Надто подібний на себе

13 Травня 2021, 11:27

Чи не найбільше він відомий широкому загалу як успішний книговидавець блискуче оформленої дитячої літератури, як засновник чудової серії «Українська поетична антологія», публікатор багатьох відомих і призабутих прозаїків XX століття й урешті як першодрукар легендарного «Гаррі Поттера», конгеніально перекладеного Віктором Морозовим.

Для значно вужчого кола професійних естетів Іван Малкович — тонкий лірик із бездоганним смаком і глибокими філософськими рефлексіями. Цінуючи та шануючи книговидавничу, популяризаторську, педагогічну, ба навіть скрипальську ідентичності Малковича, я все-таки теж належу до тих, для кого він передусім поет, один з найкращих у сучасній українській літературі. 

Важко вказати на якусь типологічно споріднену постать, бо, перебравши, мов кульки поетичної вервиці, імена Рільке, Целана, Антонича, Тараса Мельничука, ми розуміємо, що Малкович надто інакший, надто унікальний, надто подібний на себе, щоб бути подібним ще й на когось іншого. 

 

Читайте також: Уміння мовчати, мистецтво слухати

Звичайно, в його віршах, як і у творах кожного поета, можна знайти чимало відлунь та алюзій зі сторонніх поетичних джерел, як-от ця, скажімо, відверта апеляція до стилістичної фігури Антонича: «мов равликів сто в палахкучих хатках» або впізнавані рільківські нотки в «Пташиній елегії» чи «Намарних людях». Однак загальний художнього обрис його поетичного тексту надто сингулярний, надто, сказати б, ідіоматичний, непіддаваний перекладу на інші стилістичні й дискурсивні практики. 

Постать поета — як неперекладна й неусувна постать верби над рікою, без якої неможливо уявити цілісного краєвиду. Вона схожа на багатошаровий і багатосмисловий, проте один-єдиний ієрогліф, що означає притаманні йому єдиному змісти. І це насамперед далека країна дитинства, ностальгійно щемка Гуцульщина серця, з якої та з якою прийшов до нас Малкович у ранніх 1980-х, довірливо відкриваючи діамантові поклади слова й неповторного світобачення. Йому щасливо вдалося уникнути етнографічної вузькості локальної говірки та колориту, що неминуче звужувало б рецептивну аудиторію поета.

наскрізним, прочитуваним майже впродовж усього поетичного шляху Малковича лейтмотивом залишається оця печальна, приголомшена самотність Маленького Принца на густо заселеній планеті людей, його дитяча довірливість, його пронизливе бажання обдарувати кожного мешканця Землі чудовими віршами й казками

Малкович від початку був модерним поетом, вихованим на найкращих зразках сучасної європейської лірики. Він і почувався в цьому Києві, тоді всуціль русифікованому й совєтизованому, як сторонній із Європи, як Рільке, що створював «Книгу життя чернечого», медитуючи над образами лаврських ченців, а не, припустімо, царських жандармів. 

Заслуханий у фонетичні й ритмічні суцвіття рідної мови, далекий від політичної кон’юнктури, що спокусила багатьох тогочасних поетів, ближчий до вічно невинних дітей, аніж до завжди вже зачеплених гріхом дорослих, Малкович світився серед багатомільйонного міста як самотня свічка, або, згадуючи його власний улюблений образ, — як подорожник, старанно плекаючи містичні вміння кожного справжнього гуцула й кожного своєрідного поета: чути голоси каміння й розуміти мову звірят, так само печальних посеред міської неволі. 

 

Читайте також: Ніч відкритих дверей

Ясна річ, що потім були найнесподіваніші змахи й повороти Малковичевого пера (крила?) — як не згадати іронічні цикли «У сцені маку» або «Вертепчики», як забути кумедні переклади з Ґалчинського — проте наскрізним, прочитуваним майже впродовж усього поетичного шляху Малковича (який, на щастя для його відданих читачів, триває) лейтмотивом залишається оця печальна, приголомшена самотність Маленького Принца на густо заселеній планеті людей, його дитяча довірливість, його пронизливе бажання обдарувати кожного мешканця Землі чудовими віршами й казками, джерельною водою життя зі старої криниці рідної мови, що стараннями поетів усе виникає й виникає посеред дедалі ширшого німування пустелі.

Тому, мабуть, одним із найкращих подарунків для улюбленого поета буде те, що ми відкриємо одну з його поетичних книжок і уважно — бажано вголос — перечитаємо бодай коротенький вірш, подаючи цим самим звістку поетові, що на планеті людей усе ще є ті, кому ці вірші дорожчі за будь-які матеріальні скарби. 

Позначки: