Показово, що у країнах, де питання гендерної рівності вирішене на порядок краще, такого «червоного дня» в календарі немає.
Гасла свободи, рівності й братерства зі знамен Французької революції за останні століття переписані в конституції всіх цивілізованих країн, і за дотриманням цих принципів стежать вельми поважні органи. Але при цьому боротьба триває. Наприклад, за рівність у правах ЛГБТ. Навряд чи це питання колись всерйоз непокоїло Робесп’єра з Маратом, але це бурлеск light, низькокалорійний.
Куди більш трагічного забарвлення набула властива лівим політичним рухам боротьба з фашизмом та імперіалізмом. Маючи потужну, багатотомну ідеологічну базу, нинішні поборники рівності та братерства блукають у якомусь густому непроглядному тумані й просто-таки навпомацки шукають ворога, збиваючись на манівці. Не треба знати напам’ять усі праці Маркса, щоб збагнути одну просту річ: боротьба колишньої колонії (України) проти метрополії (Росії) і є війною за ту саму свободу й право народу на самовизначення, які є базовими цінностями в лівому дискурсі. Але замість того, щоб підтримати українській народ у боротьбі проти авторитарного й агресивного сусіда, західні ліві найбільшу увагу приділяють символіці наших добровольчих батальйонів. При цьому найрадикальніші з них (у Німеччині, Франції, Греції) йдуть на пряму співпрацю з режимом Путіна, поміркованіші висловлюють традиційне занепокоєння і не поспішають ставати в перші ряди боротьби з російським імперіалізмом.
Ще одна ознака лівизни – пацифізм. На ній до речі, свого часу чимало спекулював СРСР, оголосивши себе «оплотом миру». Не цурається цього й сучасна Росія, намагаючись зіграти на гуманізмі й миролюбності окремих українських інтелектуалів, однак і це очевидна дезорієнтація. Один із найпотужніших антивоєнних рухів постав свого часу в США, де суспільство засудило несправедливу агресію у В’єтнамі. Однак у самому В’єтнамі про пацифізм не йшлося. Так само й з Україною: якщо якесь суспільство й потребує маршів під прапорами із «голубиною лапою», то це російське, однак там антивоєнний рух – справа десятків чи одиниць, а тамтешні ліві часто-густо замість маршів проти війни йдуть записуватися в «ополчєніє Донбаса».
Для класичних лівих годі уявляти мішень, зручнішу за диктатуру Путіна: імперські амбіції, ксенофобія, клерикалізм, мілітаризм, відсутність профспілкового руху, нелюдська експлуатація гастарбайтерів, наступ на права будь-яких меншин – образ ворога немов створено на замовлення. Однак щось сталося з ідеологічними навігаторами: чи то досі діє наркоз сентиментів до СРСР, чи то такими великими є страх і ненависть до США, заради протистояння з якими нинішні послідовники Маркса готові заплющувати очі на дикунство сепаратистів на Донбасі чи криваві теракти ісламістів на Близькому Сході (авжеж, вони протистоять «монстру» у вигляді Держави Ізраїль), але туман тільки густішає, і лівий рух бере помітно правіше й опиняється в одному таборі з антисемітами (їх чимало серед «ополчєнцев ЛНР-ДНР», про фундаменталістів годі й говорити) і путінськими генералами, поруч із якими найлютіші пентагонські яструби видавалися б жовторотими пташенятами.
Ну й вже повний ідеологічний блуд напав на пострадянських лівих. Тут усі 23 роки з моменту розпаду СРСР встановився чіткий курс: вліво, отже, з Росією. Наживка, фейк, віра в машину часу. В Україні це чи не найпомітніше. Наївні «совки» у Криму і на Донбасі увімкнули back in USSR, а опинилися в якихось бандитських новоутвореннях під ковпаком ФСБ, де в атмосфері ненависті та зубожіння ледь животіють тепер ті, хто думав, що разом із російським триколором до їхніх магазинів повернуться горілка по 3,62 і закуска відповідної цінової категорії.
Паростки нових, українських лівих автономістських течій залишилися десь маргінесі, проте «дорослі» ліві – від соцдемів Медведчука до комуністичних мастодонтів Симоненка – під прикриттям популістських гасел стали головними агентами впливу російського імперіалізму і великого капіталу. Маркс би плакав. Апогеєм пострадянського лівоблуддя можна вважати опубліковане недавно в соцмережах фото шеврона одного з «ополчєнцев»: радянський прапор навпіл із російською імперкою (чорно-жовто-білий прапор монархістів). Потрапив би такий солдат удачі майже 100 років тому до рук дєнікінців чи «комісарів», то навряд чи вижив би, але сьогодні цей бурлеск, чи то пак ідеологічний ф’южн, виявився цілком можливим.