Так, у відділі, де я працювала вже сім років і де зібралися всі ті, кому довіряла, погляди були полярно протилежні. Шефиня та її помічниця голосували на «референдумі», телефонували нам щогодини: «Ви ходили? Чому ні? Йдіть, поки є час!». Це був божевільний пресинг, слухавку брати не хотілося. Потім перемовлялись у відділі, і хтось сказав, ніби кинув бюлетень, щоб вона перестала наполягати. Потім наші начальниці відвідували всі мітинги, збирали їжу, здавали кров, носили гроші до будівлі СБУ, яка перетворилася на штаб місцевих «збройних сил». Решта у відділі надягала навушники й намагалася працювати, хоча виходило це з великими труднощами. Була серед нас іще одна дівчина, котра, як несподівано виявилося, уболівала всім серцем за єдність України. Але що вона могла одна вдіяти проти більшості… Лише взяти собі за рингтон гімн держави, а на заставку робочого стола поставити український прапор.
Потім я залишилася без роботи. Просто тому, що не стало чим платити, моя посада була розкішшю для компанії. Мій світ, яким керували стабільність і плани, спіткнувся на обидві ноги. Мама не отримувала пенсії, соціальні виплати на дитину також перестали видавати. Це тривало дев’ять місяців. Малюкові було півтора рочку — той вік, коли ще потрібно і памперсів, і дитячого харчування. Я мало не збожеволіла: що робити? Мама казала: «Їдь, ми якось тут виживемо, а ти десь працюватимеш, потім забереш дитину». Я не змогла.
Читайте також: Як жити в Донецьку
Пішла в «армію». Не скажу, що шукала роботу саме там, але знайшла на диво легко: треба було якнайшвидше закрити вакансії перед якоюсь перевіркою і взяли просто всіх, хто прийшов на ту дивну співбесіду. Дивну, бо проводила її з нами майже дитина — тендітна дівчина-капітан, геть необізнана в тому, що нам треба робити і якими є професійні вимоги. Мені випала невійськова, «паперова» посада. Але вистачило кількох днів, щоб зрозуміти: я там не працюватиму. Просто не зможу. Причин багато. Хаос. Пияцтво керівника відділу. Непрофесійність. Суперечливі вимоги. Робота «обличчям»: аби просто були у відділі, а потім аврал у вихідні, коли хтось із начальства раптом згадає, що за чаркою комусь щось пообіцяв, а нам про це забув повідомити.
Щодня думала: «Сьогодні звільнюся». Однак мамі не видавали пенсії, вдома були раді хлібу з маслом, який ми потайки виносили під час обіду, і це було єдине місце, де платили. Із затримками, але все-таки… Через місяць почала розуміти, що на тій роботі в мене почалися проблеми з тиском та серцем. Стала носити із собою ліки. Ненавиділа ґрати на вікнах та входах, фотографії загиблих у коридорі. Нас виводили прощатися з кожним убитим, та церемонія відбувалася біля нашого «офісу»: священик, родичі, тіло загиблого, промова командира… За обідом нам давали вино, а потім кожен продовжував поминки за зачиненими дверима кімнат.
Серед тих, хто приходив улаштовуватися до «армії», багато навіть не мали закінченої середньої освіти (для таких було проблемою заповнити свої документи), хтось був судимий і чітко не знав, чого хоче. Постійно когось шукали. Той хворів, той просто квасив, той їздив додому під час роботи. Враження від усього були як від вистави-фарсу. Наша керівничка — та сама капітанша — виявилася вагітною, а її коханець відбував термін за торгівлю зброєю. Про це говорили всі, таємниці не існувало.
Читайте також: «Ввічливі» незнайомці
У лютому за сніданком випадково дізналися, що вчора вбили нашого заввідділу. Просто тому, що він десь ішов напідпитку й натрапив на козаків, які щось там охороняли. Вони стали вимагати пароль, чоловік закричав, що жодних паролів, тим паче козакам, не казатиме… Ті почали бахкати в повітря — у відповідь полетіли снаряди з українського боку. Накрило нашого шефа, а заодно ще кількох, хто був поруч. Йому дали посмертно орден, нам — вина.
Я пішла. Нас укотре змусили працювати у вихідні, бо хтось вирішив вислужитися перед кимось і за три дні виконати місячний план роботи. У відділі порадились і вирішили здати фіктивні папери. Мені було байдуже, я написала заяву. Не тому, що я дуже чесна, просто терпець увірвався. Поки йшла до зупинки, постирала всі робочі номери, обманюючи себе, немовби спогади свої теж витерла. Таке-от дивне сприймання роботи: коли почуваєшся занадто обізнаним і досвідченим для того, що від тебе хочуть. Ані пережите, ані вік не допомагають вдавати із себе дурнішого, ніж ти є. Дивний час, дивні люди, дивні події… Так, я робила це задля своєї родини, та чи варто було? Адже щодня дужче відчувала, як зраджую свої спогади, свій колектив, своє минуле…