У Черкаському театрі ім. Тараса Шевченка 9–10 березня режисер Сергій Проскурня презентував свій новий театральний проект «Тарас: Слава». Вшановувати пам’ять поета великого гніву Проскурня замислив у кілька етапів, почавши цикл постановок із кінця, власне з періоду заслання, слави і смерті. Далі він збирається підвести весь потенціал свого задуму до 2014-го – 200-річчя з дня народження Шевченка, завершивши проект шестигодинним театральним марафоном, повним життєписом поета. Прикметно, що вистава «Тарас: Слава» стала чи не єдиною рефлексією сучасного мистецького простору до 150-річчя з дня смерті Шевченка.
За задумом вистава мала б якщо не виправити, то принаймні піти в контрапункті з маразматично-совковим підходом до постаті поета. До того ж зроблена вона не на державне замовлення, а на розсуд хоча й авантюрного, але принаймні сучасно мислячого Проскурні. Однак, драматургічний матеріал – третя частина поеми львів’янина Богдана Стельмаха про Тараса Шевченка – не дав змоги радикально вийти за межі відомої ідеалізації образу поета.
На сцені
Цікавий по своїй суті проект «Тарас: Слава» зіткнувся з проблемою патетики і обрубаної реальності, закладеної в самому тексті п’єси. У драматичній поемі, звісно, у віршах Богдан Стельмах хоч і намагався отілеснити постамент Кобзаря з граніту, але зробив це на території поетичного театру, оминаючи всі можливі гострі кути, вибіливши особистість Шевченка до двох внутрішніх станів: страждання і гніву за народ. На прес-конференції, присвяченій проекту, Проскурня наголосив, що йому не хотілося «йти в документальний театр» і що це мав бути високий стиль грецького театру, а не заскорузлий пафос. Стельмах, спробувавши оживити постать Кобзаря, пройшовся по хрестоматійних моментах його життя, увівши кілька метафоричних персонажів: Долю, Запорожця, Татарку, Добру славу, Погану славу. Вони розмовляють ледь не шевченківським віршем і хоча й виконують важливу суспільну роль, – захищають Шевченка-людину від некоректних спроб подивитися на нього об’єктивно, – все ж гальмують динаміку й мають сумнівну мистецьку цінність.
Сама ж вистава, зроблена на базі Черкаському обласного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка з місцевими акторами, є ескізом, за словами Проскурні, на ескіз вона й схожа. Біло-бежеві кольори сцени, полотен, які звисали зі стелі й на яких періодично транслювали картини Шевченка періоду заслання. Такі самі світлі тони одягу солдат, офіцерів, самого Шевченка в блискучому виконанні актора театру імені Івана Франка Петра Панчука, а вгорі – нависле біле сонце Казахстану (принаймні так цю білу кулю, яку функціонально не вдалося задіяти повною мірою, згідно із задумом Проскурні, сам режисер і назвав). Спершу ми бачимо Шевченка на засланні, де він крадькома малює, страждає від заборони писати (частину мізансцен також взято з малюнків та ескізів Кобзаря цього періоду). Далі через численні клопотання поет повертається – тут він зажив суперечливої слави, намагається знайти собі родину, жінку, наздогнати втрачені на засланні роки. У дію двічі вступають Погана слава і Добра слава – два провінційного вигляду персонажі, що весь час сперечаються: пам’ятатимуть люди Шевченка як поета чи почнуть копирсатися в його брудній білизні.
Слід звернути увагу на відверту, щиру гру Петра Панчука. Він створив Шевченка-дитину, безпосередність його реакцій, сила гніву, безмежний сум за власним життям, яке й не жив, а лише страждав, стали тим містком до ідеї Сергія Проскурні створити сагу про Шевченка-людину, про митця і національного героя, але не безтілесного, а живого, справжнього. Втім, сам Панчук нічого не вирішує.
Безумовно, визначним є те, що цей проект підтримав черкаський театр, який відкрив себе для експериментів Андрія Жолдака («Войцек» і «Ленін Love. Сталін Love»), Дмитра Богомазова, а тепер впустив до себе й Сергія Проскурню. На сьогодні це, мабуть, одна з небагатьох сцен в Україні, яка принаймні намагається мислити по-європейськи, масштабно і без комплексів. Можливо, саме вона відкриє нову еру в українському театральному житті, адже поки що такої динаміки змін та експериментів не показує жоден столичний театр.
Поза сценою
Варто спробувати поглянути на проблему інтерпретації культових постатей ширше, не в контексті однієї вистави, навіть задуманої трилогії, бо можливий позитив цього проекту все одно жодним чином не змінить переважно хуторянського і маргінального підходу до висвітлення життя національних героїв. Безперечно, кожна країна мусить мати своїх героїв – це визначні, масштабні особистості різних часів, осмислення яких, відчуття їхнього потужного плеча в тилу історії, по-перше, формують самосвідомість нації, а по-друге, створюють міцний фундамент традиції.
Але за часів Радянського Союзу саме безтілесні образи-примари українських митців використовували в руслі комуністичної пропаганди. Дивує те, що донині ця традиція безкомпромісної інтерпретації живе й процвітає, доводячи до несамовитості своєю монументальністю не лише українського школяра, а й усіх тих, хто воліє бачити Шевченка поза радянським каноном. У Європі на сьогодні паралельно з активним написанням сучасних п’єс (читай рефлексування навколишньої дійсності) театр як найактуальніший вид мистецтва переосмислює історичні події, вагомі постаті минулого, щоб знайти і підтвердити свою індивідуальність та цінність як нації. Хай там що роблять митці зараз, вони шукають нову реальність виходу з ідейної, ментальної світової кризи. І для цього переосмислюють своє минуле, фіксують своє сучасне, йдуть у своє майбутнє. Україна ж ніби ні про що не думає, нікуди не йде. Зараз мало хто наважиться сказати про Шевченка сучасною мовою (звісно, при цьому не скочуючись у примітив чи псевдоепатаж), подивитися на нього не крізь запітніле скло, а гострим, оцінювальним поглядом, оминувши набір хрестоматійного пафосу.
І, на жаль, вистава «Тарас: Слава» ідеологічно не дотягнула до ідей авторів саме тому, що ні Богдан Стельмах, ні Сергій Проскурня не змогли собі дозволити поглянути на постать Шевченка відкрито, без штампів і заяложених констатацій.