З часів останнього перепису населення в Росії, тобто з 2002 року, офіційно можна записувати національність «козак», точніше «казак». Приблизно 140 тис. осіб саме так визначили свою тотожність, зокрема 17,5 тис. – на Кубані (ще, як відомо, є козаки терські, донські, оренбурзькі, забайкальські). Також 131 тис. осіб у Краснодарському краї записалася українцями. Надаючи можливість козацької самоідентифікації, деякі представники влади побоювалися, що в таких регіонах, як Кубань, може спрацювати ефект «троянського коня», тобто вирощування власними руками змії сепаратизму. Як показали подальші події, марно.
Серед кубанців поширений культ Катерини ІІ: «А в тисяча сємсот дєвяносто первому рокі ой прийшов указ од нашой цариці з Петрограду-городу» – так починається історична пісня про переселення чорноморців на Кубань, яка спершу називалася Чорноморією, і всім «свідомим» українцям стає ніяково: як же так?! Звідки ж любов? Цю тактику потім повторили більшовики: спершу відібрати все, потім трохи дати – і станеш «святим». Разом із чорноморцями на Кубань потрапляли й російськомовні козаки, утворюючи нову пограничну ідентичність кубанських козаків, які вже не були малоросами, але не стали й великоросами. Місцевий епос дивним чином поєднував давню тугу за вольностями над Дніпром із прославлянням російської зброї на Кавказі: «І ми вигнали врага із рідного края, І вернулись ми домой з побєдою славной» – пісня кубанців початку ХХ ст. Слов’янсько-кавказьке прикордоння було тим, що в західній історіографії називається «фронтиром»: до класичних фронтирів належав свого часу Дикий Захід США (характеризувався формальним підпорядкуванням далекому центру із сильним акцентом локальної свободи).
Історична батьківщина кубанців – Україна – не мала шансів на вплив за Азовом не лише з позиції свого бездержавного статусу, а й тому, що імперська Росія заохочувала й підтримувала всі новітні привілеї козацтва. У СРСР із кубанцями особливо не знали, що робити: спершу українізували, а згодом цілими станицями висилали до Сибіру замість того, щоб продовжити царську лінію умиротворення. Нинішня Росія це чудово розуміє, тож усіляко підтримує козацьку ідентичність кубанців, формуючи в них любов до всього «русского» і не заважаючи їм «балакати» й співати своїх чудових пісень.
Є думка, що якби Україна і далі йшла пліч-о-пліч із північно-західним сусідом, від неї залишилися б тільки пісні й шаровари, як на Кубані. Хоча це спрощене бачення, але й вимагати від кубанців бути більшими «українцями», ніж це можливо, нерозумно. По-перше, тому, що вони аж такими українцями ніколи не були: вперше почули про українців під час революції та українізації 1920-х, достоту так, як русини Пряшівщини у 1950-х дізналися про своє українство. «Русинів Сходу» – кубанців – морили голодом у 1933-му лише за те, що вони «балакають». У 1947-му польських лемків поголовно було депортовано за те, що вони «бешідуют» і «гварят». За всім цим нібито стояла тінню мати-Україна, хоча насправді вона найменше була зацікавлена у такому розвитку подій.
Сьогодні Україна не мала би дратувати кубанців своєю голослівністю на кшталт «ви були наші і будете наші». Бо ж у Росії не називають так званих русинів «русскімі», а тільки «братами». Чому й нам по-братськи не оснастити кубанські школи історичною літературою з України, але російською мовою? Чому в межах домовленостей про ретрансляцію російських каналів в Україні не вийти на можливість ретрансляції українських на Кубані? Хіба не можна було б запрошувати козачат із Кубані на Різдво в Україну, як це роблять галичани з дітьми зі східних та південних областей? Чому не запросити краснодарські державні та приватні музеї приїздити до України з виставками збірок ікон, етнічного одягу тощо? Наразі співпраця помітна лише у зворотному напрямку: Кубанський козачий хор, приїжджаючи щороку, збирає аншлаги по всій Україні. У чому його феномен? У відкритості до нас, у відсутності боязні заспівати записані на Кубані «Спи, Тарасе, батьку рідний» і «Ще й не вмерла». Співаючи це нам, вони співають для себе. Мабуть, і нам слід робити щось для себе, тобто хоч трохи для Кубані.