Київ. Площа перемоги. На відстані всього в кілька сотень метрів один від одного висять два банери. Якось так склалося, що написи на них взаємопов’язані. На одному Партія регіонів пояснює громадянам, чим вона зараз займається, – «Будуємо нову країну», на іншому – опозиційний політик Наталя Королевська деталізує думку, стверджуючи, що «нова країна» можлива лише за нової економіки – «нова економіка – нова країна».
Важко не помітити, що і перша і друга думки дуже глибокі. Аж надто. Такі глибокі, що зовсім не потребують пояснень. Власне, і пояснювати немає чого. Обриси нової країни, яку будує ПР, потроху вимальовуються, її контури вже чітко помітні, утім, жити в цій державі чомусь з кожним днем хочеться дедалі менше. Страшно навіть уявити, якою може стати ця «нова країна», коли в ній вдасться збудувати ще й «нову економіку». Чи не станеться так, як в анекдоті про японців, котрі стверджували, що діти в українців виходять-таки геніальні, але решта, що вони роблять руками, – непотріб.
Можливо, не варто будувати щось нове? Позаяк для цього доведеться зруйнувати дуже багато старого, а в нас, чесно кажучи, вже майже нічого й не залишилось. Після всіх цих століть ощасливлення братами і сестрами з заходу, сходу, півночі та півдня, після ударних п’ятирічок, будівництв комунізму і дніпрогесів, ми навряд чи впораємося з іще однією будовою.
Однак водночас, що поганого в тому, що вітчизняні політики нарешті вимальовують собі спільне стратегічне бачення того, куди рухатись далі. Це навіть добре. А раптом припиняться політичні війни і ми всім миром закатаємо рукави і збудуємо собі країну мрії. Приблизно таку, як у мультику про податкову.
Хто в кого вкрав ідею про «нову країну» – не суть важливо. Байдуже навіть те, що розробник обох банерів може бути один і той самий, як, зрештою, і дизайнер, адже надто вони схожі. Байдуже і те, що замовник у цього візуального ряду, як і в обох політ сил, також може бути один. Важливо інше: хто і в який спосіб втілюватиме в життя ці геніально лаконічні концепції і чи залишиться від нас, нині сущих, на цій землі хоч щось, окрім пластикових пакетиків і пляшок.
Прикметно, що обидва конкуруючі архітектори сягають своїм корінням регіону, який ніколи не вирізнявся вишуканістю архітектурних стилів і смаків. Бараки і терикони навряд чи можна вважати зразками вітчизняного зодчества. Вирізнявся він хіба що безапеляційною підтримкою ідеї «Ми наш, ми новий мір построім, – Кто бил нічєм, тот станєт всєм», яка і нині успішно продовжує втілюватися в життя. Хто був ніким –став міністром, банкіром і навіть президентом… прости Господи.
Правду кажучи, в старих країнах, які животіють вже сотні років, жити часом дуже непогано. Комфорт не потребує руйнування старого, а частіше навпаки. У цьому на власній шкурі доводилось переконатися не лише мені, а й представникам тих сил, які вперто бажають змурувати з України щось «нове». Не так давно на вулицях Страсбурга пощастило зустріти нардепа від ПР і за сумісництвом сестру голови АП Юлію Льовочкіну в компанії друзів. Сказати, що вона не виглядала щасливою було б неправдою. Регіоналка Юлія просто сяяла щастям, несучи в руках пакетики з сувенірами, і випромінювала радість на десятки метрів довкола себе. Причина її щастя невідома, але, напевне, в його формуванні чималу роль відіграв і старий, не зруйнований Страсбург, сповнений дивовижного казкового колориту. Бо коли б його не було, коли б на його місці стояли хрущовки, то чи виникало б велике бажання «водити козу» з друзями з кафе до кафе, або взагалі приїздити сюди? Хтозна.
Чому, насолоджуючись красою Венеції, Парижа, Амстердама, Страсбурга, в людей не виникає цілком природного бажання створити таку саму красу в себе в Україні. Частіше навпаки, повертаючись додому, вони свідомо чи несвідомо продовжують руйнувати те, що дивним чином не знищили попередники.
Мав рацію професор Преображенський, стверджуючи про «розруху в головах». Переконуєшся в цьому щоразу, коли дивишся на осяяні інтелектом обличчя українських політиків, особливо з провладного табору та молодої генерації. З таким потенціалом ми такого набудуємо. З ними у нас майбутнє о-го-го. Таке світле, що непогано було б його ніколи не бачити…