Сьогодні цілком очевидно, що пророцтво Френсіса Фукуями не справдилося і ніякий «кінець історії» не настав. Навіть на Заході, звідки ліберальна демократія колись почала свою переможну ходу планетою, знову розгоряється дискусія, яка вважалася давно закритою. Хто ми є? У що ми віримо? Скільки повноважень ми готові дати наднаціональним інституціям? Скільки відкритості для світу ми хочемо й скільки безпеки потребуємо? Ще недавно рефлексії на такі теми вважалися підлітковою хворобою «незрілих» східноєвропейських націй, які ще не до кінця осягнули неоліберальні цінності та перспективи глобалізму. Але тепер, з огляду на політичні процеси обабіч Атлантики, зверхності в міжнародних оглядачів поменшало. Новий порядок денний, у центрі якого стоять питання національного суверенітету, цінностей та інституційної дієздатності, значною мірою збігається з українським. Однак пошук відповідей ускладнюється тим, що ми живемо в епоху, коли публічна політика може обходитись і без політичних доктрин. В Україні ця тенденція оприявнилася в особливо брутальних формах. Але така ситуація не триватиме вічно, оскільки жодна країна не здатна існувати без довгострокового планування, а довгострокове планування потребує певного доктринального фундаменту.
В останні роки консерватизм зажив нехарактерної для себе скандальної слави. Достатньо сказати, що представником американських консерваторів є Дональд Трамп і що саме консерватори ініціювали вихід Великої Британії зі складу ЄС. Однак серед консерваторів були й такі видатні лідери, як Рональд Рейґан, Вінстон Черчилль та Марґарет Тетчер. Історія українського консерватизму пов’язана передусім з ім’ям В’ячеслава Липинського. Зростання інтересу до консерватизму в нашому суспільстві тішить. Але існує загроза, що консерватизмом, як і рештою ідеологій, спробують скористатися лише для того, щоб сховати під ідеологічною шильдою змістовну порожнечу чергового політичного проекту-одноденки. Ще гірше, якщо консерватизм привласнять собі (принаймні на рівні суспільного сприйняття) маргінальні політичні угруповання та епатажні гуртки. Щоб цього не сталося, обговорення консерватизму має вийти за межі камерних дискусій інтелектуалів-однодумців. І для початку слід окреслити основні засади, на яких ґрунтуються консервативні мислення та світовідчуття.
Читайте також: Не нашкодити
Романтика еволюції
Всупереч поширеному стереотипу, консерватизм не є доктриною спротиву змінам. Серед політиків-консерваторів ніколи не бракувало тих, хто провадив реформи і виконував нестандартні історичні завдання. Консерватизм не опирається змінам, але стоїть на тому, що суспільства досягають найкращих результатів тоді, коли їм вдається стати на шлях стійкого еволюційного розвитку. Минуле для консерватора — це не перешкода для поступу, а його фундамент. Звичайно, давність певних практик, інститутів та уявлень ще не є виправданням для їх існування, але й безоглядна довіра до всього нового консерваторам не властива. У минулому «пережитками, що відмирають», не раз оголошували державу, родину, приватну власність, релігію та світську мораль. Аргументи ідеологів іноді були досить переконливими і не раз збурювали в суспільствах сверблячку до руйнування. Консерватори визнають, що суспільний лад потребує постійного вдосконалення. Проте жоден правдивий консерватор не вважає, що формулу ідеального суспільства можна вивести через теоретизування, не кажучи вже про її практичне втілення.
Звичайно, консерватори вірять у силу людського розуму, але також пам’ятають, що комунізм, расизм, євгеніку та безліч інших антилюдських теорій свого часу створили не навіжені бандити, а цілком респектабельні вчені та філософи, які щиро сподівалися поліпшити світ.
Відтак консерватори — послідовні противники побудови утопій. Бо суперечливу людську природу неможливо вкласти в прокрустове ложе будь-яких умоглядних доктрин, а всі спроби створити «нову людину» на практиці завжди обертаються насильством, після якого суспільства потребують довгої й складної реабілітації. Про це свідчить історія України, яка лише у ХХ столітті стала жертвою щонайменше двох утопічних систем: нацизму та комунізму, а крім того ще й була полем для радянських експериментів, наслідки яких ми досі не подолали. Ворохобний розум європейської людини завжди мріятиме про щось надзвичайне, але головними державницькими чеснотами є розважливість та відповідальність, а зовсім не розвинена фантазія.
На сторожі спільного блага
З окресленого вище виходить консервативний погляд на природу суспільства. Для соціаліста в його основі лежить експлуатація, а тому поступ залежить від успіху боротьби пригноблених проти своїх кривдників. Сьогодні ця ідея пустила коріння і в неоліберальному середовищі. Дедалі більше людей поділяє погляд, що суспільство є ареною боротьби расових, культурних, гендерних та інших меншин проти панівної більшості, яка нібито гнобить їх. У практичній площині це породило політику ідентичності, спрямовану, як колись комунізм, на побудову утопічного суспільства абсолютної рівності та різноманіття. А консерватори притримуються давнього трюїзму: більше шансів на процвітання мають суспільства, різні частини яких здатні співпрацювати заради спільного блага, а не ті, які роздирають внутрішні класові, расові чи релігійні антагонізми. Звичайно, суспільств без внутрішніх суперечностей не існує, а залагодження конфліктів і пошук компромісів — це безперервна виснажлива праця. Однак вона має і моральний, і практичний сенс, оскільки без достатнього рівня солідарності суспільство стає вразливим до зовнішніх загроз і втрачає сили для розвитку.
Читайте також: Ідеологія здорового глузду
Але що надихає несхожих між собою людей щоразу долати суперечності? На думку сучасних консерваторів, це спільна національна ідентичність. Саме нація є тим, що з’єднує все різноманіття індивідів і груп в одне політичне тіло, яке здатне відтворювати свою цілість протягом століть, незважаючи на будь-які історичні катаклізми. Інститут громадянства не має такої спонукальної сили, оскільки юридичний договір про обопільні обов’язки, укладений між особою та державою, можна розірвати за встановленою процедурою (або, як нерідко трапляється, і без неї). Мінливі й економічні інтереси звичайної людини. Чинник етнічної належності, оповитий націоналістичною міфологією, також не є достатнім, оскільки «кров» отримує спонукальну силу, лише будучи осмисленою через культуру. На думку консерваторів, нації творить передусім спільна культура, осердям якої є національний міф та історія колективного слідування йому, тобто пам’ять про спільні досягнення і втрати на цьому шляху. Таким чином, на думку консерваторів, найбільш життєздатні суспільства будуються на ірраціональних підвалинах. Бо лише такі підвалини в кінцевому підсумку людина може поставити вище від своїх егоїстичних інтересів, а іноді й власного життя.
Захисники «другої природи»
За бажання спільні риси можна знайти в багатьох національних культурах. Однак мультикультуралізм із погляду консерватора є черговою утопією. Вже сьогодні від застосування цієї концепції починають відмовлятися навіть у країнах ЄС. Проблема не в тому, що народам бракує толерантності, а в тому, що культура — це не лише костюм, мова та кухня, а й певний ціннісно-нормативний код, який впливає на поведінку та систему політичних лояльностей особи. Таким чином, культура має для консерватора не менше значення, ніж економіка, охорона здоров’я чи будь-яка інша сфера суспільного життя. Понад те, з консервативного погляду вона не тільки сприяє формуванню та відтворенню певної національної ідентичності, а й творить людину як таку.
Тож культурна ситуація в країні безпосередньо позначається на становищі в інших сферах життя. Тому культуру не можна розглядати виключно утилітарно, як складову царини розваг. Дохідність тут не є для консерватора абсолютним мірилом вартості. Існування культурної ієрархії для нього самоочевидне, так само як схильність людини робити вибір на користь простішого та доступнішого. Це, звісно, не означає, що право на існування має лише висока культура, але без її плекання суспільство приречене на деградацію. Перед Україною стоїть подвійне завдання, оскільки нашу культуру ще слід вивільнити з-під імперських та комуністичних нашарувань, розчистити наші цивілізаційні основи та реконструювати європейську ідентичність. Не менш важливо й те, що інкультурація особи здійснюється не лише засобами мас-медіа та системою освіти, а насамперед у родині, яка для консерватора є одним із наріжних суспільних інститутів.
Демократія із запобіжниками
Що стосується поглядів на державу, то сучасні консерватори мають широке поле дотику з націоналістами. І ті, і ті найкращою формою існування суспільства вважають суверенну національну державу. Але на відміну від націоналістів, більшість із яких переносять концепцію соціального дарвінізму на міжнародні відносини, консерватори переконані, що нації отримують значно більше вигод від мирної співпраці, ніж у ході конфліктів та воєн. Однак утворення наднаціональних об’єднань, які перебрали б на себе функції національних держав, поки що є нездійсненним проектом. Візії глобального світу, не розділеного кордонами, можуть бути привабливими, але втілити їх неможливо, що переконливо доводить практика. Списувати кризу в ЄС на підривну діяльність російських спецслужб надзвичайно наївно. Її фундаментальна причина полягає в тому, що наднаціональні еліти не демонструють очікуваної ефективності у вирішенні щоденних проблем простих європейців. Крім того, наднаціональні структури завжди тяжіють до імперської моделі управління, що вступає в суперечність із сучасними уявленнями про їхню легітимність. Застосування принципів демократії стає проблематичним і тоді, коли суспільство розпадається на етнічні, релігійні, регіональні, гендерні та інші спільноти. Фукуяма, не будучи ані націоналістом, ані консерватором, слушно зауважив, що на практиці політика ідентичності призводить до розпаду суспільства на величезну кількість ворогуючих груп. Унаслідок цього йому стає дедалі важче формувати більшість, та й сам принцип більшості, наріжний для функціонування демократії, опиняється під підозрою, а то й просто відкидається. Тому плекання національної ідентичності не менш потрібне для демократії, ніж визнання індивідуальних прав та свобод.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Утім, визнаючи демократію, консерватори ставляться до неї без жодних ілюзій. Фраза «демократія — це найгірша форма правління, за винятком усіх інших», не випадково належить консерваторові Вінстону Черчиллю. Історія переповнена прикладами лих, до яких спричинялися недемократичні режими, але консерватори пам’ятають, що деякі з цих режимів, приміром нацистський, постали через демократичну процедуру. Сьогодні людство найбільш освічене і найкраще поінформоване, ніж будь-коли в історії, але це не робить суспільства менш уразливими до політичних маніпуляцій. Та й узагалі людська раціональність — явище надто переоцінене, щоб на ньому можна було вибудувати більш-менш стійку та функціональну політичну систему. Тому демократія потребує не лише чистоти процедур волевиявлення, а й розвиненої системи інституційних запобіжників. Щоб запобігти узурпації, влада поділяється на три гілки. Так само й процес ухвалення рішень не може ґрунтуватися виключно на результатах плебісциту. Хоча б тому, що підтримка більшості зовсім не гарантує правильності прийнятого рішення. До того ж у руках популістів та маніпуляторів демократія може стати засобом і узурпації влади, і руйнування державності як такої.
Теорія еліт
Та хоч якими відповідальними були б виборці, без національної еліти держава має невеликі шанси на виживання. Для соціалістів будь-яка еліта — це не більш як верхня ланка у харчовому ланцюжку експлуататорів. Сучасна ліберальна думка також ставиться до неї з пересторогою. А на думку консерваторів, наявність ієрархій притаманна будь-якому суспільству. Історія знає чимало прикладів, коли усталені ієрархії ламалися, але на їхньому місці неодмінно поставали нові, зазвичай іще жорсткіші й ще несправедливіші. Тож у кожному суспільстві існує еліта. Липинський (щоправда, оперуючи терміном «аристократія») визначав її як «людей, найкращих у нації», «найкращих на підставі факту, що вони власне в даний момент стоять на чолі організаційних (політичних, культурних, економічних) установ даної нації» і що їх не може усунути від влади інша активна група. Але консерваторам ідеться не про те, щоб сліпо глорифікувати владу, а про те, щоб висунути до неї низку вимог — цілком відповідно до давнього принципу «кому дано багато, багато від нього й жадатимуть». Ідеться про те, що еліта мусить відповідати своєму історичному призначенню, будучи драйвером національного становлення, самозбереження та розвитку.
Читайте також: Зберегти себе. Потреба консерватизму
Виконати цю функцію може та частина еліти, яка поділяє відповідну ідентичність, яка потребує національної держави як гаранта власних інтересів і яка орієнтується на економічний розвиток країни, а не на її експлуатацію в колоніальному стилі. Така еліта протистоїть, з одного боку, елітам транснаціональним, а з другого — імперським зазіханням, які в Україні провадять певні групи еліти. А її природним союзником є національно орієнтована частина громадян, із якими еліта може укласти патріотичний консенсус. Це, звісно, не означає, що між ними не існуватиме суперечностей. Однак, на думку консерваторів, головний розкол України сьогодні має не соціально-економічну, а політичну та ціннісну природу. Як показує досвід, найкращих результатів Україна досягала тоді, коли притомній частині еліти та громадянського суспільства вдавалося досягти синергії, як це було під час Євромайдану та організації опору російській агресії. І лише тоді, коли цей синергетичний ефект стане постійним чинником життя країни, Україна дістане реальні шанси на самозбереження та розвиток.
Таким чином, консерватизм — це зовсім не ідеологія ретроградів і не мистецтво оплакування минувшини. Фундаментальні консервативні настанови зберігають своє практичне значення ще й сьогодні. У ХХ столітті консерватизм був для Європи третім шляхом, здатним провести нації між Сциллою і Харибдою нацизму та комунізму, але скористатися ним вдалося не всім. Сьогодні консерватори пропонують Заходу альтернативу неолібералізму, який заблукав у власних глобалістських мріях. Ну а в Україні методологія консервативного мислення може стати базою для довгострокової програми національного порятунку. Причому йдеться не лише про мобілізацію усіх національних сил проти зовнішньої загрози, а й про протистояння загрозам внутрішнім. Переповнене невиправданими очікуваннями, розчаруванням і злістю, українське суспільство є надзвичайно вразливим до популізму в його крайніх деструктивних формах. Тому Україна має не лише боротися проти зовнішнього ворога, а й витримувати шарпання охлосу, підніжки політичного авантюризму та безсилля інфантильного мрійництва.