Днями в інтернеті наштовхнувся на роздуми одного блогера. Мовляв, це тільки на перший погляд здається, ніби склалася абсурдна ситуація: чомусь «ми», себто переможці у війні, живемо гірше, ніж «вони», себто переможені. Ні, тут усе логічно: адже ми звільнили Німеччину від влади нацистської партійної номенклатури, яка не давала народу жити, а самі залишилися під владою більшовицької номенклатури, не менш огидної й антинародної.
На перший погляд, логіка бездоганна: справді, переможена у Другій світовій війні Німеччина дуже добре живе без будь-якої «керівної і спрямовуючої» партії, а СССР, який входив до числа переможців, не тільки не спромігся забезпечити більш-менш пристойний рівень життя своїм громадянам, а й узагалі зник зі світової карти. Тож німці справді повинні дякувати Червоній армії, що порятувала їх від нацизму і забезпечила створення умов для соціально-економічного та громадсько-політичного поступу. І «ми», тобто народи колишнього СССР, маємо цим законно пишатися.
Насправді за всієї позірної нестандартності та критичності щодо совєтського минулого розумові побудови цього блогера хибні. Адже хіба тодішні «ми» – це щось цілком окреме від Системи, куди входили і більшовицька партноменклатура, і Червона армія, і всі ті громадяни СССР, хто слухняно виконував накази «згори», а не боровся із Системою чи хоча б не дистанціювався від неї у «внутрішній еміграції»? Хіба може принести армія будь-якої тоталітарної держави комусь визволення?
Ні, все значно складніше… і простіше водночас.
Досить згадати, що після «визволення» Німеччини від нацизму переможці негайно пристосували табір смерті Бухенвальд для своїх потреб і що до нього відправили не лише діячів гітлерівського режиму, а й усіляких буржуазних демократів, які не схотіли прийняти нову владу. Причому дехто з нових в’язнів уже сидів у концтаборах влади попередньої. І, що цікаво, за ті самі гріхи – за прагнення свободи для свого народу…
Інакше кажучи, хіба Червона армія звільнила Німеччину від партійно-номенклатурного режиму? Ні, вона просто «підсадила» на місце одних тоталітарних соціалістів інших. І коли німецькі робітники влітку 1953 року спробували скинути нових фюрерів, на повсталих послали совєтські танки.
Тож своїм поступом Німеччина завдячує зовсім не «нам». Червона армія, звісно, змусила Гітлера з Геббельсом укоротити собі віку. Але ж чи можна забути санкціоноване ґвалтування берлінських жінок?
Як на мене, нам (без лапок, себто здатним мислити самостійно) Друга світова війна дала мало підстав пишатися чимось. Так, була незаперечна воєнна звитяга червоноармійців, які захищали рідні землі. Але чи не повинні ми так само вшановувати звитягу німецьких фольксштурмістів, які захищали свої міста від орд п’яних убивць та ґвалтівників із червоними зірками на пілотках?
Час зрозуміти: тоталітарні режими не можуть нести свободу і справедливість.
Тоталітарні армії не здатні когось визволити.
Перемога одного тоталітарного режиму над іншим – це перемога одного отруйного павука над іншим, тільки що отрута чимось відмінна…
Хоча за будь-якого тоталітаризму людина має шанс залишитися людиною. І тому нам є ким пишатися, зокрема тими мільйонами українців, що пережили війну й усупереч усьому зберегли у собі людське. Вони є справжніми переможцями – ті, хто не пустив у свої душі отруєних випарів обох червонопрапорних режимів.