Вихідні тепер найкращий час для семінарів, конференцій, тренінгів. Ми все робимо швидко. Але часто зроблене наспіх, як швидке харчування на ходу, має небагато цінності. Не дивно, що серед цікавих антиглобалістських рухів у Європі сьогодні — Slow Food International.
Звідси випливає швидке й автоматичне споживання всього, зокрема творчої роботи. Швидкочитання. Швидкописання. Швидкоговоріння (бо із вдумливої розмови телеглядачі, яким вічно бракує часу, можуть перемкнутися). Комунікація на швидкості світла, навіть із друзями та коханими.
Водночас ми живемо в добу інфляції. Усе стрімко втрачає вартість: гроші, ідеї, слова, обіцянки й навіть рекомендації. Колись ми рідко писали рекомендаційні листи і зважали на власну репутацію — нині роздаємо їх направо й наліво. Цінність наукових книжок і статей падає: їхні якість і зміст цінуються значно менше, ніж колись. Їх не читають, а просто прогортують. Знецінюються архітектура й музика, хоча їхня грошова вартість розкачується фінансовими маніпуляціями.
В університетах академічні зусилля охрещують «продукуванням». Результати роботи оцінюють за тим самим принципом, що й колись збір урожаю в радянському колгоспі. Це до певної міри глобальний тренд. У Європі раніше кілька хороших статей у серйозних наукових журналах були достатнім аргументом для обійняття посади в університеті. Нині все вимірюється кількістю публікацій і знаків, а не якістю контенту, ідей чи міжнародним визнанням.
У першій половині ХХ століття мислителі на кшталт Отто Вайнінґера чи Людвіґа Віттґенштайна могли змінити інтелектуальне життя Європи однією книжкою. Сьогодні ніхто навіть не запропонував би їм роботи в академічній сфері — у Литві чи будь-де в Європі. Їх вважали б непродуктивними. Вони писали надто мало й повільно.
Ці риси глобалізації відчуваються в Литві й подібних країнах. Один мій колишній студент із Риги, що вчивсь у докторантурі на філософії в Гельсінському університеті, якось сказав, що темп життя у Фінляндії нагадує розслаблений недільний полудень, а в країнах Балтії — вічний ранок понеділка.
Перетинаючи фінішну лінію, ми вітаємо себе з власною здатністю так багато витримати. Щиро вважаємо, що сенс життя в адреналіні старту й фінішу, хоча багато хто не розуміє, що насправді все зводиться до бігу на витривалість.
А може, все навпаки? Може, найціннішим є те, чого ми більше не помічаємо на бігу: місця, враження, обличчя й погляди?
Що відбувається? Втрата універсального відчуття сенсу через глобалізацію, а відтак асоціювання цінності й сенсу виключно з владою, успіхом, помітністю, активністю й швидким визнанням? Може, це екстремальна форма капіталізму з характерною для нього брутальністю? Чи варварська тенденція сучасності — звуження усього мистецтва й культури до ринкових сил? А може, міфологізована свідомість посткомуністичних суспільств із їхнім внутрішнім марксизмом, які відмовляються серйозно сприймати будь-що не дотичне до ринків та фінансової потуги? Чи ми не об’єкт експлуатації для того стилю життя, до якого з таким ентузіазмом звикаємо? Чи не обмежує нас фаталістична віра в те, що протистояти духові нашого часу марно?
Які ж у нас альтернативи? Передусім чітко думаймо, що робити швидко, а що — повільно. До першої категорії належать щоденні завдання, а не прагнення чи аспекти, які творять сенси. Наприклад, зустрічі повинні бути нечисленними й короткими. Звіти — написаними лаконічно. Розмови про роботу — жвавими, а після них її має бути виконано. Бюрократію слід мінімізувати. Новини — проглядати швидко. Токсичної та несерйозної інформації треба уникати взагалі. Життя надто коротке: у нас бракує часу читати, чути й бачити все, що варте нашої уваги.
А ще варто повертатися до повільного читання добротної літератури — і завжди до фундаментальних текстів. Те саме стосується улюблених вистав та кіно. Треба втішатися часом, проведеним у компанії друзів чи родини. Краєвидами й музеями теж варто насолоджуватися повільно.
І найважливіше — слід відродити цінування концепцій, мови, обов’язку, моральної чесності, мистецтва й форм життя. Ми живемо у світі шаленої інфляції. Чому не спробувати її розвернути? Зробивши так, ми менше вбачали б у собі жертв, покладених на олтар глобалізації, або міфологізовані інструменти прогресу. І нам не довелося б сушити мізки в роздумах про таємні процеси, у яких архітектори глобалізації збираються захопити наші душі.
Менше переймаймося фаталізмом і стеженням за центрами глобальної влади. Натомість маймо більше свободи й сміливості не поспішати: глибше занурюватися, повільніше читати й цінувати кожен момент життя.