За його спиною заборонені фільми та заборона знімати взагалі, «Оскар» Американської кіноакадемії за фільм «Потяги під пильним наглядом» і «Золотий ведмідь» Берлінського кінофестивалю за заборонений у 60-х роках фільм «Жайворонки на нитці», зо три десятки повно- та короткометражних фільмів і 70 ролей у кіно та вистави в театрі. Відданий чеський патріот, Менцель вбачає в гуморі силу, яка переважає насильство і тримає чехів при здоровому глузді. Не гребує він і сарказмом, проте незлим і зовсім не схожим на старече нарікання. Іржі Менцель далі продовжує знімати кіно, і на 26 вересня призначено прем’єру його нової великої комедії життя – «Donsajni». Тиждень.ua розмовляв з чеським режисером про наболіле – про політику та про те, як режисерові поводитися в умовах диктатури.
Тиждень.ua: Чи згодні ви з висловом, що коли радянська влада забрала у чехів свободу і демократію, у них залишився лише гумор…
– Ні, гумор –це трошки старша пані: ще наші перші письменники дуже гарно писали комедії…
Тиждень.ua: Однак саме гумор був своєрідним чеським супротивом на початку російської окупації, а потім і в радянській системі?
– Скажімо так: люди просто собі полегшили в такий спосіб життя. У нас такий характер, що на всі складні життєві моменти ми відповідаємо гумором. Коли була війна і Протекторат – ми жартували над німцями, потім були комуністи – і ми знущалися над ними. Комуністична тупість має чудове джерело для боротьби з нею. Але не тільки це. Я маю один показовий приклад: коли на Чорнобильській АЕС стався вибух, я був у Західній Німеччині, і там з цього приводу почалася справжня істерика і паніка: люди боялися їсти, боялися дихати. А коли я повернувся до Чехії, то почув лише анекдоти про Чорнобиль. І нічого кращого не можна було придумати в тій ситуації: нічого змінити вже неможливо, а мучитися і страждати немає сенсу, тому залишається жартувати. Наприклад, казали, що найсучасніша ракета – це ворота до Чорнобиля.
Тиждень.ua: А гумор у ваших фільмах – це данина цій чеській природі, чи ви самий такий?
– Ми всі такі. Якщо ви візьмете фільми Мілоша Формана чи інших режисерів, ви побачите їхню жартівливу схожість, і це не зроблено штучно, це інтуїтивно. Ви не можете спочатку придумати жарт, а потім його сказати, він уже сидить у вас або ні. Ви не можете стерильно ставитися до чогось.
Тиждень.ua: Ваші картини можна назвати політичними?
– Без сумніву, мої фільми відображають певні політичні питання, але політичними у повному сенсі слова їх назвати не можна. Політичне кіно — це нудьга. Фільм, який говорить про те, про що ми й так знаємо, пісний. Пізнання ґрунтується на парадоксі – на іронії. І гадаю, це нескладно зрозуміти.
Тиждень.ua: Так чи так, але вас називають одним з найбільш політичних режисерів.
– Вони мене ображають! Моєю метою ніколи не була політика. Я завжди показував, у який момент відбувається ситуація, але передусім прагнув показати правду. І мої фільми забороняли саме тому, що вони були правдивими, адже більшовики ненавидять правду. Ми просто жартували, чого більшовики не люблять ще більше.
Тиждень.ua: Гаразд, тоді яким має бути режисер, якщо він живе в державі з диктатурою?
– Це дуже просто: він не мусить ігнорувати таку ситуацію, але й не провокути, бо це не має сенсу. Він має робити фільм як відображення своїх думок і відчуттів, але без прямих нападок. І це буде набагато сильніше. І до глядача це дійде. Є такий чудовий фільм Формана «Любов однієї блондинки». Він про місто, на заводі якого працюють одні жінки, не маючи жодної перспективи знайти собі чоловіків. Тоді придумують таку ідею: до міста потрібно привезти казарму, і це вирішить проблему. Проте тупість режиму в тому, що казарму формують не з молодих хлопців, а з тих чоловіків, які залишилися. На цьому ґрунті виникає купа комічних ситуацій, і саме вони є гіркою і дошкульною критикою режиму, який ставиться до людей як до штучних фігурок. Цей фільм показує і вбогість режиму, і дріб’язковість людини в ньому. Це мені крає серце. Люди з таких ситуацій сміються, але після сміху стає дуже сумно. І такий спосіб набагато результативніший, аніж просто в лоб говорити, що режим – поганий. Тобто ви можете сказати, що жити під режимом неможливо, але таким чином ви нічого не скажете суттєвого.
Тиждень.ua:Чи можна в такому разі розцінювати кіно і режисуру як певну зброю?
– Ні. Фільм робиться у згоді зі своїм серцем, але без наміру на когось напасти. Якщо ціль прозора і видима – це як плакат, який не має змісту.
Тиждень.ua: В Україні фінансуванням кіно займається Державне агенство з питань кіно. Та якщо фільм буде контроверсійним, якщо він буде розходитися з політикою влади, грошей на нього не дадуть. Як ви переконували начальників студії «Баррандов» виділити вам фінансування?
– Як я вже сказав, своєю іронією я не нападав, а радше оборонявся. Трохи іншим був мій фільм «Жайворонки на нитці», але, по-перше, ми робили його тоді, коли була відносна свобода, а по-друге, це стосувалося того режиму, який був за 10 –15 років перед цим. Я закладав такий собі навчальний сенс, щоб нові комуністи не робили таких помилок, які робили комуністи старі.
Тиждень.ua: А є хтось із сучасних чеських режисерів, які наслідували б ваші духовні принципи?
– Якби повною мірою – я їх уже нагородив би. Та є, наприклад, Гонза Зверак, Давід Ольжичек, Аліце Нелліс – я бачив її дуже гарний фільм «Знову народжений». І цей фільм добре ілюструє сучасну ситуацію: на прем’єрі зал на 1 200 місць був ущент забитий, і глядачі після закінченню аплодували стоячи, а наступного дня я прочитав про фільм розгромні рецензії. Бо у критиків є такий підхід: якщо люди якийсь фільм сприймають добре, це є не дуже добре для критики. Яке найважливіше завдання критики? Треба дуже точно сказати, що автор статті куди розумніший за того дурня-режисера, який зробив фільм. Це ж правда?