9 травня побачив у соцмережах добірку афіш різних заходів, які проводили у різних російських містах на честь свята, що зветься там Днем Перемоги. Найбільше вразила одна з них: там була зображена сексапільна, ні, точніше сказати розпусного вигляду білявка з широко розкритим ротом, яка запрошувала до нічого клубу «креативним» гаслом: «Родіна-мать зовьот танцевать». В програмі серед іншого передбачили, що відвідувачам, які прийдуть з георгієвською стрічкою, дістанеться порція безкоштовного алкоголю. У мене це викликало криву усмішку, але водночас спливла в пам’яті одна картинка. 2015 рік, ми їдемо через місто Дніпро на фронт з волонтерським вантажем і бачимо великий білборд, де українська попзірка Оля Полякова закликала «харе страдать, давайтє танцевать». Ми з товаришем вигадали чимало в’їдливих варіацій на тему, але вони не годяться для публікації у легальному медіа. Чув, ця співачка останнім часом змінила репертуар на український, ба навіть має патріотичні пісні, і збирає аншлаги на своїх концертах.
Мабуть, нерозумно забороняти розваги під час війни, тил мусить бути тилом, але… Але хотілося, щоб вони вони були дещо скромнішими. Такими, які не створюють ефекту, що поки одні громадяни надривають сили на фронті, інші «за них» нестримно веселяться.
До нас в село під Бахмутом теж приїздили артисти: Пташка, Павло Вишебаба. Було навіть трохи ніяково, що ми прийшли на концерт в броніках, а митці були без. Але все пройшло добре, хлопці довго фотографувалися з гостями, ворожа арта, на щастя, мовчала. «От би й Полякова до нас завітала», — мріяли деякі бійці. Не знаю, чи справді вони аж так хотіли почути її пісні, радше зробити селфі з ефектною і популярною дамою. І маю величезний сумнів, що вони під час відпустки пішли б на її концерт у своєму місті. Бо відпустка — надто дорогоцінний час. І часто ті, хто вертається з дому після відпочинку на фронт, повторюють одну й ту саму фразу: «Там війна взагалі не відчувається».
Читайте також: Недо-пере-зне-оцінка
Не відчувається, то й добре. Хоча як поталанить: під час моїх візитів до Києва столиця неабияк потерпала від ворожих ракетних атак. Але війна — це не лише обстріли і втрати, це загальна монотонна похмура атмосфера, що не змінюється разом з порами року. Тут навіть тиша давить на вуха так, що починаєш її лякатись. У фільмах про війну часто звучать слова «не подобається мені ця тиша». Бо тиша віщує близькість «бурі». В тилу ж тиша жадана. Enjoy the silence, як співає гурт Depeche mode. А от зайвий шум — навпаки, насторожує. Особливо галас від гамірних гулянь.
Мене дуже вразила історія про вечірку, яку влаштували студенти УКУ у львівському Будинку вчених. Захід ніби й мав шляхетну мету — зібрати грошей на потреби ЗСУ. І сума вийшла чимала. Але гучна дискотека в день жалоби за загиблими в Умані мирними мешканцями — щось тут не те. Навіть якби не було жалоби, велике party під прикриттям благодійної акції — дійство сумнівне. Говорячи про прикриття я не ставлю під сумнів збір коштів. Але донат — це не індульгенція. Бачив кілька відеороликів, де то бізнесмени з манерами «братви 90-х», то переколені «ін’єкціями краси» панночки з ознаками сп’яніння, відверто хамили поліцейським, відмовлялися виконувати їхні законні вимоги, прикриваючись фразою «та ти знаєш, як я допомагаю армії?»
Цікава логіка виходить: задонатив на армію — можна сідати п’яним за кермо; задонатив — і танцюй до самого ранку; задонатив — і можна ігнорувати повістки від РТЦК. А в чому проблема? Купив індульгенцію і гріши собі далі, доки не придбаєш наступну. У християнстві поняття пожертви не означає довільну суму, виділену з милосердя нужденному чи на якусь добру справу. Недарма в Євангелії мірою виступає вдовина лепта, а не якісь захмарні кошти. Щира пожертва — це та, еквівалент якої відчутний у персональному бюджеті. Спрощено кажучи, це ціна відвідин вечірки (включно з pre- і afterarty), а не отримана решта з придбаного квитка.
У довоєнному житті панував не до кінця зрозумілий мені культ розваг. На нього працювала вся рекламна індустрія. Відривайся, запалюй, релаксуй — закликали нас строкаті ролики і білборди. Можливо, це якийсь важливий маркетинговий механізм, я не знаюся на цьому питанні, спостерігаю лише його наслідки. Колись я потрапив до Відня у вельми специфічному товаристві журналістів з глянцевих «чоловічих» видань. І ось один, із дозволу сказати, колега склав мені компанію у прогулянці містом. Візит до галереї Бельведер виснажив його остаточно і він видав: «Якийсь цей Відень нерозважальний…»
Читайте також: Знаному воякові
Життя під час війни небагате на розваги, але ж «апетит» до них ніде не дівся. То ж наростає невдоволення тим, що «офіційні речники нудні, поверніть нам Арестовича», бо він мовляв вселяв оптимізм і красиво розповідав. Або обурення комендантською годиною. Хоча в чому проблема? Необов’язково у воєнний час гуляти до ранку чи жлуктити горілку до глибокої ночі. Досить того, що наші блогери-аматори викладають в соцмережі роботу нашого ППО, бо як же не поділитися своїми емоціями? Ця інфантильність, зрештою, може коштувати комусь життя, навіть самому блогеру чи блогерці. Виявляється, людям, які живуть у містах, де є всі блага цивілізації, працюють усі заклади, ходить громадський транспорт, працюють комунальні служби, сервіси з доставки їжі, працюють ТРЦ і кінотеатри — нудно. Треба більше розваг і безтурботності. Для чого? Щоб остаточно забути про війну і попередньо відкупитися від неї донатом? Ні, все ж таки, треба скромінше. Інакше тилу з фронтом буде важко порозумітися.