Як війна впливає на здоров’я українців, яких утрат зазнала система охорони здоров’я та куди зник COVID-19. Тиждень поспілкувався із заступником міністра охорони здоров’я, головним державним санітарним лікарем Ігорем Кузіним.
— Війна чинить глобальний негативний вплив на здоров’я суспільства. І йдеться не лише про поранення чи каліцтва. Життя в прифронтових умовах, біженство, стрес, зниження доходів та погіршення побутових умов — усе це не минає безслідно. Наскільки можливо оцінити комплексний вплив війни на здоров’я українців? Чи здатні ми нині спрогнозувати довготривалі наслідки повномасштабної війни для громадського здоров’я? Скільки років буде потрібно, щоб подолати негативний ефект війни?
— Коли йдеться про війни, воєнні конфлікти, то зазвичай є два основні види впливу — прямий і непрямий. Прямий — це те, що ми фіксуємо щодня. Це терористичні атаки, утрати серед цивільного населення або серед військового контингенту. Також є великий непрямий вплив. Це те, про що ви кажете. Це якраз утрата зв’язків із системою охорони здоров’я, недоїдання на окупованих, деокупованих або прифронтових територіях. Це ризик поширення інфекційних хвороб чи смерті внаслідок цього. Це питання екології. Кожен вибух, кожна атака точно впливатимуть на екологічний стан. Це також питання психічного здоров’я. Коли люди стикаються з повітряною тривогою, зі щоденним бомбардуванням, це, звісно, впливає на стан їхнього психічного здоров’я. І, напевно, підриви на мінах також стосуються непрямих наслідків.
Якщо подивитися на досвід інших країн, які стикалися з війнами, то співвідношення прямих і непрямих втрат — один до дев’яти. Тобто одна людина, яка загинула на полі бою чи померла внаслідок прямої війни, і дев’ять людей, які помирають внаслідок непрямих утрат. Тому непрямі втрати зазвичай найвагоміші стосовно системи громадського здоров’я.
Тепер стосовно наслідків. Ми можемо виділяти кілька їх типів. Насамперед у будь-яких війнах найуразливішими є специфічні групи населення. Це діти, люди похилого віку й вагітні жінки. Чому так? Бо обмеження медичної допомоги або доступ до тих самих продовольчих ринків для них є більшою проблемою, ніж для звичайної дорослої людини. Тому за досвідом інших країн ці групи найбільше піддаються впливу війни чи воєнних конфліктів.
Безумовно, упродовж одного року після початку війни (чи навіть до трьох років) ми спостерігатимемо короткотермінові наслідки. Короткотермінові наслідки — це ризики виникнення спалахів інфекційних захворювань, високий рівень смертності, пов’язаний із травматизмом насамперед унаслідок підривів на мінах чи використання вибухонебезпечних предметів у побуті. Наприклад, коли дитина десь щось знайшла й принесла додому або коли спостерігається прямий вплив навколишнього середовища, як-от отруєння. Сьогодні міністерство фокусується на тому, щоб мінімізувати їхній вплив на здоров’я населення.
Довготривалі наслідки, будуть, на жаль, ще 10–15 років після закінчення війни. Чому після закінчення? Бо ми маємо припинити не лише війну, щоб була перемога України. Ми також маємо припинити негативний вплив на стан психічного здоров’я кожного українця, тому що навіть після початку процесу відновлення буде ще доволі тривалий період, — 10–15 років після війни, — коли ми будемо спостерігати насправді системний вплив психічних розладів і самовплив психічного здоров’я на соматичну захворюваність.
— Ми можемо спрогнозувати, які це будуть наслідки та їхній масштаб? А також підготуватися до того, щоб їх мінімізувати?
— Оцінити ми можемо. Якщо подивимося на загальну кількість осіб, які будуть потребувати психологічної допомоги, то це, напевно, від 10 до 15 мільйонів українців. Ці люди стикатимуться з тим, що їм треба звернутися до лікаря. У них будуть ознаки або депресивного розладу, або розладу сну, або розладу поведінки. Також внаслідок усіх психологічних проблем у них може виникати специфічна поведінка, більша схильність до, наприклад, застосування нарковмісних засобів або підвищення кількості споживання тютюнових виробів. Тобто 10–15 мільйонів осіб потребуватимуть саме допомоги лікаря або, можливо, лікаря-консультанта чи психолога.
Якщо говорити детальніше, то серед цих 10–15 мільйонів українців від 3 до 4 мільйонів потребуватимуть щонайменше медикаментозної терапії для стабілізації саме психологічного стану. Найімовірніше, це буде лікарська терапія. Скільки людей потребуватиме реабілітації, невідомо. І зараз вкрай важко зробити такі оцінки. Але ми розуміємо, що це може бути від сотні тисяч до кількох мільйонів. Усе залежатиме від театру бойових дій, від того, як це рухатиметься далі. Тому в середньому ми можемо спрогнозувати, що щонайменше 15–20 мільйонів українців буде під впливом цих ризиків, віддалених стосовно стану свого здоров’я.
Читайте також: Хірург центру Unbroken: «Те, що робимо ми – це досвід того, як реабілітація працює за кордоном»
Яким чином можна це профілактувати? Безумовно, у нас є рішення, які покликані виправити ситуацію тут і тепер. Тобто стабілізувати, наприклад, її на прифронтових територіях або на деокупованих територіях. Це швидкі рішення, які дають змогу максимально швидко поновити медичну допомогу. І довготривалі рішення, які, наприклад, стосуються впровадження блоку або компоненти з психологічної підтримки на рівень первинної ланки медичної допомоги. Уже багато років відбувається реформа, коли ми промотуємо сімейного лікаря як першого лікаря, до якого звертається пацієнт. Він має відповідати всім потребам сім’ї, розв’язувати будь-які проблеми, надавати медичну допомогу, вести цю сім’ю, враховуючи ті чи інші психологічні стани. І з цього року на рівень первинної ланки медичної допомоги було включено спеціальний пакет надання психологічної допомоги на рівні первинної ланки медичної допомоги.
По суті, це лікар первинки, який пройшов спеціально сертифікований міжнародний курс. Він розуміється на тому, як ідентифікувати психологічні проблеми, як їх виміряти і як оцінити потенційний ризик їх погіршення. Тобто які пацієнти є в групі високого ризику, яких треба переадресовувати на психотерапевтичне втручання, яких треба спостерігати деякий час. Лікар дивиться, як змінюватиметься ситуація і кому треба призначати лікування.
Коли ми подивимося за кількістю українців, що вже звернулися саме до лікарів сімейної медицини, то це 691 тисяча осіб. Доволі високі показники. Люди звертаються, вони проходять хоча б первинний скринінг на депресивні стани, на психічне виснаження, на порушення сну. І це системне рішення, яке даватиме нам змогу моніторити ситуацію та відповідно коригувати всі рівні надання психологічної допомоги.
— Як ми реабілітовуватимемо українське суспільство після війни? Які запроваджуватимуть програми і чи використовуватимуть якийсь іноземний досвід? Як держава бачить розв’язання проблеми?
— Казати, що це зона відповідальності одного Міністерства охорони здоров’я, неправильно. Питання психологічної допомоги чи реабілітації в ширшому контексті — це питання міжсекторальне. І насправді тут є кілька таких напрямів. Перший — психологічна допомога. Почну з неї. Багато міністерств залучено до розв’язання цієї проблеми — Міністерство ветеранів, Міністерство реінтеграції, Міністерство освіти. Оскільки ми розуміємо, що людина з проблемами в галузі психічного здоров’я може виявитися на будь-яких етапах. Вона може не звертатися до лікаря сімейної медицини, вона може з’явитися, наприклад, у шкільному середовищі або це може бути представник трудового колективу. І ми маємо думати про те, щоби була певна когорта психологів на робочих місцях. Тому на рівні Кабінету Міністрів створено національний координаційний штаб з питань психічного здоров’я. Туди входять представники всіх міністерств, і кожен у своєму напрямі розвиває цей блок.
Який досвід використовують? Немає держави, яка могла б надати нам такий досвід, бо це, напевно, уперше в історії, коли така величезна країна, як Україна, стикається з війною і з масштабною потребою в психологічній допомозі. Тому використовують кілька різних типів — з різних країн, які пережили або не переживали різних конфліктів. Методики тестуватимуть і, найімовірніше, ми рано чи пізно все ж таки сформуємо власну методику, яку Україна пропілотує, протестує, і ми подивимося, наскільки вона ефективна.
Другий украй важливий напрям — фізична реабілітація постраждалих. Ми розуміємо, що певна частина людей — як військових, так і невійськових — страждатиме від ампутованих кінцівок. І тому тут окрема програма реабілітації в співпраці, напевно, України з усім Європейським Союзом. Тут запроваджують комплексну програму: як навчання наших медичних працівників, так і напрацювання власного досвіду. Розвивається протезування, розвивається евакуація складних випадків за кордон, щоб там отримати такий досвід, надсучасні протези.
Читайте також: М’ясорубка: російська тактика на другий рік повномасштабного вторгнення в Україну, — звіт RUSI
Третій напрям — реабілітація ветеранів. І це не є компетенцією МОЗ. Для цього створено відповідне міністерство, яке опікується ветеранською політикою. Але то надскладна тема, бо йдеться про ресоціалізацію, про повернення до звичайного способу життя. Це складний напрям, який передбачає, зокрема, надання можливостей для ведення власного бізнесу, стимулювання якоїсь соціальної активності. Ветерана, коли він повертається до звичайного цивільного життя, треба не лише реабілітувати психологічно та фізично, а й соціалізувати, щоб він зрозумів своє місце в соціумі, а соціум адекватно ставився до нього.
Усі три напрями — це ті, над якими зараз працює уряд. По кожному з них є певний прогрес. Але ми тут стикаємося з тим, що в нас немає в кого вчитися. Інколи ми можемо використовувати міжнародний досвід, але він також не є повноцінним. Найчастіше використовують досвід країн ЄС, американський досвід, бо в них була окрема програма ветеранської політики. Сподіваємося, що все ж таки ці інтервенції, ці заходи будуть ефективні.
— Ще одна важлива проблема — доступ до медичних послуг. Очільник МОЗ Віктор Ляшко в лютому розповів, що за рік повномасштабної війни зруйновано або пошкоджено понад 1200 закладів охорони здоров’я. Проте лікарні — це лише елемент системи. Наскільки загалом постраждала медична система України і як міністерство виправляє ситуацію в цих умовах?
— Розпочну із цифр: 1327 закладів пошкоджено; 183 — зруйновано й узагалі не підлягають відновленню. Треба просто будувати нову лікарню чи новий центр надання медичної допомоги. Тут дуже важливо, що це за об’єкти. Якщо ми говоритимемо про якусь багатопрофільну лікарню, то потрапляння чи вибух на рівні одного корпусу для нашої статистики вважається як один об’єкт, попри те що лікарня може й надалі надавати допомогу.
Тим часом Всесвітня організація охорони здоров’я також веде свою статистику й верифікує кожен випадок атак на заклади охорони здоров’я. Бо це порушення Женевської конвенції та правил ведення війни. Нещодавно ВООЗ оголосила, що вона верифікувала тисячний випадок атак на заклади охорони здоров’я. Ми маємо розуміти, що це певний процес верифікації, тому і є якраз дельта в ці 500 випадків. Ідеться про те, що ВООЗ виїжджає на місце, верифікує, фотографує, документує.
Щодо системи охорони здоров’я, то перше проблема — фізична руйнація. У нас на 183 заклади стало менше, а це означає, що на тих територіях обмежений доступ до медичної допомоги. Ми там мусимо переформатуватися на мобільні бригади, брати лікаря й провозити його певним маршрутом, щоб забезпечити ту чи іншу медичну допомогу. Ми маємо розуміти, що на тій території може бути також обмежений доступ до аптечної мережі. Це означає, що програма «Доступні ліки» (коли виписували рецепт і людина йшла до аптеки та безплатно отримувала ті чи інші ліки) може там не працювати. Фізична руйнація закладів охорони здоров’я, принаймні на прифронтових територіях, неабияк впливає на доступність до медичної допомоги.
Друга величезна проблема — відплив медичних кадрів. Ми розуміємо, що на прифронтових територіях після прямих влучань у заклади охорони здоров’я певна частина лікарів все ж таки вирішує задля власної безпеки переїжджати до безпечніших регіонів. Такі процеси міграції лікарів також призводять до зменшення доступності. Тому як швидке рішення запропонували варіант, коли формується пул лікарів, що готові переїжджати від області до області. І вони вахтовим методом заміщують ті когорти, які виїхали.
Третя проблема — перевантаження лікарів, які надають медичну допомогу в західних областях. Ми розуміємо, що було велике переміщення зі сходу на захід. Можете собі уявити медичну інфраструктуру західних областей, яка була розрахована на певну кількість населення. Тепер навантаження збільшилося в рази. Це означає, що лікарі не завжди можуть приділяти адекватну кількість часу, щоб проводити відповідний скринінг, діагностичні дослідження. Ми розуміємо, що якість може втрачатися через таку велику кількість вимушено переміщених осіб.
Читайте також: Конкурс малюнків під бомбами та ручний інкубатор. Як працювала дитяча лікарня в оточеному Чернігові
Тому, по суті, нині основна проблема, з якою ми стикаємося на тлі руйнувань, — обмеження або нерівноцінність у доступі до медичної допомоги. Балансується це мобільними бригадами, які використовуються для важкодоступних місць, ротацією медичних працівників та обмеженням формальних бар’єрів. Наприклад, ми ухвалили рішення, якщо раніше лікар сімейної медицини мав норму щодо кількості пацієнтів, то тепер цю норму знято. Лікар може мати більше пацієнтів, ніж було передбачено в довоєнний час. Отакі прості рішення просто знімають бюрократичні обмеження на надання медичної допомоги.
— Що в нас із COVID-19? На початку війни він раптом зник… Яка ситуація зараз, скільки людей він забрав і які можуть бути довготривалі наслідки цієї пандемії?
— Почну, напевно, з того, що COVID-19 нікуди не зникав. Його й далі реєструють на території України та на території всього світу. На початку травня ВООЗ ухвалила таке, можливо, доволі важке рішення про припинення надзвичайної ситуації. Це означає, що, по суті, не відома нікому раніше інфекційна хвороба перейшла з категорії надзвичайної ситуації в розділ постійної проблеми охорони здоров’я. Це важливо розуміти.
Скасування надзвичайної ситуації не означає, що COVID-19 більше не буде. Він буде постійно з нами, і це стало постійною проблемою сфери охорони здоров’я. І це означає, що ми з ним постійно стикатимемося, постійно про нього говоритимемо й він постійно залишатиметься в людській популяції.
Якраз минуло три роки, коли з’явилися перші випадки й перші згадки про ковід. Від початку пандемії коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зафіксовано понад 5 млн 557 тисяч випадків. Що буде далі? Ми вже розуміємо, що хвороба має певну сезонність. Ця сезонність дуже нагадує гострі респіраторні вірусні інфекції та звичайний грип. Коли ми починаємо з вересня, а закінчуємо приблизно на рівні березня. Це місяці, коли в нас підвищені рівні захворюваності. COVID-19 зарахують до цієї великої категорії. Тобто його додаватимуть туди за абсолютними випадками, і він впливатиме на важкість того чи іншого сезону. Якщо ми раніше завжди рахували його [сезон] лише в контексті грипу, тепер ковід буде точно також там.
Ігор Кузін
Що відбувається сьогодні в країні з COVID-19? На території України циркулює близько 13–14 різних штамів. Попри війну, секвенування продовжили, у кожній області ми забирали відповідні зразки, дивилися, які є штами, які відбуваються мутації. Усі мутації — навколо варіанту Омікрон, тобто це його різні підтипи та підвиди. Загальний напрям мутації саме SARS-CoV-2 іде до того, що вірус дедалі більше віддаляється від імунної відповіді, але протікає в легшій формі. Тобто це звичайна гостра респіраторна вірусна інфекція. Тому, найімовірніше, ми реєструватимемо дедалі більшу кількість випадків на тлі повного курсу вакцинації. Плюсом є те, що вакцинація все ж таки є найефективнішим методом боротьби. Ми бачимо, що серед людей, які помирають, переважна більшість — особи віком 60+ років і не вакциновані. Це найскладніша й найважча група, яку забиратимуть із собою чергові хвилі через відсутність вакцинації та важкий перебіг.
Щодо захворюваності, то ми реєструємо приблизно 3 тисячі випадків за тиждень. Це абсолютно невисокі цифри. Смертельні випадки йдуть на рівні 40–50 за тиждень. Хочу нагадати, що близько місяця-півтора тому ми реєстрували в середньому 100 випадків за тиждень. Тобто ситуація стабілізується й стабілізуватиметься майже до вересня. (Кількість підтверджених випадків COVID-19 за тиждень 26.05–1.06 — 1965. Кількість госпіталізованих — 1527. — Ред.)
Щодо померлих осіб загалом. Від початку пандемії 112 414 українців померли внаслідок COVID-19. Це те, що ми знаємо сьогодні, але ми розуміємо, що ця цифра постійно зростатиме. Кожного сезону ми, напевно, даватимемо окрему статистику померлих. Також хвороба забрала 1,2 тисячі медичних працівників і, на жаль, 90 дітей. Найчастіше це діти з важкими супутніми захворюваннями, такими як онкозахворювання, бронхіальна астма тощо.
Читайте також: «Удавати, що виконуєш свій мандат — нечесно». Ольга Решетилова про роль МКЧХ й ООН під час війни та роботу над звільненням полонених
Тому насправді COVID-19 спричинив шалені наслідки для системи охорони здоров’я і вплинув на здоров’я населення. Коли він перейде до групи рутинних захворювань, найімовірніше, змінюватимуть стратегію вакцинації. Якщо раніше були ширші групи населення, яким ми радили звертатися й вакцинуватися, то зараз вакцинуватися суворо рекомендуємо всім віком 60+ років. Також суворо рекомендуємо вакцинуватися людям, які мають важкі супутні неінфекційні захворювання, такі як бронхіальна астма, серцево-судинні захворювання, цукровий діабет, онкозахворювання, ВІЛ-інфекція. І третя велика група — це група працівників об’єктів критичної інфраструктури. Ми розуміємо, що на атомній електростанції, якщо працює бригада зі 100 людей і з’являється COVID-19 (навіть Омікрон, який виводить людину з ладу на три — п’ять днів), то це означає, що об’єкт критичної інфраструктури не в змозі виконувати свою функцію. Тому нам дуже важливо, щоб ці працівники мали максимальний рівень захисту.
Усі світові наукові дискусії нині точаться навколо так званого довгого ковіду або довготривалих наслідків COVID-19. Ми розуміємо, на що впливає хвороба, — це питання психічного здоров’я, питання психічного виснаження, зниження певних когнітивних функцій, такі як запам’ятовування, порушення мовних функцій, пам’яті, сну, нюху. Ці всі наслідки переважно неврологічно-психологічні. Вони зараз трапляються доволі часто, і їх активно вивчають. Тобто це віддалені наслідки, які поки що не зовсім зрозумілі.
— Скільки разів треба вакцинуватися — раз, два, три, безконечно?
— Чотири рази. Для тієї людини, яка піклується про своє здоров’я, яка хоче бути максимально захищеною, треба отримати щонайменше чотири вакцини. Базовий курс щеплення складається з двох базових вакцин. Або з однієї, якщо використовуєте вакцину «Джонсон». Вона однодозна. Після того роблять перший бустер і другий бустер. На сьогодні це рекомендована схема. Для 95 % українців вона базова. Якщо у вас є чотири щеплення, ви можете більше не хвилюватися стосовно свого вакцинального статусу. Якщо у вас є особливі стани (наприклад, імуноскомпрометовані стани, людина на тлі онкологічної хвороби, яка вживає імуносупресивні препарати), то вам, найімовірніше, рекомендуватимуть трішки іншу схему. Додаватимуть ще так зване додаткове щеплення, воно буде п’ятим.
Але ймовірно, що наступного року або ж через рік вакцинація від COVID-19 все ж таки перейде на щорічну основу. Чому? Бо ми розуміємо, що проти коронавірусної інфекції імунітет нестійкий. Сьогодні, за даними наукових досліджень, він тримається в середньому рік після останнього щеплення. Навіть ті люди, які отримають базовий курс із чотирьох щеплень, щойно отримають другий бустер, через рік у них буде суттєве зниження імунної відповіді. Відповідно, найімовірніше, компонент з вакцини проти коронавірусної інфекції зарахують до складу рутинних вакцин проти грипу, і його рекомендуватимуть під час кожного епідемічного сезону. Кожного епідемічного сезону ми оновлюємо вакцину проти грипу, враховуючи штами, які циркулюють. Точно таке саме відбуватиметься стосовно SARS-CoV-2. (Станом на 1 червня проведено 35 488 324 щеплення (від початку вакцинальної кампанії), понад 850 тисяч осіб ще не отримали другу бустерну дозу, а 12,3 мільйони осіб ще не отримали першу бустерну дозу. — Ред.)
— Як у нас узагалі з вакцинацією? Українці активно вакцинуються чи їм байдуже, бо війна?
— Українці й далі вакцинуються, і це, напевно, найбільший плюс. Але, на жаль, вони почали вакцинуватись активно з 2023 року. 2022-й у нас минув на тлі того, що майже два з половиною — три місяці було випадання з програми імунізації. Люди переїжджали з однієї області до іншої, мігрували медичні працівники, частина медичних закладів переформатовувала свою роботу. Це все призвело до припинення вакцинування в деяких районах.
За підсумками 2022 року, у нас на 20–25 % менші показники охоплення саме рутинної вакцинації. У 2023 році українці, на щастя, повернулися до цього питання, і тепер доволі хороші показники. Якщо так триватиме надалі, то ми, найімовірніше, вийдемо на 85–87 %, і це доволі високі показники на тлі війни.
Найбільш проблемними нині для нас є, мабуть, три інфекції, які треба окремо оголосити. Це кір, поліомієліт і дифтерія. Чому так? Бо кір передається набагато швидше. І якщо подивитися статистику, то одна хвора людина на коронавірусну інфекцію інфікує в середньому 1,2 людини. Одна хвора дитина на кір інфікуватиме 7 чи 8 дітей. Тобто рівень передавання набагато швидший. Ми розуміємо, що якщо 1 вересня діти в безпечних регіонах (за умови готовності закладів освіти) підуть до школи, то один такий випадок швидко призведе до спалаху.
Читайте також: Наталія Калмикова, директорка Українського ветеранського фонду: «Ми хочемо показати, що ветеран – це не «чувак з ПТСР»
Рівень вакцинування вакциною КПК (проти кору, паротиту, краснухи) торік ледве дотягнув до 80 %. Тобто приблизно 20 % — це імунонезахищена дитина, і це імунонезахищений прошарок. Кір має свою сезонність. Прогностично цей сезон кору мав припадати на 2022 рік. На щастя, спалахів не було зареєстровано й не було епідемії, бо школи працювали переважно в дистанційному форматі. Велика кількість українців, на жаль, виїхала за межі країни. Але ми розуміємо, що спалах цілком можливий, особливо коли почнеться навчальний рік. Тому починаючи з червня запустять кампанію імунізації проти кору. Ми прицільно запрошуватимемо на вакцинацію дітей одного та шести років, тих, які пропустили свої щеплення, щоб вони наздогнали й дощепилися. Якраз перед першим вересня. У нас на проведення цієї кампанії є червень, липень і серпень. Загалом ми хочемо охопити щонайменше 200 тисяч дітей, які пропустили це щеплення.
Друга важлива інфекція — поліо. В Україні зареєстрували спалах поліо 2021 року й запустили додатковий раунд імунізації. У багатьох громадах спрацювали мобільні бригади, була активна робота з лідерами релігійної думки. Удалося щепити певну кількість дітей та стабілізувати ситуацію. Минулого тижня представники ВООЗ, які оцінюють країни за ефективністю реагування, провели свою місію, виїжджали в регіон, і підтвердили, що уряд України застосовував абсолютно адекватні заходи протидії поліо.
Вони радитимуть, щоб усе ж таки спалах поліо закрили офіційно. І відповідно підтвердили, що в Україні немає прихованого епідемічного процесу, тобто випадків, які ми не мали змоги фіксувати.
Але водночас не всіх удалося щепити. Чому? Бо є ромське населення, до якого потрібен особливий підхід. Є великий вплив московського патріархату на процеси вакцинації. Ми розуміємо, що осередки московського патріархату, особливо на західних територіях, — це когорти, які дуже важко вакцинуються, вони відверто сповідують антивакцинальні настрої. Є певні групи, що не довіряють якості вакцин. Там потрібна особлива роз’яснювальна робота, щоб переконати людей. Тому вся ця робота триватиме. Поліо для нас є особливою групою ризику, тому що це і безпека для наших дітей, і питання міжнародного іміджу.
І останнє — дифтерія. Чому? Дифтерія — це не лише дитяча інфекція, це, зокрема, доросла інфекція. І ми розуміємо: щоб дорослий був захищений від дифтерії, він має вакцинуватися щонайменше раз на 10 років вакциною КДП. Але, на жаль, якщо ми подивимося статистику, дорослі доволі рідко вакцинуються. Рівень 40–45 % — це доволі низькі показники. На тлі війни, на тлі того, що в нас може зростати ризик поранень, вакцинація цією вакциною проти дифтерії і проти правця (це комбінована вакцина) рятуватиме від кількох інфекцій. Тому що правець — це невиліковна хвороба.
— Як щодо загального рівня смертності в Україні? Наскільки змінилися причини?
— Рівень смертності насправді поки що суттєво не змінюється. Ми дійсно фіксуємо збільшення рівня смертності від травм, бо вони завжди пов’язані з війною. Але здебільшого смертність від серцево-судинних хвороб переважає. Ми, напевно, почнемо фіксувати зміну картини смертності лише на п’ятий-шостий рік після початку війни. Тоді, коли вона справді суттєво зміниться.