Днями брав участь у дискусії щодо можливості консервативної революції в Україні. Простіше: на які засади можна спертись у традиції, ментальності, повсякденних побутових практиках, тобто культурі в найширшому розумінні, щоб не винаходити велосипед з нуля. Тоді я дозволив собі висловити дещо спекулятивний концепт (спекулятивний не в сенсі спекуляції, а тому що умоглядний): на момент своєї колонізації три з половиною століття тому Україна перебувала на значно вищому щаблі суспільно-політичного розвитку, ніж метрополія. Тут уже настала Нова історія (англійською Modern history, російською «Новое время», кого як навчали), а московсько-петербурзька влада знову накинула середньовіччя. Те, що ми сьогодні в себе розсьорбуємо, борючись із корупцією, кланами, магнатами різного рівня й масштабу (від району до цілої країни), — це запроваджений у нас знову феодалізм, який проростає крізь століття у відносинах на кшталт «секретар райкому — голова колгоспу» або «голова облдержадміністрації — дрібний підприємець», конкретика вторинна, первинним є зміст взаємодій.
Відповідь не забарилась: одна з учасниць дискусії образилася за феодалізм. Вона каже: розвинений феодалізм — механізм, на свій час досконалий. Це система стримувань і противаг, це зона права разом із часто-густо відокремленою законодавчою владою, кодексом законів (Magna Carta) та незалежними судами, це місцеве самоврядування й, головне, гарантії приватної власності. Це динамічна економіка, розгалужена банківська система й активна буржуазія. А ще незалежні університети, цехи й гільдії. Словом, це щось засадничо протилежне тому, що нав’язала Україні імперія.
І я змушений був… погодитися. Росія принесла на українські землі елементи звичайної східної деспотії, саме цю модель вона послідовно розвивала від самісінького початку Московського князівства, котре, нагадаю, постало як «збирач земель» — улус Золотої Орди (1277), і саме в такому, хіба що трохи повапленому, вигляді вона дожила до початку XX століття. Інакше кажучи, нам нав’язали крок не просто назад, а назад і вбік.
Підкреслюю: не йдеться про те, щоб знов і знов доводити, які ми були чудові, розвинені й досконалі, доки нас не зіпсували. Питання радше про те, на що спиратись у власній культурі, борючись із проявами: а) тупої, неосвіченої деспотії; б) розчинення в гіпотетичній європейській симфонії до атомарного стану. Я вже колись згадував сакраментальну цифру: до приходу «цивілізаторів» не одне, не два й не п’ять — 228 українських міст і містечок керувалися за Магдебурзьким правом, і елементи міського самоврядування зберігалися тут аж до першої половини XIX століття! Про «Руську правду», Литовські статути та «конституцію» Орлика якось незручно й згадувати, вони в кожному підручнику. Водночас деспотія із призначенням на місця для кормління — ні, не шляхетних баронів, а залежних від царя сатрапів із підзвітністю знизу вгору, з нестримним розкраданням і демонстративним споживанням — це лише прикрий етап, — від якого можна й треба видужати.
Згоден, кликати нинішніх українських призначенців феодалами — багато честі, бо якраз поняття про честь як категорію і фактор мотивації більшості з них критично бракує. А от відновлення уявлення про альтернативу, яка «зашита» в культурні коди й піддається реанімації, — цілком актуальне завдання.
Я вірю, що ретельна й почасти нудна робота із просвітництва на рівні як легковживаної, попсової міфології, так і цілком академічних розвідок здатна повернути культурну тяглість. І це як мінімум може стати протиотрутою від штампів, якими нас годували й досі намагаються годувати «з-за порєбріка», як максимум — опорою у запровадженні, точніше реанімації, європейських соціальних практик.
Нині історична свідомість українців масового зразка отруєна ще за радянською традицією парадигмою «Истории государства Российского» Карамзіна (у кращому разі «Історії України-Руси» Грушевського, який, ніде правди діти, недалеко від неї відійшов): була десь там Київська Русь, потім довго нічого, потім нізвідки Богдан — і відразу благоденствіє на 350 років. Доведеться заповнити напівпусті клітинки конкретним змістом: документами, мистецькими творами й людськими долями. Це, звісно, не панацея. Але без цієї роботи так чи так не звільнитися від того, що я в запалі дискусії назвав феодалізмом. Вибачайте!