Виростити на вербі груші простіше, ніж пов’язати передвиборні декларації українських політиків із їхньою діяльністю на посадах, ба більше – її результатами. Загальний висновок із такого аналізу випереджатиме сам процес дослідження: «Брешуть і крадуть!» Можна визначити глибину цинізму демагогії, ступінь її відповідності переконанням учасників процесу, їхні мотивації та інші індивідуально-політичні нюанси… Але ж усе й так нібито зрозуміло. Тому краще анекдот із життя: якось знайомий експерт припустився помилки – прокоментував програму дій уряду Миколи Азарова, переплутавши її з такою самою, але… Юлії Тимошенко. Критичні коментарі потрапили в інформаційний простір. Згодом, коли недогляд виплив, з’ясувалося, що збігалися не лише назви документів, а й більшість положень: сформульовані проблеми і підходи до їх вирішення. Але найцікавішим в історії було навіть не це, а факт, що про помилку повідомили… з приймальні депутата Блоку Литвина. Чи не там, до речі, ці програми писали?
Досвід спілкування з багатьма політиками дає підстави стверджувати, що лише одиниці з них сприймають владу як процес, взаємодію управлінця й підлеглого в ситуаціях (не завжди результативну й можливу в принципі), роботу на підставі норм, творчий акт. Типовими є інші випадки: наші діячі, посідаючи якісь крісла з цінних порід дерева, зростаються з ними, пускають коріння й почуваються «владою». Наче «депутат» чи «міністр» – не функції, а персональні особливості. «Опозиція» – відповідно – це стан, у якому іноді опиняється «влада», дуже для неї неприємний… Певно, звідси й перегини на місцях. «Я начальник, ти дурний» – управлінський підхід, поширений на держслужбі, політики останнім часом екстраполюють на суспільство загалом, наприклад, Податковим кодексом. Місце сидіння зумовлює оцінку реалій: «влада» розповідає про зростання ВВП й падіння інфляції, «опозиція» – навпаки, при цьому одні мочать інших, хоч би про що йшлося… Хіба це нормально? Демагогія і гра на публіку в стилі «сам дурний» у принципі унеможливлює обговорення будь-яких проблем і розробку стратегії їх вирішення. Понад те, це шоу є шкідливим, оскільки дискредитує правопорядок у країні, підриває довіру населення до державних інституцій, переключає увагу на другорядні проблеми.
Деякі політики навіть не приховують, що «влада» для них – це підсумок, а не початок утілення в життя бодай якоїсь ідеології. Переформулюю: отримання відповідних повноважень є кінцевим пунктом одного шляху та початком нового. що вища посада, то багатше роздоріжжя: від корупційної синекури до примноження активів і нищення конкурентів. Є винятки, звісно, але ж загалом найоптимальніший для суспільства стан «влади» – її бездіяльність, сплячка… Доведено у 2005–2006 рр. прем’єром Юрієм Єхануровим.
2010-го «влада» активізувалася. Її розбурхали на реформи, і це виявилося помилкою. Навряд чи хтось усвідомлював, на які законодавчі трансформації здатні наші начальники. Податковий кодекс – настільна книга митаря – це перша ластівка. На черзі реформи ЖКГ, трудових відносин, виконавчого провадження… Більшість таких ініціатив, з одного боку, відповідають інтересам великого бізнесу, з другого – зумовлені бажанням «влади» скинути із себе соціальні зобов’язання, обтяжливі в умовах кризи і взагалі не дуже потрібні. В країні добудовують і легалізують капіталізм із нелюдським обличчям. Деякі з «непопулярних реформ» нібито відклали, проте з’являються нові, ще гірші. Ось із останнього: у Верховній Раді зареєстровано урядовий законопроект, прийняття якого відновить спрощену систему оподаткування. Ура? Крізь сльози. Одночасно всі громадяни (окрім торгівців власноруч вирощеною сільськогосподарською продукцією) в разі ухвалення нових норм будуть сприйняті державою як платники податку, котрі здійснюють несистематичний продаж (зокрема, розміщуючи оголошення), а тому зобов’язані придбати в податковій спеціальне свідоцтво, документ суворої звітності. Аби його отримати, доведеться надати банківську квитанцію про сплату державі 1% мінімальної зарплати. По суті, держава хоче оподатковувати… намір продати. Погрожуючи адміністративною відповідальністю. Це дикість ще й тому, що людина (аби фіскалам було зрозуміліше – «фізособа»), яка продає раніше придбане, не обов’язково щось заробляє. «Ми ввели податок на повітря – ви стали менше дихати». Чи не занадто?
За останні роки державні діячі примудрилися дискредитувати самі поняття «ідеологія», «реформи», «закон»… Чи не варто зупинитися? Внутрішні резерви України насправді не є безмежними і не повинні бути компенсатором утрат олігархів в умовах глобальної нестабільності. Інстинкт самозбереження мав би підштовхнути начальників та їхніх спонсорів (яким є що втрачати) до роздумів. Економічна криза – чудовий час для осмислення й дальших політичних висновків. Влада – не личка на погон, яку одна людина (виборець) видає іншій (обранцю) в обмін на гречку. Не дубина, аби лякати інших (що дедалі частіше роблять депутати й чиновники, продукуючи беззаконні закони). Державотворення не має нічого спільного ані з обіцянками раю на землі, ані з пошуком і призначенням винуватих у тому, що електоральне щастя не склалося. Але водночас реалізація влади не є абстракцією… Цікаво, чому в Україні досі не побудовано автомагістралі Донецьк – Львів?