Минулої п’ятниці на традиційній уже зустрічі в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА, де відбуваються публічні розмови про пам’ять киян, оприявнилась одна цікава риторична фігура. У дискусіях у соцмережі на її варіанти (або фрагменти) останнім часом натрапляла часто, а тут її чітко озвучили. Архітектурні об’єкти, що постали в добу тоталітаризму, здебільшого толерують як невід’ємну частину київського пейзажу, оскільки частковий демонтаж геральдичних прикрас (чи перефарбування) нібито позбавив їх ознак часу створення, залишивши цілком прийнятною функціональність, зокрема й органам влади вже незалежної України. Нищення скульптурних об’єктів, що постали в ту ж добу, здебільшого також толерують, виправдовуючи цю колективну дію (фізичне трощення чи демонтаж після відповідної ухвали або закону) безапеляційним присудом «бо це корінь зла».
Архітектуру сприймають функціонально (а не як носій стильових ознак), скульптуру — ідеологічно (а не як носій художніх якостей). Водночас будівлі, хоч би якої висотності й монструозності вони були, не заважають сприймати київський пейзаж, пам’ятники ж вважають додатком, з якого не гріх посміятись. А то й познущатись.
Читайте також: Ненависть без золотарів
У центрі цього протиставлення двох видів мистецтва — апеляція до «краси пагорбів», що здається чимось на кшталт універсальної відмички. Ідеться саме про Печерські пагорби, а не про геологічні особливості Подолу, де спокійнісінько забудували давнє урочище Гончарі-Кожум’яки псевдоісторичним мікрорайоном, і ця антиестетика всіх влаштовує. Отже, не специфічний вигин Дніпра, а саме печерські пагорби вважають здебільшого якимось містичним подарунком неба, що має для киян особливу цінність — так би мовити, візуальне свідчення прадавності слів апостола Андрія. Однак, якщо пригадати деякі дати, зрозуміємо, що цей лемент про «красу пагорбів» продовжують життя кількох міфів, що їх протягом кількох століть вживлювала у свідомість російська імперська пропаганда.
Найдавніше зображення Києва — малюнок Абрагама ван Вестерфельда, датований 1651 роком. Надвірний художник гетьмана Януша Радзивілла показав панораму Києва з лівого берега Дніпра: над спокійними водами стоять одно-двоповерхові будинки й храми з черепичними (!) дахами, над ними височать порослі кущами пагорби, на яких рівномірно розташовані здебільшого церкви з хрестами на банях. Розрізнити, де Києво-Поділ, а де Києво-Печерська лавра, неможливо, бо немає кількох домінант, за якими будь-який глядач у наступні століття чітко розумів, яку частину міста споглядає. Це дзвіниці: одна Софійського собору, зведена триповерховою 1806 року коштом Івана Мазепи, і дві лаврські — Велика, побудована 1745 року коштом монастиря, тому й вважали найголовнішою домінантою міста, і дзвіниця на Дальніх печерах, завершена 1761 року. Чудернацькі, на перший погляд, шпилі-обеліски останньої підкреслюють, що вона є дзеркальною римою до Андріївської церкви, зведеної 1762 року коштом імператриці Єлизавети Петрівни за проєктом придворного архітектора Ф. Б. Растреллі. Виразні зображення граверів києво-печерської друкарні першої половини ХVIII століття закріпили цю панораму як канонічний образ міста, до святинь якого, що підносяться до неба на крутому правому березі, ідуть і пливуть човнами численні богомольці — поклонитися мощам святих і архітектурним дивам «на горах». Паломницька література ХІХ століття цей, так би мовити, тренд посилила: Київ у системі імперських міст став «русским Иерусалимом» численних монастирів і церков з невеликими садибами, що туляться до них.
А який вигляд мали «гори»? Місце, де стоїть Видубицький монастир, — це порослі травою урвища зі звивистими стежками, де можна й худобу випасати. Саме таким бачимо його на гравюрі Тараса Шевченка 1844 року, монастир ніби вгруз у пагорб над річкою із човнами. Усі фотографії другої половини ХІХ століття підтверджують, що це не поетичне перебільшення. Київські пагорби засаджували зверху деревами там, де робили парки (Царський, Шато де Фльор, Купецького зібрання) або монастирські сади (Лаврський, Пустинно-Микільський, Михайлівський). На численних поштових листівках початку ХХ століття бачимо, як кияни фотографуються над урвищами, що височать над Дніпром, а мости (Ланцюговий, Дарницький, Русанівський) упираються в майже безлюдні незасаджені береги, за якими десь там, удалині, за пагорбами — власне місто.
Це друга половина ХХ століття створила прецедент набережної як місця масових прогулянок, тому засадили деревами всі схили пагорбів. Нові мости після Другої світової війни планували транспортними й прогулянковими. Звідси два виходи на платформу станції метро «Дніпро», оформлені скульптурними композиціями. Звідси й пишне оздоблення моста Патона, відкритого як тріумф радянської науки: цільнозварний міст прикрасили майже римськими гірляндами квітів і плодів, що мали прославляти обидва береги України як місце сільськогосподарського (читай — колгоспного) достатку в очах тих, хто їхав і йшов по мосту. Імперський міф у підрадянські часи трансформували: колись місто паломників залишалося комфортним для прогулянок і літнього відпочинку, тому так рясно поширювали в медіа 1960-х численні фото вщерть заповнених напівоголеними тілами пляжів на Трухановому острові. І такі ж тротуари світлого новозбудованого Хрещатика, переповнені демократично вдягненими тілами під квітучими каштанами.
«Не сад — місто Київ» назвав своє фінальне полотно Анатоль Петрицький 1961 року. Він зобразив цвітіння каштанів на вулиці, що сьогодні має ім’я видатного агронома Євгена Чикаленка, та це узагальнено стосувалось усього міста, квартали якого на той час приблизно збігалися з дореволюційною забудовою.
Дивно, але при слові «Київ» чимало киян, які нині мешкають на забудованому велетенськими мікрорайонами лівому березі, думають саме про пагорби над Дніпром. Про цей відтинок від Андріївської церкви до Видубицького монастиря, де можуть з’являтись які завгодно багатоповерхові вежі, але місце скульптури означене не більш як парково-садова прикраса. Принцип задано установленням пам’ятника князю Володимиру Святославовичу 1853 року, того ж дня, коли відкрили перший київський міст. Монумент святому ніколи не зазнавав змін, його завжди зображали й продовжують фотографувати та малювати нижчим за дерева позаду нього. Хоча фотографують чи малюють його зі спини, у ракурсі зверху вниз, на тлі ріки, а вже кілька десятиліть — із численними будівлями лівобережжя, що йдуть аж до горизонту.
Як у середині ХІХ століття, так і донині сприймають цей принцип пам’ятника єдиноможливим для «вписаності скульптури в київський пейзаж». Хоч київський пейзаж по обидва боки Дніпра — від Святошина до Позняків, від Троєщини до Борщагівки — за десятиліття розрісся й урізноманітнився. І домінують тут у другому десятилітті ХХІ століття далеко не дзвіниці й храми.
Однак визнати це як повноцінно «київський пейзаж» чомусь не хочуть. Бо імперське сидить у свідомості глибше, ніж «корені зла».