Вперше на півострів я потрапив ще зовсім малим, в трьохрічному віці мати повезла мене на десять днів в наметове містечко під Алуштою. Я часто хворів, свіже морське повітря мало допомогти впоратись з цим. Відтоді це стало щорічною традицією, і хворіти я справді почав відчутно менше. Дійсно, пощастило ще й з тим, що формат організованого наметового містечка був порівняно дешевим і тому, окрім морських процедур в мене була змога відвідувати усілякі екскурсії, побачивши за багато років чимало красот. Зараз складно уявити, що хтось зможе зорганізувати подібний варіант бюджетного відпочинку в Криму – росіяни, що кричали звідусюди про сприяння розвитку туризму, насправді ж зробили умови для ведення подібного бізнесу просто неможливими. Його вб’є якщо не шалена бюрократія, то чергова націоналізація чи просто рекет. І це не дивно, бо справжня мета окупації півострова очевидно лежить в перетворенні території у військовий плацдарм та створення прецеденту зневажання міжнародним правом, та аж ніяк не в розвитку туристичної сфери, від якої прямо залежить дохід громадян.
Читайте також: Окупаційна влада практично припинила пропуск на адмінкордоні з Кримом
Принципово в Крим поки (саме поки, бо сподіваюсь, що не назавжди) не їжджу, бо російські триколори на нашій території паплюжать і дитячі спогади, і всю красу краєвидів. Хоча далеко не всі українці так вважають, зокрема багато молоді, що нехтує фактом окупації та все ж відвідує півострів, радіючи безлічі вільних місць на пляжах. Але не треба забувати, що ми втратили унікальну рекреаційну зону, яка була для великої кількості українців єдиною можливістю підтримувати своє здоров’я в нормі. І тому, звичайно, незважаючи на окупацію та шалене збільшення витрат, ті, кому це життєво необхідно, все ж вимушені їздити в Крим. І цьому є об’єктивне виправдання. Але хто точно не поїде туди, так це дуже колоритний пенсіонер з мого рідного міста, з яким я познайомився в подорожах на півострів, і якого всі кличуть просто – Григорович. Він щодня сідає на ранкову електричку та їде в село, де скуповує у місцевих найкращі продукти, які одразу везе своїм постійним клієнтам в місто. Таким, як нині модно казати – органічним бізнесом, дідусь заробляє собі на життя вже багато пенсійних років. І завжди знаходив гроші, аби з товаришами раз у рік бюджетно з’їздити в Крим. «Не пускають супостати до Криму!» – емоційно жаліється пенсіонер, бо окупанти позбавили його можливості щорічного відпочинку, за що Григорович дуже злий на них. І це ще один, особистісний, бік втрати нашої території – не тільки Україна, як суверенна держава постраждала, а й люди, на банальному побутовому рівні. І якщо туристу-пенсіонеру прикро через те, що Крим все ж зараз не наш і ніхто не бачить чітких перспектив зміни ситуації, то що вже і казати про переселенців звідти. А поки замість перспектив чи хоча б стратегій повернення Криму з’являються лише пропозиції перевезень для тих, хто все ж прийняв окупаційну реальність.
Подорожуючи з друзями Харковом я справді обурився рекламою в місцевому метро. «Харків – Чонгар – Чорне море» – перевізник боязко приховує очевидну кінцеве місце призначення – Крим, натомість, мабуть, обіцяє довезти безпосередньо в безодню моря. Буваючи вдома, на Донбасі, вже звик до великих банерів «Питер. Москва. Крым. Ростов» – перевезення більше користуються попитом серед мешканців окупованих територій, які все ж не хочуть нелегально перетинати кордон з РФ, але їздять і місцеві. Але гидко не тільки від того, що взагалі такий вид відпочинку активно рекламують в першій столиці, а ще й від такої сумнівної винахідливості харківських бізнесменів в грі словами. .