Важко говорити про щось звичайне в Північній Кореї. Але поки її лідери щодня похваляються почати нещадну війну проти Сполучених Штатів та Південної Кореї, мешканці Пхеньяна і прилеглих районів, схоже, більше заклопотані приготуваннями до весни, ніж до збройних сутичок.
Коли напруження на Корейському півострові зашкалювало, агресивна пропагандистська бліцкриг-кампанія у Пхеньяні безперестанку промивала мізки населенню, повторюючи мантру про невідворотність останньої битви не на життя, а на смерть. 26 березня люди збиралися перед телеекранами, щоб послухати дикторку в рожевому, яка зачитувала рішучі накази вищого командування Корейської народної армії польовим частинам: готуватися до атаки на американські бази і провести «фізичну акцію» проти Південної Кореї.
За кілька днів погрози дійшли аж до ядерної війни, а на головних вулицях Пхеньяна з’явилися намальовані від руки плакати із зображенням цілої зливи ракет над Вашингтоном. Державна агенція новин (KCNA) випускала щоденні інформаційні повідомлення, у яких повторювалося те саме пропагандистське кліше: войовничість режиму – це відповідь на страшну загрозу ззовні, наприклад, на розгортання американських бомбардувальників-«невидимок» В-2 і винищувачів F-22 у ході спільних військових навчань Збройних сил США та Південної Кореї на південь від укріпленої демілітаризованої зони (ДМЗ). Для власного народу пропаганда малює образ Північної Кореї як жертви, а ніяк не агресора. 31 березня режим назвав ядерну зброю країни (все ще нечисленну і не доведену до пуття) «життям народу», від якого влада ніколи не відмовиться, доки зовнішні сили погрожуватимуть їй ядерною атакою.
Але в соліпсичному суспільстві, якому промивають мізки і залякують ядерним знищенням, ті кілька ознак виходу столиці на стежину війни здавалися радше комічними, ніж переконливими, як пріснопам’ятна військова гра «Зарніца» на рівні державної політики. Автобуси і трамваї, запаковані в камуфляж, були схожі на тіток у сіточках для волосся, в яких ненароком застрягло кілька листочків. Місцеві лише хихотіли у відповідь, коли якийсь іноземець жартома застеріг, що коли їх замаскують ще краще, то в них можуть врізатися інші машини.
Північна Корея – наймілітаризованіше суспільство на Землі. Але єдина зброя, яку можна було побачити у столиці, – дерев’яні рушниці в руках геть юних хлопців-курсантів. Найбільше солдатів було на шляху від пхеньянського аеропорту (на якому не помічено жодних військових літаків): сотні призовників із лопатами копали ямки і саджали дерева. Столицю заполонили бригади робітників, які висаджували весняні квіти на клумбах і газонах.
У Пхеньяні не покидало враження, що весь шум і погрози Америці та Південній Кореї призначені переважно для внутрішнього споживання. Схоже, метою було представити юного диктатора Кім Чен Ина безстрашним головнокомандувачем. Зовнішні загрози виправдовують параною і наростання ізоляції Північної Кореї, хоч би як тяжко доводилося від цього людям. А народові, котрий звик до затурканості, це дає щось на зразок екзистенціальної драми, у якій повальне обожнення «великого лідера» є єдиною розвагою.
У всьому цьому відчувається щось від секти пророків «кінця світу». У розмові люди благоговійно стишують голос, згадуючи Кім Чен Ина, його батька і діда. Про рішення диктатора збудувати ролердроми для пещених столичних дітлахів переповідають із захватом. Набагато менше говорять про те, що кожна четверта північнокорейська дитина (майже в усіх провінціях) потерпає від недоїдання.
Театр абсурду
На кожному вигині звивистої річки Тедонган, яка протікає через Пхеньян, гримить революційна музика. Це створює щось на кшталт саундтреку до військового фільму-епопеї. На світанку пронизливе сопрано з гучномовців на фургончику шматує ранкову тишу. Це пісня про перемогу «на одному диханні» – заклик до пришвидшення, який красується і на стіні нової 20-поверхової споруди центробанку над річкою. Будівництво, схоже, дещо сповільнилося.
Що цікаво – дехто з привілейованих мешканців столиці й далі дозволяє вішати собі на вуха цю пропагандистську локшину. Люди тупо переглядають по телевізору нескінченні повтори старих передач про те, як покійний диктатор – череватий і незграбний Кім Чен Ір – відвідував лікарні й фабрики, хоча вже бачили сюжети про ці робочі візити безліч разів.
Проте незібраність, яку можна спостерігати в Пхеньяні, необов’язково характерна для всієї країни. Вважається, що в межах 60 миль (100 км) від демілітаризованої зони дислокуються три чверті північнокорейського війська (загальна чисельність якого становить 1,1 млн) з приблизно десятьма тисячами артилерійських установок, які здатні завдати удару по Сеулу. Але південнокорейська й американська розвідки не повідомляють про жодні незвичні переміщення військ.
Найбільшу тривогу в Пхеньяні викликають, напевно, якраз економічні наслідки. Після запуску на орбіту в грудні північнокорейської ракети із супутником на борту курс вони на чорному ринку впав на десяту частину – приблизно до 8 тис. вон за долар. Офіційний курс – 100 вон за долар. Пристойна місячна зарплата державного службовця в середньому становить близько 3 тис. вон, тобто менше ніж 50 американських центів за неофіційним обмінним курсом. Проте в розкішних барах і кав’ярнях, куди вчащають іноземні туристи, повно північних корейців в одностроях. Це означає, що чим нижче падає обмінний курс, тим вигідніше привілейованій еліті, яка має доступ до твердої валюти.
Міжнародні санкції, які ще посилилися після проведеного Північною Кореєю в лютому ядерного випробування, тривожать деяких мешканців Пхеньяна. Вони бояться, що санкції можуть перекрити шлях валютним інвестиціям, яких шукає дедалі більше державних підприємств.
Можливо, найслабше місце режиму, що здатне якось стримати його войовничість, – кричущий брак механізації господарства країни. У столиці та прилеглих районах економіка тримається лише на людських руках, а не на машинах або пальному. Жодного трактора не видно на полі, де городні бригади, чоловіки й жінки, довбають мерзлий зимовий ґрунт. На одній із розбитих доріг Porsche (вочевидь, з іноземним інвестором за кермом) обігнав купку старих селян і селянок, які штовхали під гору тачки, навантажені лантухами з насінням. Найпомітніша форма підприємництва і вільного ринку, яка впала в око, – літні дядьки на узбіччях із ремкомплектами для латання пробитих велосипедних покришок.
Вдалині мліє Пхеньян, але, на відміну від більшості столиць, він не ховається в хмарах смогу. Великі заводи й фабрики працюють впівсили, якщо працюють узагалі. Зате на горизонті виблискує футуристичний готель Ryugyong на 105 поверхів, який своїми обрисами нагадує ввіткнутий у небо кинджал. Він теж не працює – немає коштів на завершення будівництва. З віконця Porsche картинка, напевно, здається зворушливою. Для того, хто горбатиться з тачкою в руках, у будь-якій нормальній країні це здалося б нещадним знущанням.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com