Не знаю, чи проводив хтось цілеспрямовані дослідження серед специфічної на перший погляд, але вельми поширеної категорії населення: російськомовних українських патріотів. Мої спроби ніяк не претендують на репрезентативність, але я останнім часом подекуди з винятковим занудством з’ясовую в друзів і знайомих, переважно тих, яких зустрічав на Майдані, їхнє особисте ставлення до проблеми. Чому люди, виховані на російській мові, у російській культурі, – а це значна частина освічених киян, харків’ян, дніпропетровців, одеситів, одне слово, «східняків» середнього й старшого покоління, – самі не ладні відстоювати статус «другої державної», якщо в побуті залишаються послідовно російськомовними й не мають наміру міняти свої звички? Чому ж ти проти, адже тобі так буде зручніше?! Ні, він пручається: «Хай буде одна. Українська».
Це не парадокс і не роздвоєння особистості. Проблема мови завжди пов’язана з проблемою ідентичності й таким чином виходить за межі лінгвістики. А дві мови (подекуди більше) функціонують в одному просторі постійно. У середньовічній Європі освічені верстви послуговувалися латиною, а власних літературних мов не було зовсім. У Речі Посполитій правлячий клас говорив польською, решта простого народу – білоруською, польською, литовською, єврейською, руською (себто українською). Ще років сто тому половина Франції розмовляла якою завгодно мовою: прованською, німецькою, бретонською, баскською, різними діалектами італійської – тільки не французькою. Ну а зараз усі знають, що в США у деяких штатах кількість іспаномовних упевнено перетинає 50-відсоткову межу. В таких випадках різні життєві ситуації за спільною згодою обслуговуються різними мовами, й та, що має вищий статус (за різними класифікаціями Hihg-language, Dachsprache, себто буквально «мова-дах»), дає зазвичай більші можливості: географічні, фахові, кар’єрні. Плюс певне символічне навантаження: відчуття спільної долі, спільного майбутнього.
У Російській імперії, а потім у СРСР російська виконувала роль «мови-даху». Той, хто хотів відбутися, не залишатися лузером, вбудовувався в піраміду офіційних стосунків з усіма її атрибутами включно з мовою, стаючи повноцінним громадянином СРСР, «справжньою радянською людиною». У цьому сенсі ніяких росіян як окремої страти з власною суб’єктністю, інтереси якої можна було б захищати, в Україні немає – хіба що окремі мігранти в першому поколінні (скажімо, фахівці, які приїхали після вишу за розподілом, або військові пенсіонери). У цьому легко переконатися, перетнувши південно-східний кордон: і ти почуваєшся іноземцем, і тебе сприймають як іноземця. Росіяни живуть у Росії. А хто ж ті мало не третина наших російськомовних співгромадян? Я з дитинства пам’ятаю карбовану офіційну формулу «колишні піддані Російської імперії», яка наприкінці 1950-х дозволила повернутися з еміграції на Батьківщину моєму дідові. Саме так і слід їх кваліфікувати: «колишні громадяни колишнього СРСР». Чи є в них права? Вочевидь, є, як і в кожного громадянина. Окрім одного права: тягнути нас назад у свій омріяний ідеальний совок, який існував лише в їхній уяві.
Своєю чергою, громадянин може сміливо заявити своїй державі: «Не твоє собаче діло, як я вдома називаю свою дочку – Наташенька чи Наталочка. Твоя проблема – захистити мене від «зелених чоловічків», гопоти, олігархів і себе самої, себто твоїх чиновників і ментів. Якщо робитимеш це вправно, я згоден ділитися з тобою частиною своїх доходів». Приблизно так, у тій самій термінології це відбувається скрізь у вільному світі.
Натомість усі, хто мріє про back in the USSR, мали би ще 20 років тому пройти процедуру очищення за аналогією з німецькою «денацифікацією». Тоді на це забракло волі, тепер політична кон’юнктура тим більше не сприяє. Можливо, не лише тому, що держава Україна не забезпечила своїм синам і дочкам гідної долі, а й тому, що недостатньо виховувала повагу до формальних маркерів нової ідентичності, зокрема й мови. Замирення «бунтівних територій», а насправді резервації патерналістського совка, має відбуватися через ізоляцію карних злочинців, а не загравання з найбільш архаїчною частиною соціуму. Тоді вже треба бути послідовними: оголосити референдум про відновлення Радянського Союзу. Або краще послухати Майдан – він, як на мене, висловився вичерпно й переконливо.