Якихось кілька тижнів тому черги там були суто символічними, до того ж лише зранку. Але в останні дні жовтня там відкрилася філія чистилища — спеціально для тих, хто не поквапився щепитися вчасно. Кажуть, те саме коїться й на інших пунктах. Тисячі киян відзначають перехід міста до «червоної зони» карантину виснажливим багатогодинним стоянням у чергах без жодних ознак соціального дистанціювання. До того ж для багатьох це буде лише перше щеплення, тобто обіцяного імунітету їм ще доведеться дочекатись.
Водночас у моїй вакцинованій соціальній бульбашці почалась епідемія зловтіхи. Мовляв, чому ж цей клятий народ не робив щеплення, коли ми його вмовляли, переконували, подавали особистий приклад і навіть залякували? Заради кого ми — критично мислячі, інформаційно активні та «прогресивні» — публічно звітували про свої щеплення, ставили рамочки на фото у фейсбуку та ламали клавіатури в полемічних битвах з антивакцинаторами? Для кого наші колеги-журналісти робили репортажі з ковідних відділень? Одне слово, все як у євангеліста: «Ми вам грали, а ви не танцювали, ми співали вам жалібно, та не плакали ви» (Матвій, 11:17).
Читайте також: Місце призначення — Україна: "Ось що буде, якщо в країні лише 16% вакцинованого населення від Covid-19"
Як працівник журналістського цеху я чудово розумію природу такого обурення. Ну справді, чому якась манікюрниця зі своїми дикими історіями про графен і рідкі чіпи є для когось більшим авторитетом, ніж профільні фахівці й досвідчені борці з фейками? Чому до аноніма з вайбер-чату дослухаються краще, ніж до поважного видання, яке дає слово лише визнаним експертам? Погодьтеся, тут є від чого впасти в мізантропію й поставити стару платівку про «тупий народ», який з абсурдною настирливістю прагне самознищитися. До того ж у декого ця платівка грає з весни 2019 року, коли «тупий народ» проголосував «по приколу» й довірив державу бозна-кому…
Але за моїми відчуттями, оця зловтіха та мізантропія лише притлумлюють відчуття безсилля тих, хто вважає себе активною меншістю: публічних інтелектуалів, громадських активістів, творців смислів, лідерів думок, засновників трендів і всієї решти. Епідемія COVID-19 справді стала іспитом для країни, і про його прикрі результати (хай лише проміжні) ми вже сказали й написали все, що тільки можна. Але це було випробування не лише організаційних здібностей влади, стійкості медичної системи та самосвідомості широких народних мас. Активна меншість також проходила випробування, й навряд чи можна сказати, що її результати виявилися блискучими.
Так, ми вчасно отримали щеплення самі й залучили всі наші ресурси, щоб загітувати інших. Однак питання в тому, чи нас почули? Не беруся давати категоричних оцінок і робити широкі узагальнення, але схильний думати, що наш голос виявився слабшим, ніж ми сподівалися. Так, у фейсбуку (принаймні в моїй бульбашці) він лунав як єрихонська сурма, але за його межами ми часто програвали тим умовним манікюрницям, таксистам і напівзнайомим пліткарям, чия сестра має коліжанку, у якої швагро зробив щеплення й через два тижні помер від тромбу, хоча здоровим був як бугай — курив десять років по пачці на день і хоч би йому що… Робити такі відкриття неприємно, але, на мою скромну думку, все ж корисно. Бо це дає поживу для рефлексій про наше справжнє місце в суспільстві, про силу нашого впливу тощо.
Про українців, які в ці дні нудьгують (хоча подекуди штовхаються й навіть б’ються) в чергах на перше щеплення можна думати по-різному. Вважати їх усіх поголовно затятими «антиваксами» спокусливо, адже це знімає багато складних питань, крім одного риторичного: «Як з ними жити в одній країні?» Але правда полягає в тому, що вони в абсолютній своїй більшості — не ідіоти й не фанатичні конспірологи. Це звичайні, цілком нормальні люди, до яких з певних причин не вдалося достукатися ні державі, ні нам — «прогресивним» і медійно активним співгромадянам. І якщо ми справді вважаємо, що маємо певну суспільну місію, то нам доведеться ще багато чого навчитися. Наприклад, переконувати не лише тих, із ким ділимо одну соціальну та інформаційну бульбашку, а й манікюрниць.
Читайте також: Провідні світові медіа пишуть про Україну. Приводів для гордості немає: згадують фейкові сертифікати вакцинації
Можливо, таке формулювання питання зачіпає чиєсь самолюбство, а комусь узагалі видається маніпулятивним, але, як на мене, іншого виходу немає. Інакше ми ризикуємо заблукати у власних ілюзіях. А потім знову жахатися, чому світ виявився зовсім несхожим на той, яким ми звикли його собі уявляти.