Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Напрямок дорожнього руху

21 Листопада 2008, 00:00

 

 

Я давно про це мрію. В ідеалі – щоби всі українці кидали сміття в урни, платили податки й переходили вулицю на зелене світло. Не тому, що я такий педант, а тому, що вважаю це передумовою загального добробуту й душевного здоров’я, доки ніхто не довів протилежного. Щойно ми нібито зробили до цього крок – зокрема, в бік зеленого світла: в понеділок почав діяти новий Закон №1061-5, який передбачає жорсткіше покарання за порушення правил дорожнього руху. Реакція в суспільстві більш-менш передбачувана, себто радше скептична. Один на інтернет-форумі пише: «Порушував і буду порушувати. Мій особистий рекорд по місту – 250». Другий: «Не хочу годувати Петренка» (мається на увазі узагальнений фольклорний образ даішника-хабарника). Але більшість водіїв, з ким вдалося поспілкуватися, нові заходи теоретично схвалюють, тільки мають сумнів щодо їх практичного впровадження. Всі вже втомилися від безладу на українських дорогах, як у містах, так і на міжміських трасах. Відколи 2005 року Віктор Андрійович спересердя був розігнав ДАІ, минуло три роки. Деморалізація міліції збіглася в часі зі сплеском купівлі нових автівок і появою на дорогах великої кількості новачків, які сприйняли принцип поводження «водій водієві вовк» як споконвічну реальність. Фактично, за цей час виросло, за автомобільними мірками, ціле покоління водіїв, які взагалі не уявляють, як можна їздити за правилами. Їздять, як хочуть, точно повторюючи манеру поведінки поза кермом. Колись іноземні туристи в СРСР дуже дивувалися, чому люди на вулицях штовхаються. Насправді наші тодішні це робили не тому, що були невиховані чи агресивні, просто їхній суб’єктивний, особистий простір перебував у конфлікті з ворожим середовищем. Тепер їхні діти й онуки так само поводяться вже як водії, коли підрізають ближнього – звісно, без фізичного контакту, бо фарба нині дорога, – їдуть «на слабό», в кого нерви міцніші. Половина при зміні напрямку вважає нижче своєї гідності вмикати повороти (це, до речі, теж стереотип із тих часів: мовляв, чемність є ознакою слабкості). Кажуть: порушники – здебільшого «крутелики» на джипах. Так-от, за моїми спостереженнями, водії дорогих паркетників нахабніють не частіше, ніж власники стареньких «шісток» чи власниці новеньких мікролітражок із черевичком на задньому склі, просто вони помітніші.
 
Ні, щось робити треба було. «Щось» і зробили, до речі, за російським зразком (навіть таблиця порушень збігається). У Росії торік так само впровадили жорсткіші покарання, внаслідок чого аварійність за шість місяців знизилася на 8 %. У нас це обіцяє зберегти сотні людських життів. Інша річ, про що свідчить вибір саме цього прикладу. Адже корупційну складову видно неозброєним оком. Ну й що? Людині, яка бажає дожити до старості, коли вже відверто, цілком байдуже, кому підуть гроші – в держбюджет чи в кишеню Петренкові. Для дотримання ПДР зовсім не обов’язково його поважати – аби боялися. Я, наприклад, ніколи не платив хабарів. Жодного разу. Не тому, що такий принциповий, просто огидно. Я взагалі намагаюсь уникати ситуацій, коли стає соромно за себе. Проте ладен змиритися з хабарами на дорогах, якщо немає іншого способу врятувати певну кількість хай нерозумних, хай невихованих, але моїх співвітчизників. До того ж, я знаю, як би жив Петренко, коли б не брав. Але ж є інший сценарій, трохи трудомісткіший. Для цього треба забезпечити міліціонерам гідну платню, нормальні умови проживання й водночас впровадити процедуру звільнення з роботи «за недовірою». Хай би як утопічно виглядав такий план, але він працює. Цікаво, де? Наприклад, у сучасній Грузії. Здавалося б, найрозбещеніша, найкорумпованіша країна посткомуністичного простору таки впоралася з безнадійною проблемою. Тобто капрал Махарадзе, на відміну від Петренка, не бере категорично, бо йому є що втрачати.
 
Виявляється, «ментальність» не має значення. Потрібне лише справжнє, а не деклароване бажання жити по-людськи.
 
Гадаю, ця конкретна ситуація стала черговим випробуванням на щирість наших претензій щодо європейського шляху. Коли є вибір між простим і складним рішенням, між прозорими й дещо каламутними технологіями, між Європою та Азією (підкреслюю, не географічно, а ментально), ми робимо вибір на користь Азії. То хто ж нам інспектор?