Група народних депутатів України на чолі з Василем Горбалем 12 січня зареєструвала у Верховній Раді проект Закону «Про внесення змін до деяких законів України» (№ 9690), відповідно до якого пропонується повернути релігійним організаціям УПЦ МП «кілька об’єктів культурної спадщини», якими є насамперед Почаївська та Києво-Печерська лаври. Тим часом законопроект, який Василь Горбаль інтерпретує як крок до «відновлення історичної справедливості», здатен лише вкотре здійняти хвилю обурення в суспільстві. Наступного дня, 13 січня, Тернопільська облрада звернулася до президента України, голови Верховної Ради та прем’єр-міністра із заявою щодо «неприпустимості виключення Почаївської лаври з переліку об’єктів, які не підлягають приватизації».
Понад те, там просять уряд скасувати, зокрема, й рішення щодо надання УПЦ МП права на проведення богослужінь у Почаївській лаврі, яка мала б бути насамперед державним історико-культурним заповідником. 20 січня у ВР було зареєстровано контрпроект до ініціативи Горбаля – проект Закону «Про внесення змін до деяких Законів України» № 9690-1, згідно з яким усі пам’ятки історії та культури, що вже внесені або які пропонується внести до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, визнати такими, що не підлягають приватизації, зокрема, і релігійними організаціями.
Національна спадщина чи церковна власність?
Чому величні храми та собори, які зберігали, як-то кажуть, всім миром, відтепер через примху шістки народних депутатів мають належати одній «обраній» релігійній організації чи громаді? Чому майно, що належить всьому народу, раптом має стати фактично приватної власністю небагатьох обраних? Києво-Печерська й Почаївська лаври, Софія Київська, Володимирський собор і чимало інших сакральних споруд – це сьогодні не просто церкви, дзвіниці та собори. Це – пам’ятки нашої історії та культури. Якщо хочете – знаки й символи, які мають ідентифікаційне значення для всієї України.
У Франції свого часу також націоналізували храми й собори. Але там не стали повертати їх релігійним громадам. Усі споруди, які були зведені до 1905 року, коли церква була відокремлена від держави, нині належать державі або перебувають у муніципальній власності. В багатьох – музейні експозиції. Релігійним громадам у цих сакральних спорудах дозволено на безоплатній основі проводити церковні відправи. Але загалом щодо релігійних споруд тут давно ввели поняття суспільної корисності.
«Головне – не власність чи належність, а критерій соціальної репрезентативності, показовості, – розповідав автору цих рядків генеральний інспектор історичної спадщини Міністерства культури та комунікацій Франції Ів Лескроар, даючи ексклюзивне інтерв’ю під час наукового українсько-французького семінару «Сакральні об’єкти чи культурна спадщина?», який відбувся у Києві в листопаді 2010 року. – Головне – це наукові дослідження сакральних об’єктів, накопичення знань про них та все те, що сьогодні визначається як нематеріальні цінності».
Загалом культурне посередництво держави для релігійного об’єкта є необхідністю, як перед обличчям втрати знань про їхню естетичну функцію, іконографію, символіку, так і перед лицем вияву фанатизму, який може подавати релігійне бачення як єдине й таке, що не припускає інших можливостей бачення…
Пам'ятки під загрозою
Нині триває та набирає обертів багаторівневий латентний конфлікт: між загальносуспільним інтересом і церквою, церквою та музеями, між державними відомствами і музеями; між різними християнськими конфесіями. І законопроект, запропонований депутатом Василем Горбалем, аж ніяк не сприятиме вирішенню жодного з названих конфліктів.
Складається враження, що ініціатори законопроекту просто не володіють інформацією про ситуацію, що склалася навколо пам’яток історії та культури. Пропонуючи тотальну зміну власності колишніх сакральних об’єктів, він фактично пропонує узаконити беззаконня. Бо в останні роки відбувається шалена боротьба за приміщення й будівлі, які, на думку церковних ієрархів, мають належати виключно їм. За Леоніда Кучми після кількох гучних скандалів (наприклад, після спроби виселити із займаного приміщення унікальний музей «Слова о полку Ігоревім» у Новгород-Сіверську) цей наступ було призупинено. Зокрема, було схвалено закон, згідно з яким музейні фонди, розташовані в колишніх церковних приміщеннях, є державною власністю, яка не підлягає ані відчуженню, ані приватизації, а отже, жоден музей не міг бути виселений із приміщення, яке займає.
Але пізніше була знайдена лазівка у законодавстві. Якщо музеї чіпати було не можна, то, як виявилося, можна було не рахуватися із тими спорудами та приміщеннями, які мали статус всього-на-всього пам’яток історії та культури. Як розповідають фахівці, Міністерство культури роздавало їх без розбору. Ще гірше стало з 2010 року. Позаторішні й торішні скандали пам’ятають усі – спроби виселення з приміщень Києво-Печерської лаври кількох державних музеїв і навіть самого Товариства охорони пам’яток історії та культури, самозахоплення діячами з УПЦ МП Старокиївської гори, на якій, за свідченням архітекторів і археологів, котрі там працювали, вони хотіли звести чоловічий монастир.
Не всі знають, що часто чинять священнослужителі цієї церкви в інших приміщеннях, які є пам’ятками історії та культури, в яких їм дозволено відправляти служби. У Кирилівській церкві в Києві, відомій, зокрема, й настінними роботами Врубеля, варварськи знищували стародавні фрески. Від самозахоплення та сплюндрування церкву врятувала лише гостра реакція світової спільноти. Як вандали, поводили «орендатори» себе в Андріївській церкві, яку тепер треба рятувати. В Гусятині було розграбовано й знищено музей етнографії, який мав 17 тис. експонатів… Загалом же по Україні за останні 20 років було знищено понад 20 тис. пам’яток історії та культури, з них – понад 500 пам’ятників архітектури!
Як відомо, стаття 54 Конституції України гарантує охорону культурної спадщини законом. Гарантії та механізми захисту встановлені в Законах України «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини». Василь Горбаль і його колеги, судячи з усього, пропонують «обійти» Конституцію і схвалити закон, згідно з яким виключити з Переліку пам’яток культурної спадщини об’єкти, які планується передати релігійним громадам.
Мабуть, свою принципову оцінку законопроекту № 9660 має дати не лише громадськість, а й Генеральна прокуратура України. Або прокуратура має визнати його таким, що суперечить Основному Закону. Або його треба ухвалювати в пакеті законів про реституцію. Адже якщо його провести як окремий закон, то ми ризикуємо створити юридичний прецедент, на основі якого всі нащадки тих власників, які мали земельні ділянки або промислові підприємства в Україні до встановлення більшовицького режиму, зможуть висувати аналогічні претензії, домагаючись його повернення їм.