Юрій Янчишин: «Україні потрібна нова генерація освічених і підготовлених на високому університетському рівні консерваторів, а не реконструкторів»

Дерев’яна сакральна архітектура України — чи це унікальне явище у світовій культурі? Якщо так, то в чому воно полягає?

— Таких творів, як-от українські дерев’яні церкви, я не бачив більше ніде у світі. Їх виконано на високому рівні майстерності. Йдеться про об’єкти народної сакральної архітектури, створені особами, які мали великий досвід у деревообробці, малярстві на дереві. У номінаційному досьє Списку світової спадщини ЮНЕСКО 16 українських церков карпатського регіону України й Польщі свідомо подані під назвою англійською мовою як «tserkvas», щоб у світі зрозуміли: ідеться про будівлі іншої конфесійної приналежності (візантійського обряду) та іншої архітектурно-будівельної традиції, ніж «church».

 

Зазвичай мова про конструкції з горизонтально розташованих колод смереки чи ялини на кам’яних фундаментах, із дахами, вкритими дерев’яним ґонтом, із формами верхів, що прямо чи умовно імітують небо-купол. Характерною рисою, що вирізняє їх із-посеред іншої дерев’яної архітектури, є інноваційні будівельні рішення, використані місцевими майстрами для зведення храмових бань. 16 таких об’єктів увійшли до списку світової матеріальної спадщини ЮНЕСКО. Половина з них розташована в Україні, решта — у Польщі. Тією рушійною силою, яка сприяла наданню їм такого статусу, є професор Микола Бевз і спеціалісти кафедри архітектури та реставрації Львівської політехніки, які від 2001 року працювали над цією темою. Згодом було створено колектив із 15 науковців України та Польщі, які завершили справу підготування номінаційної документації.

 

Читайте також: Адам Загаєвський: «Не вірю, що для літератури й політики існує якесь спільне поле»

Ті з дерев’яних церков, які мені вдалося побачити під час візиту до України, перебувають під загро­зою. Цікаво, що коли я відвідав ваші дерев’яні будівлі, зрозумів, що вони не лише мистецькі об’єкти, а й духовне джерело для вірян. Ви можете зайти до музеїв і побачити прекрасні приклади творів релігійного мистецтва, приміром, італійське мистецтво XV–XVI століть, але всі вони вилучені зі свого контексту. В Україні ж нерідко все навпаки: парафіяни й досі користуються своїми старовинними церквами, тому тут говоримо про живу традицію.

 

Це дуже важливо, тому що українська дерев’яна сакральна архітектура нині перебуває під великою загрозою. Будівлі, що про них ідеться, вижили протягом сотень років і дійшли до нашого часу, тому що існували церковні громади й були відповідні ремісники, деревообробники та малярі, які допильновували та доглядали церкви, підтримуючи їх у належному стані. Лише в останнє століття все це почало занепадати. Є низка прекрасних творів сакральної народної архітектури, які дійшли до нас, бо їх зберегли громади. Інші знищено або ж зумисне занедбано. Цьому «посприяли» і радянський лад з його політикою атеїзму, і Друга світова війна. Десь громади, що опікувалися церквами, зникли, а десь вони досить малі.

 

Які природні загрози існують для архітектурних та інших менших мистецьких творів із дерева? На них упливають некоректно проведені консерваційні чи реставраційні роботи?

— Це сонце, ультрафіолетова частина світла, рівень вологості, температура, біодеградація (ураження комахами або грибком). Усі мистецькі твори із часом старіють. Наше завдання як шанувальників мистецтва, осіб, які цікавляться цією справою, — це припинення або відтермінування їхнього старіння. Деградація та руйнація мистецьких творів — а ми зараз говоримо про твори з дерева — відбувається покроково. Питання в тому, як зберегти їх не на рік, а на наступну тисячу років. Важке завдання з огляду на те, що дерев’яні церкви потребують догляду, знання про те, яким чином у цьому матеріалі відбуваються вікові зміни, процес деградації, старіння, а також які сучасні технології існують, що можуть допомогти впоратися з цими процесами.

Фахові консерваційні роботи, напевно, не проведено у жодній із дерев'яних церков. А йдеться про справжні перлини культури української та світової загалом

Одна з найтиповіших у світі загроз церквам та іншим дерев’яним творам мистецтва — жуки, які точать цей матеріал. У Нью-Йорку ми володіємо технологіями, які дають змогу подолати таку інвазію без шкоди здоров’ю тих, хто має ті чи інші твори мистецтва з деревини й часто перебуває поблизу них. В Україні відповідні реставраційні процедури виконують дуже отруйними й небезпечними хімікатами, натомість дієвість таких засобів малоефективна.

Друга масштабна проблема полягає в тому, що підлоги майже всіх дерев’яних церков уражені грибком. Треба ретельно розмірковувати, чи замінювати всі ті дошки, по яких ходять люди. Третя проблема — нестабільність церковних споруд на своїх фундаментах. Майже всі вони стоять на основах із каменю, проте протягом століть такі підмурівки змінили свою структурну стабільність. Якщо видно, що стіни церкви «їдуть» у різні боки, то цю проблему конструкції потрібно вирішувати відразу ж. Ще один комплекс проблем — неправильно виконані реставраційні й консерваційні роботи.

 

Читайте також: Кадастр скарбів

Щоб вирішити всі ці завдання, Україні потрібна нова генерація освічених і підготовлених на високому університетському рівні реставраторів-консерваторів, а не реконструкторів. Останні роблять акцент переважно на ремісничому підході до робіт, на заміні уражених чи деградованих елементів, а консерваторам більше властивий науково-дослідницький підхід у розв’язанні відповідних проблем.

За радянських часів роботи з консервації та збереження виконувалися, але це стосувалося не всіх дерев’яних церков. Частину було перетворено на музеї, наприклад, церкву св. Юра в Дрогобичі. Проте інші, навіть давніші об’єкти, з унікальними фасадами, до певної міри занепали. Для того щоб ці перлини української культури існували й далі, щоб їх могли побачити майбутні покоління, треба братися до роботи вже зараз.

Із Нью-Йорка я привіз один зі своїх мікроскопів, щоб навчити студентів Львівської політехніки проводити розпізнавання й дослідження деревини. Це одна з інтегральних частин нашої праці — чітко визначити, з яким видом матеріалу ми працюємо. Під час консерваційних робіт доводиться користуватися синтетичними й натуральними смолами, послуговуватися низкою інших практик, які мають допомогти мистецькому творові дожити до наступних поколінь. Задля збереження української культурної спадщини навчитися таких технологій потрібно й вітчизняним фахівцям.

Така елементарна річ, як мікроскоп, є необхідною і студентам, і фахівцям. Коли ви працюєте з живописом на полотні, то вам потрібен так званий гарячий стіл — специфічне знаряддя роботи консерваторів, яке нагріває полотно та малюнок на ньому, дає змогу створити вакуум, безповітряний простір, щоб у ньому й можна було виконати стабілізацію картини. Хай би що це було, від картини до великої дерев’яної церкви, головне завдання полягає в тому, як провести стабілізацію цього об’єкта. Власне, перше питання, яке стоїть перед кожним реставратором чи консерватором, звучить так: «Чи цей мистецький твір стабільний?». Коли пишуть звіти про збереження таких об’єктів, то серед перших речень цього документа має йтися саме про згадану властивість, тобто зазначено міру стабільності й ураженості мистецького твору.

 

Читайте також: «Рівень чорного» vs рівень патріотизму: випереджаючи дискусії

Ті дерев’яні церкви, якими парафіяни користуються досі, є водночас і мистецьким твором, тому дуже важливо, щоб спільноти на місцях розуміли, що такі споруди потрібно зберігати. Це суттєво принаймні тому, що коли громадянин України запитає себе «хто я?», то частина відповіді залежатиме від усіх тих мистецьких творів, які до нас дійшли з минулого. Це серйозна справа.

У США багато грошей витрачають на культурну спадщину. Держава не лише сплачує вартість реставрації чи консервації, а й надає грантову підтримку тій молоді, яка здобуває свій фах у галузі консерваторства та здійснює в цій сфері наукові студії. Здебільшого студенти-консерватори США навчаються на державних та університетських стипендіях. Для зацікавленої цією цариною української молоді можливості менші.

 

Під час моніторингової поїздки західними теренами України на початку цього року ви відвідали декілька дерев’яних храмів. Що саме загрожує цим пам’яткам культури й історії нині?

— ХХ століття болюче вдарило по згаданих об’єктах руйнівною силою воєн, зміною кордонів, міграцією населення та навмисним використанням дерев’яних храмів не за призначенням. Усе це призвело до вельми неприємних наслідків. Занедбаність та некоректна реставрація також додали своєї шкоди. Хоча нині більшість архітектурних пам’яток, що про них мова, функціонують як храми, але справді фахові консерваційні роботи, напевно, не проведено на жодному із них. А йдеться про справжні перлини культури української та світової загалом.

Наприклад, у селі Потелич Львів­­ської області розташована дерев’яна церква Святого Духа, яка збудована ще 1502 року. Це найстаріша дерев’яна культова будівля на Львівщині. Однак вона має проблему нестабільності свого фундаменту: храм зведено на схилі пагорба, тож він поступово сповзає вниз. Уся дерев’яна конструкція цієї церкви є нестабільною, тому її стіни доводиться підпирати зсередини та зовні вертикальними брусами (так званим лисицями), щоб вона не розвалилася. Цей храм унікальний не лише тому, що збудований на самісінькому початку XVI століття. Усередині нього міститься мальований, а не зроблений із дерева чи каменю іконостас. Це дуже рідкісний об’єкт, розписи якого датуються 1626 роком. На жаль, маю констатувати, що горішній, молодший шар розписів, які там є, відокремився від своєї основи й почав кришитися. Крізь прогалини від фарби, яка відвалилася, можна побачити попередні, давніші розписи.

 

Консервація або реставрація дерев’яних українських церков безпосередньо наштовхує на ширше питання історичного збереження. Яким є стан справ у цій сфері в США і чи виникали проблеми?

— В Америці термін «консервація» означає діяльність, присвячену збереженню мистецьких творів для майбутнього. Реставрація, у розумінні відтворення частини твору, якої бракує, інколи є частиною й нашої роботи, але не завжди. Чи виконувати реставраційні процедури чи ні, це складне питання, яке охоплює історію твору, рівень фаховості консерватора, технічні проблеми та багато інших речей. Консервація також означає використання мате­ріалів, які стабілізують мистецький твір, реверсивні процедури, та документування праці над твором. Консерватор усвідомлює, що всі культурні об’єкти мають певний цикл життя, тому його завдання полягає в тому, щоб подовжити його для багатьох поколінь у майбутньому. З цього погляду краще, щоби мистецький твір перебував у стабільному довкіллі, був захищений від агресивних чинників, як-от сонце, перепади рівня вологості, температури, від біодеградації та інших. В Америці консервацію як дисципліну викладають в університетах, за нею студенти здобувають магістерській ступінь, що дає їм змогу працювати в цій сфері.

 

Читайте також: Опора для дипломатії

У майстерні в Нью-Йорку, де я працюю, ми виконуємо роботи з консервації, але в Україні такі спеціалісти, як я, називаються реставраторами. Працюємо із шедеврами державних музеїв і приватних колекціонерів, релігійних установ, історичних та музейних організацій, тому через наші руки проходить чимало різноманітних рухомих і нерухомих мистецьких творів із дерева.

Потрібне не лише знання, що це таке реставрація чи консервація, а й розуміння серед суспільства, широкої громади, що поблизу пам’яток культурної спадщини не можна будувати хмарочосів; їх не нищать, щоби звести готель, хай і найпрекрасніший. Це лише окремі моменти всієї сфери історичного збереження. Я бачив нещодавно, як львів’яни, обурені руйнуванням старовинної будівлі, написали велетенське графіті поряд: «Так нищать Львів». Збереження дерев’яних церков, що про них говоримо, — маленький шматочок фасаду проблеми історичного збереження. Мова не лише про ці культові споруди в Україні, а про багато інших, глибших речей, зокрема про нову негармонійну забудову в охоронних зонах історичних пам’яток. У США з цим питанням теж не завжди все було гаразд.

 

Найтиповіший приклад — зруйнування нью-йоркського Пенсильванського вокзалу в 1960-х роках. Це був прекрасний витвір архітекторів Мак-Кіма, Міда та Вайта в стилі боз-ару. Тепер на його місці зведено стадіон. Це дуже обурило мешканців міста й поклало початок руху зі збереження американської культурної спадщини. Кожна місцева громада має у своєму складі хай і невеличку, проте активну організацію, яка опікується збереженням місцевих культурних пам’яток, навіть якщо це одна-дві будівлі. Вони дуже активні, особливо в медіа, через які розказують про ці архітектурні об’єкти, зокрема й про ті, що перебувають у зоні ризику, а також про коректність нагляду істориків та консерваторів там, де проводяться ремонтні роботи.

Громадяни не є безвладними, пасивними, неозброєними особами. Зміна законів або ситуацій, які їх не влаштовують, залежить від їхньої активності та тиску. Хотілося б, щоб в Україні цим питанням цікавилося та переймалося більше людей, щоб писали відкриті листи, інформували публічно, брали участь в обговоренні та влаштуванні долі пам’яток, сприяли тому, щоб на їхнє збереження виділялися кошти. Тобто були по-громадянському активними.

 

Чи є в США, так би мовити, нічийні архітектурно-історичні пам’ятки, до яких немає діла державі й громаді, тож вони поступово занепадають?

— Культурні пам’ятки у Штатах належать державі, громадам або приватним власникам. Немає нічийних об’єктів. Кожен пам’ятник чи історична будівля має свого власника. Деякі з них занедбані та руйнуються, але також існують правила в багатьох штатах, згідно з якими громадяни чи громадські організації можуть ініціювати розгляд справи в судовому порядку, щоби припинити знищення твору. Попри те що таких прикладів в Америці є багато, це не означає, що всі війни й битви за культурно-історичну спадщину виграються, однак більшість із них — так. Це тому, що громади й суспільство загалом свідомі своєї історичної спадщини, а також того, що культура й ідентичність тісно переплетені.

 

Читайте також: Шкала провокативності

 

В Україні трапляється так, що поряд із давнім дерев’яним храмом зводять нову муровану церкву, а старовинну пам’ятку закривають й вона згодом руйнується. Або ж продають колода за колодою чи просто розвалюють. Чи доводиться вам працювати з представниками кліру, аби донести до них і через них думку, що дерев’яна сакральна архітектура, а так само іконостаси та різьблена скульптура, — унікальне національне надбання, знищення якого прирівнюється до злочину?

— В Америці я борюся з цією проблемою щодня. Ось кілька випадків із моєї приватної практики в Нью-Йорку. Буває, приходить потенційний клієнт і каже: «Маю крісло XVIII століття зі зламаною ніжкою. Чи варто взагалі вкладати гроші в його ремонт?». А інший відвідувач говорить так: «Маю крісло зі зламаною ніжкою. Воно було в нашій родині останні 200 років. Нічого надзвичайного, але воно має історичну вартість для мене». Бачте, існують різні погляди й підходи до вимірювання цінності. Є історична цінність, яку становлять церкви, але водночас є й духовна.

На мою думку, особи, які розуміються на таких справах, мають відстоювати право культурної спадщини на існування. Підпал церков стається нібито непомітно. Але прагнення захистити дерев’яні церкви має виходити насамперед від місцевих мешканців і громад загалом, адже це частина архітектурного ландшафту місця, де вони живуть. Так, їм потрібна допомога спеціалістів, які компетентні в питаннях збереження культурної спадщини та консервації. Ініціатива в таких справах може йти знизу до верху. Важливо, щоб священики й парафіяни були готові та могли сприйняти те, що їм кажуть спеціалісти. Люди мають розуміти, що йдеться саме про їхню культуру, їхню спадщину, і якщо вона згорить, то це ще одна непоправна втрата для всього тіла українського суспільства. Не просто етнічного українства, а українства як громадян держави. Дере­в’яна сакральна архітектура є перлиною України, свідчить про високий мистецький і культурний рівень тутешнього люду. Так, вона збереглася й нині потроху починає відроджуватися й жити далі. Але для поглиблення цього процесу потрібні зовсім інші підходи, ніж ті, що є зараз.

 

————-

Юрій Янчишин народився 1950 року у Філадельфії. Випускник Каліфорнійського інституту мистецтв та Мічиганського університету. Підвищував кваліфікацію в Амстердамській академії реставраторства та Смітсонівському матеріалознавчому й освітньому центрі. Понад 25 років працює з деревом, реставрує та консервує об’єкти з нього, зокрема меблі, скульптури, ікони, вівтарі та архітектуру, датовану XIV–XXI століттями. Співпрацює з низкою музейних інституцій, серед яких Метрополітен-музей, а також з аукціоном Christie’s. Член кількох спеціалізованих товариств, зокрема Американського інституту консервації історичних та мистецьких творів, На­ціонального фонду історичного збереження США, Американської асоціації музеїв.