Йому приписують посередництво між горішнім і земним світом, бо своїми словами він рече сокровенну істину. Кельтські барди, скандинавські скальди, середньовічні трубадури (трувери) і менестрелі, а на сході — акини й ашуги: усі вони є мало не міфічними носіями сакрального знання, мандрованими музикантами, віршувальниками й піїтами, які славили вікопомних героїв. Традиція часом змальовує їх як сліпих злидарів і ніби наголошує: їхні тілесні чи соціальні вади компенсовано неабияким талантом, ба навіть пророцтвом.
В Україні так само відомі бродячі співці з поводирями. Під акомпанемент музичних інструментів, переважно бандури чи кобзи, що належать до сімейства лютні та сконструйовані за щипковим принципом, або колісної ліри, яка мала клавішний пристрій, вони виспівували псалми, духовні канти й апокрифічні пісні чи просто розповідали народу речитативом або говіркою про велич і славу минувшини. Від ХІ століття з людської пам’яті не зникає постать давньоруського Бояна, якого згадано у «Слові про Ігорів похід». Його наслідували неосідлі старці, у яких упізнаються риси язичницького, головно слов’янського й германського, піснярства.
Читайте також: Нещаслива свідомість
Якщо банальні жебраки та збирачі милостині, так звані діди з бабами, лишень обмежувалися нехитрими побрехеньками, простацькими приповідками й гаданнями, то високий моральний дух кобзарів і лірників досягався не лише розмаїтим репертуаром і вмінням виконувати довгі народні думи про історичні злигодні, ворожу неволю, Січ-матір або Україну-вітчизну, а і здатністю їх творити. Та хоча в обох випадках маємо справу з антисоціальною поведінкою, виразним маргінальним становищем, за яким проглядає ненормоване існування, що передбачає витривалість, навички терпіти безхліб’я, студінь, ігнорувати зовнішню зневагу тощо. На перший погляд, схожість проступає в усіх зовнішніх атрибутах прохача й лірника: просте вбрання, сумирний вигляд, здатність запам’ятовувати, розбитна вдача тощо. Проте в кобзарському світогляді годі подибати затхлі забобони, позаяк благодушна релігійність тут навряд чи була показовою. Але щоб не впадати в однобічність, слід зауважити, що статечність і стриманість цілком могли поєднувати зв’язки лірника зі злодійським світом. Принаймні такі свідчення теж трапляються.
Утім, описи цього феномену окреслюють майже стоїчну вдачу обходисвіта, адже той виявляє байдужість до свого стану, а отже, ніколи не нарікає на безталання, привертаючи увагу до себе лише змістом пісень і виконанням. Як зазначено, поміж наспівуваннями виконавець перебирає струни, а потім удається до усної розмови зі слухачами — приміром, інтерпретує сюжет у контексті власного життя. Тобто йдеться про живий перформанс, коли акторові відведено не пасивну роль: він нібито сам проживає розказане й робить значущі висновки. Якоюсь мірою йому доводиться грати блазня чи трикстера, оскільки до лірника, хай як це парадоксально, висували вимоги хитрості та крутійства. Такими, для прикладу, могли бути запевнення католиків, що їхні пожертви підуть на костели. Відповідно до свого статусу, зумовленого нездатністю до важкої фізичної роботи, самозаглиблені співці подовгу вправлялися в поетичній і морально-філософській майстерності, мали кебу до мислення, неабиякі творчі таланти, схильності до цілительства і знахарства. Поповнення їхньої нечисельної братії відбувалося не лише через каліцтво, лукавство чи потяг до валандання. Найчастіше воно було зумовлене щирим покликанням до праці зовсім іншого ґатунку. Особливою прикметою є те, що такий благочестивий люд ніколи не наважувався осідати в метушливих містах яко вигідних осередках для лінивого побирання, а рушав у далеку путь і розважав про власне призначення й долю.
Читайте також: Формування мовної звички
Можна припустити, що спосіб організації невибагливого товариства є довільним. Але це не так. Іще в XV—XVII століттях співучі старці об’єднувалися за цеховим принципом у братства згідно з чітко вибудованими правилами учнівства, посвяти й функціонування. Потрібно було заслужити право мати інструмент, а це передбачало декламування молитов, гру на лірі, вправне володіння лірницьким арґо, мистецтво тримати увагу й отримувати винагороду. За тим, щоб необережно не допустити в середовище самозванця, пильно стежили. Кобзарі з лірниками мали відносне привілля, адже не зазнавали аж надто жорстокого переслідування з боку української церкви з огляду на відсутність у неї надмірного владного домагання. Виразною ознакою їхнього трибу життя були мандри. Ідеться не просто про пересування від хутора до села. Нерідко дорога вела в дальші краї: Валахію, Польщу, Туреччину й іще далі. Надмірна романтизація мандрованого співця перетворювала його на явище зникоме й раритетне. Та менше з тим, цей рух позначився на багатьох формах інтелектуального життя в Україні. Напевно, найважливіші з них представлені іменами Сковороди й Шевченка. Перший мав неабиякий талант до складання музичних композицій і втілював дух мандрівного блаженства у своєму житті. Його навіть іменували старчиком. Другий мало того, що назвав збірку поезій «Кобзар», то ще і зробив образ перебенді своїм alter ego. Усе це й перетворює старця з бандурою на одного з упізнаваних символів української культури.