Політика

Ідеологія здорового глузду

Два попередні століття в нашій історії стали епохою екстремальних суспільних і воєнних потрясінь.
Матеріал друкованого видання
№ 15 (595)
від 10 квітня

У ХІХ столітті — в часи «Маніфесту Комуністичної партії» та постання ліберальних, соціалістичних і національних визвольних рухів — ішлося про формування держав та внутрішній перерозподіл суспільних благ у країнах, де еліти вчасно не змогли зреагувати на потребу змін. У ХХ столітті — в епоху розпаду традиційних і постання новітніх тоталітарних імперій та глобальних воєнних конфліктів — ішлося про суперництво за володіння світовими економічними ресурсами та світове панування. 


Як наслідок — сьогодні, у ХХІ столітті, ми стоїмо перед викликами глобалізації в економічній, соціальній і культурній сферах, а найбільшою загрозою стало руйнування традиційних підвалин людського суспільства. Екстремальна нерівність у доступі до благ та ресурсів, зосередження світового багатства в руках невеликої кількості бенефіціарів, розмивання серединної частини соціуму, падіння якості освіти й відповідно рівня еліт — усе це супроводжується спробами зруйнувати традиційні уявлення про роль держави, національну ідентичність, сім’ю.

 

Читайте також: Генеза українського консерватизму


Для України ці виклики особливо загрозливі з огляду на невдалий досвід державного будівництва та кількасотлітні намагання російського експансіонізму знищити українську ідентичність. Народжений у Європі в ХІХ столітті лібералізм із його прогресивними постулатами про демократію та захист економічних і особистих свобод громадянина набув у Росії специфічного конформістського й провладного змісту та неминуче став опорою імперіалістичних устремлінь влади. Ба більше: на початку ХХ століття він посприяв приходу до керма такої виключно російської політичної сили, як більшовизм. Ця сила мала на меті збереження імперії під машкарою «Країни Рад», а як інструмент використовувала маніпулювання народними масами й опонування «зліва» ліберально-демократичним течіям. 


Після Першої світової війни консервативні інститути зазнали краху й на політичній арені західного світу утвердилися лібералізм і соціалізм. Однак спроби знайти новітню альтернативу тодішнім радикальним і ліберальним течіям не припинялися, зокрема й серед українських політичних рухів (ідеологія хліборобів В’ячеслава Липинського).


Натомість після Другої світової війни, із якої найбільшим переможцем вийшов російський більшовизм і яка створила передумови для виникнення глобальних економічних структур, ліберальні рухи почали відігравати провідну роль у політичному житті. Під тиском швидких трансформацій у світовій політиці та економіці вони виступили із запереченням ролі й значення еліт у суспільстві, проти економічного протекціонізму, захисту національних державних інтересів і національної ідентичності. Панівними в суспільній думці стали тези про нічим не обмежений вільний ринок, мультикультурність, плюралізм суспільних і сімейних цінностей, абсолютизація прав людини та протиставлення їх правам нації. 
Вимога соціальної рівності в програмах соціалістичних партій існувала й існує поруч із заявами ліволіберальних сил про примат прав людини та праволіберальних про невтручання держави в ринкову економіку, глобальний рух капіталу й трудових ресурсів. Ба більше: прагнення захистити й зберегти свою національну культуру та політичну ідентичність почали таврувати як націоналізм, який безпідставно ототожнюється з нацизмом, а роль держави — бачити не в захисті національних інтересів країни, а лише в обстоюванні прав меншин і незахищених прошарків суспільства.

 

Читайте також: Зберегти себе. Потреба консерватизму


Як реакція на домінування таких ліберальних ідей у сучасних суспільствах виникли тенденції до утвердження екстремальних рухів протилежного спрямування. Ці нові політичні сили апелюють і до лівих, і до правих переконань, а основним інструментом вони обрали крайній популізм і радикалізм. Їхніми головними постулатами стали антиглобалізм-ізоляціонізм, заклики до закриття національних ринків, обмеження еміграції, авторитаризм. Тому вони знаходять спільну мову з антидемократичними й авторитарними режимами (на кшталт путінської Росії), домовляються про підтримку з їхнього боку й фактично виступають провідниками їхніх інтересів. 


Криза ліберальних проектів і посилення радикалізму змушують відповідальні політичні сили шукати альтернативні шляхи подальшого розвитку. Серед іншого, суспільна думка звертається до досвіду консерватизму як виваженої ідеології, що має свою історію успіху в минулому й сьогодні може запропонувати власне бачення майбутнього.


Середній клас як стабілізаційний чинник і запорука соціальної гармонії, освічені й стратегічно мислячі еліти, відкидання крайнощів в ідеології та політиці, послідовність в обстоюванні національних державних інтересів, збереження своєї національної ідентичності, недоторканність приватної власності й особистих свобод громадянина, традиція й історична пам’ять як основа тяглості суспільного й особистого досвіду — такими є головні пропозиції сучасного консерватизму, що можуть стати основою для розробки ідеології та практики модерного українського консерватизму. На відміну від лібералізму й соціалізму, консерватизм не передбачає готових універсальних політичних моделей і доктрин, тому втілення його ідей у різних країнах спирається на конкретні історичні традиції та звичаї.


З огляду на вітчизняний досвід і сучасні реалії можна назвати три найважливіші елементи сучасного українського консерватизму:

1. Опора на традицію — усвідомлення нацією своєї ідентичності, тяглості історичного досвіду й історичної пам’яті як основа для успішного розвитку та руху вперед.
2. Соціально-економічний прагматизм — можливості для багатіння кожного як запорука стабільності суспільства.
3. Національна держава та відповідальні еліти як спосіб існування нації та рушійна сила захисту її інтересів і забезпечення розвитку як нації, так і держави.

 

Світогляд — опора на традицію


В основі консерватизму лежить уявлення про те, що традиція й історична пам’ять не перешкода, а основа для розвитку. Саме таке розуміння історичної спадщини стає запорукою конструктивного руху вперед, а не робить нас заручниками минулого. Тому українська історична тяглість, історична пам’ять та ідентичність є визначальними для побудови успішного майбутнього. Це дає нам усвідомлення нашого місця серед інших народів у системі людської цивілізації: «Ми на своїй землі». Мова, як вирішальний фактор ідентичності й консолідації, відіграє ключову роль. Суспільства змінюються, зокрема в культурній площині, але найкращих результатів удається досягнути, коли це відбувається при збереженні тяглості заради розвитку.

 

Читайте також: В’ячеслав Липинський. Спадщина


Серед традиційних цінностей українців — культ продуктивної праці, здатність виживати у вкрай складних умовах та адаптуватися до викликів, підприємливість і повага до приватної власності. 


Не меншою цінністю для української традиції є поцінування свободи особистості, базованої на економічній свободі, та несприйняття будь-яких форм деспотизму. Невдалий історичний досвід побудови національного монархічного проекту й утвердження чужих монархій на українських землях призвів до анархістського й охлократичного проявів, роль яких, однак, часто свідомо гіпертрофується. Усвідомлення ролі традиції має бути своєрідним щепленням від охлократій та анархій.


Багатосотлітнє проживання в регіоні на стику різних культур і суспільно-економічних моделей дало українцям досвід співіснування з іншими народами. А отже, толерантність до іншого, здатність уживатися з меншинами та водночас несприйняття нав’язування світогляду меншин решті суспільства. 


Будучи нацією хліборобської традиції, українці високо цінують поняття сім’ї, родини, дому, малої батьківщини. Саме народжена в родинному середовищі традиція народної творчості (пісенної, обрядової, костюмної тощо) стала настільки впізнаваним у світі маркером української нації, що Росія не раз намагалася присвоїти її собі не менше, ніж українську історію. 


Ці традиційні для українців цінності становлять основу суспільної солідарності. На відміну від ідеологій, побудованих на концепції протистояння між різноспрямованими інтересами суспільних груп та індивідів, боротьби як підвалини прогресу й розвитку, консерватизм виступає за солідарність на основі спільної традиції та ідентичності. 


Соціально-економічна сфера — прагматизм і раціональність


Основою існування суверенної національної держави, крім спільної ідентичності й історичної пам’яті, є наявність умов для економічного зростання суспільства та багатіння всіх його членів. Тому в соціально-економічній сфері консерватизму притаманне несприйняття крайнощів як індивідуалізму, так і колективізму. Консерватизм відкидає крайнощі ліберального індивідуалізму, адже інтереси індивіда не повинні загрожувати інтересам суспільства загалом. Водночас неприйнятним є гіпертрофований колективізм — тоталітарний антипод до індивідуалізму, коли людина, її індивідуальність та ініціативність розчиняються в колективному, державному. Тоталітаризм і деспотизм, державний капіталізм радянського зразка чи традиційна російська модель «деспот — холопи» неприйнятна для консерватизму. 

 

Читайте також: В’ячеслав Липинський: жертвопринесення


Консерватизм — це збереження та підтримка в суспільстві стабільності й порядку, який ґрунтується на національній традиції, відкидає прагнення як лібералізму, індивідуалізму, так і авторитаризму (колективізму). Ідеологією консерватизму є світогляд, в основі якого націєцетризм у внутрішній і зовнішній політиці, опертий на національну традицію і досвід.


Соціальна справедливість не тотожна соціальній рівності, оскільки всі люди різні від природи. Ба більше: соціальна нерівність без крайнощів є стимулом для розвитку, адже заохочує рухатися вперед до успіху, натомість спроби зрівнялівки демотивують. Зрівнялівка можлива лише в бідності.  

 

Національна держава як інструмент захисту та розвитку


Оптимальна політична форма національного життя — суверенна національна держава, яка забезпечує захист від зовнішніх загроз, стримує внутрішні чинники хаосу й створює інституційні умови для зростання спільного блага, збереження традиції та ідентичності. Держава виступає інструментом збалансування соціально-економічних інтересів різних соціальних верств та обмеження апетитів тих індивідуальних гравців, які намагаються поставити свої інтереси вище суспільних всередині країни.


Наріжним чинником виживання нації є наявність у неї національної еліти, оскільки без останньої неможливе існування сильної держави та життєздатного суспільства. Консерватизм визнає еліту невід’ємною складовою суспільної побудови. Основоположник українського консерватизму В’ячеслав Липинський казав про «активну — правлячу та організуючу — меншість у нації». Місія національної еліти — бути державницьким стрижнем, який компенсує мінливість мас. Ті, хто претендує на місце державної еліти, повинні відповідати таким критеріям: 1) бути достатньо матеріально забезпеченими, щоб не спокушатися збагаченням за рахунок доступу до державних важелів; 2) мати освіту такої якості, яка давала б змогу мислити стратегічно, і такий досвід практичної діяльності, який допомагав би діяти як успішний менеджер; 3) володіючи 1) і 2), мати ще й бажання виконати місію служіння своєму народові й державі.

 

Читайте також: Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом


Наявність у суспільстві відповідальної еліти, з одного боку, повинна слугувати запобіжником від втручання держави в особистий простір людини, коли в тому немає потреби заради виживання нації чи збереження можливості її розвитку. Тоталітаризм у будь-яких проявах є антагоністом консерватизму, неприйнятний для нього як прояв крайнощів, що виключає свободу. З другого боку, дієві еліти означають ефективні дії сильної держави для захисту від зовнішніх загроз і внутрішнього розкладання внаслідок егоїзму окремих індивідів чи суспільних верств. Національна держава не може бути слабкою, бо тоді сильними стають зовнішні центри впливу, на які починають орієнтуватися як на арбітра різні соціальні верстви чи навіть окремі групи суспільства.


У специфічних українських умовах програма сучасного українського консерватизму повинна вирішувати кілька важливих завдань. Що потрібно від держави:
1. Держава має спиратися на національну культуру як глибинну основу свого існування та розвитку з огляду на власний історичний досвід. Держава має приділяти особливу увагу українській культурі загалом і мові зокрема, оскільки вони стали об’єктом імперського поневолення та комуністичних експериментів, мають бути особливо підтримані з метою надолужити пропущене й усунути штучно привнесене.
2. Забезпечити суспільству якісну освіту, яка є запорукою якісної еліти. Тому потрібен особливий наголос на освіті для всіх прошарків.
3. Відігравати провідну роль у завершенні подолання наслідків імперського панування та недопущенні потрапляння України в альтернативні форми неоколоніальної залежності. А для цього слід підтримувати консолідацію суспільства через утвердження української мови як ключового маркера національної ідентичності, захищати інформаційну та культурно-ідеологічну сфери від зовнішньої експансії, дбати про відновлення та збереження історичної пам’яті нації. 
4. Виступати в ролі арбітра між різними соціальними класами в інтересах соціальної стабільності та збільшення загального національного багатства. Забезпечити ефективне функціонування соціальних ліфтів і рівних можливостей. Природна рента має діставатися державі, а не окремим гравцям, і використовуватися на благо всього суспільства. Зокрема, для захисту від крайньої бідності людей, які самі не здатні себе утримувати.
5. Забезпечити модернізаційний тренд та інноваційне програмування розвитку економіки. Проводити відповідальну економічну стратегію й не допускати закріплення за Україною безперспективної спеціалізації в межах світового розподілу праці та ланцюжків доданої вартості. Для цього треба визначити точки зростання, належного розвитку інфраструктури для динамічного поступу там, де вона в межах виключно ринку не розвивалася б через тривалу окупність або необхідність концентрації великих ресурсів. Не допускати вирішення тактичних завдань шляхом формування передумов для стратегічних загроз існуванню нації. Як-от вирішення проблеми трудових ресурсів на окремих етапах через масову трудову міграцію іншокультурних елементів, що не можуть бути успішно інтегровані.
6. Проводити політику захисту національних інтересів у всіх царинах: захищати економічні інтереси національного бізнесу, піклуватися про економічну суб’єктність країни у світі через існування потужного передусім приватного, але за потреби й державного підприємництва, формувати, вирощувати та підтримувати експансію «національних чемпіонів». Не допускати домінування на національному ринку чужих економічних агентів, регулювати рівень і сфери їхнього доступу та присутності в тих чи інших сегментах відповідно до національних інтересів.