Христина Бадзян: «Нині ми непоправно втрачаємо міста, але я вірю, що натомість у нас є шанс отримати значно якісніше рішення щодо планування будівель»

Економіка
26 Грудня 2022, 17:09

Тиждень поговорив з українською архітекторкою, дизайнеркою, засновницею архітектурного бюро Replus Христиною Бадзян про те, який вигляд матимуть українські міста після перемоги.

За час війни в Україні зруйновано чимало будівель та архітектурних пам’яток, які мали історичну тяглість та цінність. Якою, на вашу думку, має бути нова архітектура України? Як зміниться підхід до безпекової складової будинків?

— Ми мали схожу ситуацію з архітектурою і проблемою знищення пам’яток під час Другої світової війни. Саме в повоєнні роки з’явилися організації, що бережуть архітектурну спадщину. До Другої світової війни не було такого поняття, як збереження спадщини, тобто ці питання вирішували на розсуд магістрату, архітекторів, суспільства, того інвестора, який виділяв кошти. Це стосувалося, зокрема, й історичної забудови. Тоді Європа і світ зазнали величезних втрат, не було розуміння, що відбувається.

Схоже відбувається й сьогодні: усе, що ми маємо навколо, уся та спадщина може бути знищена за декілька годин безповоротно. Гадаю, важливим моментом для нової архітектури в Україні має бути розуміння, що вона не є тимчасовою. Не варто вирішувати проблему відсутності житла в короткостроковій перспективі. Тобто нині люди не мають де жити, і нам потрібно щось побудувати швидко, дешево, економно, щоб їх поселити, бо ми всі розуміємо, що, найімовірніше, це житло залишиться для тих людей назавжди. Так було з хрущовками, і так працювала майже вся радянська архітектура. Це «тимчасове» стоїть досі, і його важко експлуатувати, воно неякісне й неактуальне з погляду цінностей. Тому тут насправді порушено два дуже глибокі питання: доля історичних будівель та доля новобудов.

Після Першої світової, коли люди зрозуміли, що таке війна й наскільки вона неконтрольована та хаотична, в архітектурі з’явився стиль ар-деко. Це найдорожчий стиль зі всіх, які коли-небудь існували. Він з’явився, бо в людей було усвідомлення, що можна втратити всі свої заощадження й навіть життя і нема чого тримати гроші «на колись», якщо вже завтра ти можеш померти, бо буде якась війна. І люди просто шалено й масово будували. Як результат, ми бачимо розквіт будівництва у США, коли з’явилися хмарочоси. А в Європі період до Другої світової війни — це використання в будівництві найдорожчих матеріалів, різьблення каменю, тонни латуні, міді та інших коштовних металів.

Я б хотіла, щоб в Україну зайшли саме такі інвестиції, коли ми нарешті отримаємо не ще одне тимчасове рішення нашвидкоруч, а якісні новобуди — те, чого нам так бракує вже стільки часу. Із дня незалежності ми повсякчас чекаємо, що ця якість десь з’явиться: як на законодавчому рівні, так і на освітньому, у медицині, транспорті та, зокрема, архітектурі. Хочеться, щоб ми засвоїли цей урок із максимальною користю. Нині ми непоправно втрачаємо міста, але я вірю, що натомість у нас є шанс отримати значно якісніше рішення щодо планування будівель у них.

Нове українське місто  — яке воно? Які його обриси? Абсолютно сучасне, модернізоване, європейського зразка чи таки зі збереженням деталей минулого?

— Мені завжди у всіх проєктах нашого бюро хочеться зберігати дух місця, щоб був якийсь фрагмент, деталь, що нагадувала б, що тут ми не просто так на новій планеті. Тому в плануванні цих нових міст, нових кварталів, нових вулиць я дуже хочу, щоб ми зберегли гнучкість. Бо, як показує досвід у розрізі часу, наша цивілізація настільки швидко змінюється, з’являються нові потреби та переосмислення, тож не варто свято вірити в якусь одну концепцію, що потім може виявитися помилковою. Тут важливо враховувати досвід.

Читайте також: Олег Дроздов: «Нам треба ще довго йти до формування української архітектурної ідентичності»

Гадаю, що для нас найкраще буде не вигадувати щось нове, а просто взяти досвід країн, близьких до нас за менталітетом і проблемами. Наприклад, Нідерланди чи Німеччина. Україна, на мою думку,— це нібито Німеччина в 1970-х роках. У нас такі самі проблеми з трафіком, озелененням, перенаселенням міст, тому нам варто взяти до уваги їхній досвід.

Я ніколи не могла подумати, що застану таку широкомасштабну війну і що взагалі такі поняття, як бомбосховища чи сирени, будуть потрібні мені чи моїй дитині. Але досвід показує щось інше. Я віддаю перевагу не проєктуванню будинків із бомбосховищами (маючи на думці, що щось знову може статися), а зведенню просто якісних будинків. Як бачимо, ті новобудови з бетонним каркасом витримують, тобто з ними немає проблем. Так само старі якісні австрійські будинки в центрі міста, які пережили Другу світову війну й тепер, імовірно, переживуть цю війну. Тобто тут питання якості: якщо житло закладене перманентно, якісно зроблене з можливістю для людини в майбутньому змінювати, переплановувати його чи додавати якусь функцію на перший чи на останній поверх, то таке житло буде універсальним. Якщо потрібно буде влаштувати там бомбосховище — це можна буде зробити швидше. Я б рекомендувала обов’язково робити підземний поверх, неодмінно робити паркінг, бо це наша побутова потреба, ну і в разі чого він слугуватиме місцем сховку від ракет.

Очевидно, що процес відбудови буде доволі довгим, із низкою етапів та пріоритетною відбудовою певних локацій, будівель чи навіть міст. Тож із яких етапів складатиметься післявоєнна відбудова? Яка їхня ймовірна тривалість і  прі- оритетність будівництва?

— Усе залежить від того, коли ця війна закінчиться і якого рівня втрат ми зазнаємо. Як бачимо, ми перейшли від думок початку війни, коли всім здавалося, що це декілька тижнів, максимум місяць — два. Тепер є думки, що це затягнеться на рік і, можливо, наприкінці 2022-го ми побачимо бодай якийсь горизонт. Мені важко спрогнозувати, скільки ще міст має постраждати й чи зазнають іще більших руйнувань такі великі міста, як Київ, Дніпро чи Харків. За черговістю відбудови, звичайно, на першому місці буде житло. Нині величезна кількість людей виїхала з країни, багато хто переселився в інші міста й живе в якомусь тимчасовому місці, половина бізнесу вже просто не існує в цій країні. Відповідно, економіка дуже страждає, ми цього не можемо відчути зараз, але за певний проміжок часу відчуємо. Для відновлення економіки нам треба, щоб люди почали працювати. А щоб люди почали працювати, їм потрібно мати певну стабільну основу, житло, куди вони приходять, кухню, на якій вони готують, ліжка, у яких сплять їхні діти.

Читайте також: Хюґе по-українськи

Тому однозначно на першому місці не буде ані урбанізм, ані парки чи архітектура, а саме питання житла. Проєктуючи будинки, багатоквартирні чи невеличкі, треба розуміти, що простим це рішення не буде, тобто навіть контейнерне житло чи контейнерне містечко стоятиме, вочевидь, не десять років, а тридцять-сорок-п’ятдесят, а може, і всі сто. Тому його треба розташовувати так, щоб навколо була інфраструктура з магазинів, парків, місць, де можна погуляти з дитиною, а також територія для проєктування шкіл, дитсадків, стадіонів тощо. Ми не зможемо розбудовувати все одночасно. Процес відбуватиметься покроково, але площа має бути розподілена рівномірно, щоб була буферна зона. Як свідчить досвід забудови у Львові впродовж останніх п’яти років, цей буфер не був врахований, тобто забудовували ті місця, які раніше були парками чи зеленими зонами. На мій погляд, це було не до кінця добре продумано, особливо завжди гостре питання дитсадків.

Ми мусимо починати з генплану, на ньому має бути чітке розуміння, де є житло, де інфраструктура тощо. Варто залучати не лише архітекторів-теоретиків, а й архітекторів-практиків. Процес буде тривалим — через десять років ми закриємо мінімально необхідні потреби: житло, дороги, мости. А ще десятиліття потрібне для всього іншого, бо для такої кількості людей треба дуже багато ресурсів.

Які спеціалісти мають керувати відбудовним процесом? Варто залучати до співпраці іноземних спеціалістів чи спи- ратися лишень на українських?

— Нам однозначно потрібна допомога іноземних спеціалістів, які вже мають цей досвід. Це може бути хтось на посаді куратора, який спрямовуватиме наших архітекторів у правильному керунку, але чому б не запросити іпрактиків? Ми маємо трошки застарілу школу архітектури, яка розвивається, але не на етапі університету, а на етапі амбіцій і власного досвіду архітектора-практика, який уже проєктує, спілкуючись із замовником і дивлячись, як це роблять інші.

Чи є ймовірність, що процес післявоєнної відбудови в Україні посприяє формуванню нового архітектурного напряму та стилю?

— Однозначно сприятиме. Ця війна занадто близька до Європи, і вона занадто сильно шокувала весь цивілізований світ. Синергія, яка виникатиме завдяки залученню в Україні іноземних спеціалістів, точно дасть унікальні рішення, бо такого прецеденту ще не було, коли зникали цілі міста й сотні тисяч людей залишалися без нічого. Крім житла, ми маємо і церкви, і театри, цирки, площі, фонтани, багато інфраструктурних міських об’єктів, ми втрачаємо й це теж. Рішення, які нам потрібно знайти в контексті архітектури, я впевнена, будуть такими геніальними, що згодом їх задокументують у книжках.

———————-

Христина Бадзян — українська дизайнерка інтер’єрів, співзасновниця архітектурної компанії Replus Buro з офісами у Львові і Лондоні. Народилася 1988 року. Закінчила Львівську gолітехніку. У 2021-му, рятуючи зі смітників елементи автентики, створила майстерню архітектурного порятунку Restare. Є членкинею RIBA — Королівського інституту британських архітекторів.


Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.

Позначки:
100