. Запобігти здатні тільки вмотивовані кадри, які на місцях долатимуть новітню руїну.
Читайте також: «Довготривалі наслідки для громадського здоров’я будуть ще 10–15 років після закінчення війни», — головний санлікар України Ігор Кузін
Деякі тріщини нашого післявоєнного життя можна побачити вже сьогодні. Мешканці звільнених територій, особливо тих, що були під окупацією від 2014-го, можуть подумати, що «раз Київ розпочав цю війну ще на Майдані, то нехай тепер спокутує свої гріхи відбудовою. Вони нам винні за роки пітьми та руйнації». Людям, які тривалий час жили в російському інформаційному просторі, може здатися, що Крим і Донбас — це щось на кшталт Чечні, яку московський режим двічі випалив війною, а після своєї перемоги почав платити щедру данину Кадирову, який федеральним коштом перетворив Грозний на копію Дубая. Водночас республіка більше нагадує територію, де панує шаріат, а не конституція РФ.
В ідеалі понівечені війною регіони мали б відбудувати коштом контрибуцій, які виплачуватиме країна-агресор. Якими вони будуть і чи будуть узагалі — питання відкрите. Але за належного інформаційного прикриття навіть контрибуції можна назвати благодійністю та перевернути картину так, що це, мовляв, батьківська турбота Москви на тлі бездіяльності Києва. Щоб ця збочена логіка не вкорінилася на визволених територіях, повинні бути люди, які не лише контролюватимуть витрати та виставлятимуть антикорупційні запобіжники, а й пояснять, звідки беруться кошти на відбудову.
Я більше вірю в те, що гроші на відновлення життя на нашому південному сході виділятимуть західні держави й міжнародні організації. І ця допомога теж потребуватиме пояснення, щоб не виникало ефекту «НАТО розпалило війну між братніми народами, а тепер відкупається». Мешканці окупованих територій постраждали, але це не означає, що в цьому винен Київ, Брюссель чи Вашингтон. Винен агресор і ніхто більше. Жодних компромісів тут бути не може. За моїми спостереженнями, серед мешканців регіонів, де війна триває з 2014-го, дуже поширена думка, що кровопролиття «розв’язали політики, Путін і Зеленський однаково винні». Сьогодні наше завдання перемогти, а завтра — покінчити з усіма цими «не все так однозначно», коли йдеться про нашу боротьбу за незалежність.
Читайте також: Якось би скромніше…
Треба бути дуже обережними, коли йдеться про різного роду «особливі статуси» для деокупованих територій. Такий статус може створити, з одного боку, уже згаданий ефект «Чечня 2.0», з іншого — атмосферу упослідженості, хронічної відсталості, занепаду. Прийняти ще одну хвилю внутрішньопереміщених осіб легше, ніж рекультивувати (у широкому розумінні цього слова) регіони, що найбільше постраждали від війни. Тамтешніх людей довго залякували, що до них прийдуть «нацисти», які знущатимуться з місцевих та під дулом автомата змушуватимуть говорити українською, паплюжити могили полеглих у Другій світовій війні.
Що ми маємо зробити натомість? Авжеж, не перейти в цих регіонах на російську, правила єдині для всіх. Але, окрім вимог мовного законодавства, має бути ще щось. Велика просвітницька робота, метою якою буде повернути (!) українськість цим регіонам. Історія Донщини, Слобожанщини й Приазов’я не ведеться літочисленням від Артьома, Стаханова та молодогвардійців. Крим не «відкрили» 1783 року, там здавна жили киримли й саме вони є корінним населенням півострова, а всі «красноперекопськи» — не історія, а симулякр. Для такої величезної роботи потрібен буде чималий кадровий потенціал: науковий, освітній, управлінський. Ми не зможемо виконати завдання силами місцевих ентузіастів і поверненням вигнанців із цих територій.
Тому в мене для вас, панове активісти, волонтери, культурні менеджери, є одне прохання: не розпаковуйте валіз після перемоги, бо нам ще належить узяти безпосередню участь у відбудові. Без цього ніяк.
Я не вірю, що в держави будуть якісь серйозні матеріальні стимули для тих, хто поїде в деокуповані краї. Ми не колоніалісти, і було б непристойно пропонувати якісь угіддя чи нерухомість в обмін на працю на важкому напрямку. Там, де немає фінансового пряника, є шанс зіграти на людських амбіціях. Можна зробити це писаним чи неписаним правилом: усі, хто прагне кар’єри політичного чи громадського діяча, мусять продемонструвати свої вміння та навички в південно-східних областях, мати там свою success story, яка може відкрити шлях до Верховної Ради чи уряду. Семафор у майбутнє світить у напрямку Севастополя й Луганська, стежте за оновленням розкладу Укрзалізниці.