Такий розвиток подій був очікуваний на тлі затяжного конфлікту між ВР та російськими олігархами – співвласниками компанії. Однак це поглинання відбулося не так з економічних, як із політичних мотивів.
ТНК-ВР була третьою в РФ компанією за обсягом видобутку нафти після самої «Роснефти» та ЛУКОЙЛа. Її бізнес значно більше орієнтований на експорт. Так, у 2011 році з усіх 45,5 млн т реалізованої компанією нафти в РФ продано менше ніж чверть (10 млн т), а решта пішла на експорт. Переробка становила 37,4 млн т (зокрема, 5,5 млн т – на українському Лисичанському НПЗ). Причому реалізація нафтопродуктів (37,5 млн т), на відміну від «Роснефти», також була орієнтована за межі РФ (23,2 млн т). Стан самої «Роснефти» в останні роки далекий від ідеального. Її частка в переробці нафти в Росії з 2009-го по 2011-й зменшилася з 21,2% до 19,7%. Доведені запаси сировини зросли лише на 36 млн т (з 2,48 до 2,51 млрд т), тоді як темпи видобутку й особливо експорту швидко нарощувалися. Попри значну перевагу над ТНК-ВР за розміром видобутку та експорту нафти, EBIDTA (прибуток до сплати податків) «Роснефти» лише незначно перевищував аналогічний показник ТНК-ВР (відповідно $16,7 млрд проти $14,6 млрд). З огляду на це, а також на той факт, що чистий прибуток останньої торік перевищив $9 млрд, видається на диво помірною сума, за яку буде придбано ТНК-ВР, – близько $60 млрд (BP отримає $17 млрд і 12,84% акцій «Роснефти», російські олігархи з ААR — $28 млрд).
Насправді поглинання ТНК-ВР є не класичним комерційним актом, притаманним будь-якому ринку, а черговим виявом двох магістральних тенденцій в енергетичному секторі Росії, що спостерігаються в країні після приходу до влади Владіміра Путіна і найближчим часом, схоже, досягнуть свого логічного завершення. Йдеться, з одного боку, про процес реприватизації та концентрації енергетичних активів країни в руках пітерського клану Путіна, а з іншого – про спробу перетворити їх на інструмент його геополітичної стратегії.
Проблеми газової імперії
Із газовим сектором усе було порівняно просто. На час приходу Путіна до влади газові активи РФ зосереджувалися в державній монополії «Газ-пром». Тож після того як у 2001 році її очолив Алєксєй Міллєр, один із його заступників ще від часів роботи того в мерії Санкт-Петербурга на початку 1990-х, Путін став активно використовувати компанію для енергетичної та геополітичної експансії.
Однак останнім часом «Газпром» поступово втрачає донедавна монопольні позиції в регіоні Центрально-Східної Європи та Причорномор’я. Туреччина і Грузія дістали доступ до блакитного палива з Каспійського регіону, обсяги якого зростатимуть. Навіть Вірменія – традиційний союзник Росії на Кавказі – диверсифікувала джерела його постачання. Держави Південно-Східної Європи, такі як Болгарія, Сербія та Угорщина, у разі реалізації газопроводу «Південний потік» матимуть можливість «шантажувати» РФ не менше від України. Зокрема, лише за згоду на його прокладання Болгарія одержала знижку на газ у розмірі 20%. Крім того, Софія зможе отримувати блакитне паливо з азербайджансько-турецького газогону TANAP. Хорватія ж ще 2011 року повністю відмовилася від російського газу. Румунія (яка й зараз імпортує з РФ лише 20% газу, що споживається) та Угорщина реалізують спільно з Грузією та Азербайджаном власний проект постачання газу – AGRI.
Істотно підрізав монопольні позиції «Газпрому» на європейському ринку Третій енергетичний пакет ЄС. Причому цей документ підтримує навіть основний газовий партнер РФ – Німеччина, альянс із якою донедавна в Кремлі розглядали як головний інструмент експансії на європейський енергетичний ринок. Канцлер ФРН Анґела Меркель під час візиту до Москви у відповідь на закид Владіміра Путіна з приводу того, що механізм прийняття рішень у ЄС нагадує йому картельну змову, а «Третій енергопакет – шкідливий документ», відрізала, що Росія має сприймати його як даність й шукати можливості працювати в його межах.
Російське паливо втрачає конкурентоспроможність на європейському ринку на користь скрапленого газу з Близького Сходу та Африки, а також видобутого на шельфі Північного моря. Відтак його змушені купувати за завищеними цінами лише з огляду на довгострокові контракти. Утім, навіть попри це, за допомогою добровільних поступок чи в результаті виграних судових процесів проти «Газпрому» той був змушений поступитися цінами або правилом «бери або плати». Для російського газового монополіста, який звик до швидкого й неухильного зростання доходів, це особливо болісно, оскільки видатки в компанії і далі збільшуються. Ще неочікуваніший наслідок мала втрата міри у використанні поставок газу та цін на нього як інструменту політичного тиску. Така тактика у підсумку лише активізувала пошук альтернативи дорогому «політичному» паливу з РФ у найбільш залежних від нього країнах Центральної Європи. Польща та Литва будують LNG термінали на балтійському узбережжі. Причому остання розглядає можливість постачання частини газу в разі зацікавлення і до сусідньої Латвії. Паралельно у Польщі триває розробка родовищ сланцевого газу, що вже за чотири-п’ять років може покрити значну частину споживання палива в країні.
Врешті, «Газпром» втрачає ринок газу в традиційно найбільш залежній від нього Україні. У 2011-му наша держава імпортувала 44,8 млрд м3 російського газу. Нинішнього року цей показник очікується в межах 34–35 млрд м3, а наступного анонсовано зменшення навіть до 26–28 млрд м3. Альтернатива очікується зі спотового ринку ЄС (до 5 млрд м3), а також за рахунок переорієнтації ТЕС на вугілля і збільшення видобутку газу на шельфі завдяки глибшому бурінню. Разом із тим за два-три роки обсяги палива, що надходитимуть зі спотового ринку ЄС, можуть бути заміщені або й доповнені газом із LNG-термінала (5 млрд м3 починаючи з 2015-го), будівництво якого розпочинається 26 листопада. Зважаючи на це, а також у результаті очікуваного зниження споживання газу в Україні уже найближчим часом частка російського палива в споживанні скоротиться до менш як 50%. Причому майже третина його імпорту припадатиме на хімічні підприємства Дмитра Фірташа, а відтак закупівля цілком залежатиме від того, чи буде це рентабельно з огляду на кон’юнктуру на світовому ринку хімічної продукції та ціну імпортного газу.
Суттєве зменшення закупівлі блакитного палива Україною стане одним із найбільших ударів по позиціях «Газпрому». Приміром, обсяг споживання російського природного газу нашою країною за дев’ять місяців 2012 року, попри різке зниження (на 30,9% до відповідного періоду 2011-го, за інформацією Міненерго), становив 24,6 млрд м3. Це зіставно з його імпортом за той самий час до Німеччини (24,8 млрд м3) або всіх країн Центральної Європи разом узятих (24,3 млрд м3). Масштаб втрат «Газпрому» внаслідок скорочення закупівель газу Україною за січень – вересень 2012-го (11 млрд м3) більший від обсягу реалізації російського палива в Італії (10,3 млрд м3) за цей самий період, а це другий за важливістю для нього ринок у ЄС (після Німеччини). Якщо ж відбудеться й анонсоване зменшення закупівель російського газу ще на 6–7 млрд м3 наступного року, для «Газпрому» це означатиме втрату ринку, аналогічного за обсягом угорському.
Звісно, теоретично, втрачаючи позиції на Заході, згаданий монополіст може спробувати наростити присутність на Сході – ринку Китаю та інших країн Далекого Сходу, однак уже зараз очевидно, що там ані він, ані Кремль не зможуть претендувати на щось більше, окрім як статус одного з багатьох постачальників палива. Про використання газу для економічного чи політичного впливу на Пекін, Токіо чи Сеул однозначно не йтиметься. Понад те, переорієнтація російського газового експорту на Піднебесну може поглибити залежність, але вже самої Росії як сировинного придатка значно потужнішої та динамічної економіки КНР.
Повторення пройденого
Свого часу історія Росії (тоді СРСР) як потужного гравця на світовому ринку вуглеводнів починалася саме з чорного золота. І лише пізніше нафтовий сегмент поступився місцем газовому монополізму «Газпрому», який вийшов на перший план. Причиною цього стали, з одного боку, особливості ринку нафти, яку значно простіше (як і нафтопродукти) транспортувати, а відтак важче встановити природну монополію, як у разі трубопровідного газу. З іншого – цей сектор у Росії в 1990-х роках був роздержавлений і поділений між кількома потужними олігархічними компаніями, такими як ЮКОС, «Сибнефть», ЛУКОЙЛ, ТНК та ін. Лише «Роснефть» репрезентувала в галузі державу, але її частка на ринку була порівняно невеликою.
Проте Владімір Путін, установивши контроль над «Газпромом», узяв курс на концентрацію і нафтових ресурсів державними підприємствами, які очолювали б наближені до нього люди. Після розправи з Міхаілом Ходорковскім «Роснефть» поглинула активи його ЮКОСа, після чого стала найбільшою нафтовою компанією РФ. Як і «Газпром», її з 2004 року очолив інший заступник Путіна часів роботи в мерії Санкт-Петербурга (а пізніше заступник глави адміністрації президента Путіна у 1999–2008-му та віце-прем’єр уряду Путіна у 2008–2012-му) Іґорь Сєчін. Роман Абрамовіч під тиском історії з ЮКОСом продав «Газпрому» свою «Сибнефть» (яка потім стала називатися «Газпромнефть»). Після поглинення ТНК-ВР із п’ятірки колись найбільших нафтових компаній РФ у приватній власності залишатимуться лише ЛУКОЙЛ та «Сургутнефтегаз». Утім, їхній середньодобовий видобуток 2011 року становив відповідно 1,8 та 1,4 млн барелів, тобто значно менше від 4,1 млн барелів сукупного видобутку «Роснефти» (враховуючи поглинуту нею ТНК-ВР). А четверте місце посяде згадана вище «Газпромнефть» (1 млн барелів на добу в 2011-му). Таким чином, процес переходу нафтової галузі з приватної власності у державну, але контрольовану особисто відданими Путіну людьми, виходить на завершальний етап.
Читайте також: Брюссель проти Газпрому. Єврокомісія має шанс перемогти російську монополію
Російський президент намагається сконцентрувати у своїх руках та мобілізувати всі енергетичні ресурси країни. До цього його підштовхує розвиток подій на світовому ринку вуглеводнів, який об’єктивно зменшує роль РФ, а відтак робить сумнівними перспективи концепції «енергетичної імперії», на яку ставить Путін. Уже зараз завдяки розробці сланцевого газу США випередили Росію за обсягами видобутого природного газу й незабаром можуть почати активно постачати світовий ринок скрапленого газу, який і без того завдає дедалі більше шкоди позиціям «Газпрому».
У світовому видобутку чорного золота частка РФ наразі перевищує американську, однак завдяки розробці сланцевої нафти в Сполучених Штатах її видобуток швидко зростає вже чотири роки, а нещодавно опублікований щорічний огляд Міжнародного енергетичного агентства та ОПЕК свідчить, що «приблизно в 2020 році США стануть найбільшим світовим виробником нафти, а ближче до 2030-го – нетто-експортером». Зараз Штати, на відміну від РФ, залишаються імпортером, а не експортером ресурсу. Однак навіть зменшення обсягів закупівлі чорного золота на світовому ринку матиме потужний вплив на нього та стримуватиме зростання цін на нафту і частку РФ, де видобуток стагнує.
У цьому контексті поглинання «Роснефтью» ТНК-ВР відіграє символічне значення, адже тепер державна компанія матиме очевидну перевагу над конкурентами за запасами (23 млрд барелів, тоді як друга за цим показником американська ExxonMobil – лише 12,2 млрд) і середньодобовим обсягом видобутку нафти (4,1 млрд барелів проти 2,3 у ExxonMobil, 1,8 млрд у Chevron та 1,7 млрд у Shell). Проте навряд чи процес концентрації наявних нафтових активів у Росії, родовища якої вичерпуються, а видобуток стагнує, здатний змінити довгострокові розклади на світовому енергетичному ринку. Тим більше що у відповідь на поглинання ТНК-ВР на Заході, за інформацією агенції Bloomberg, уже готують поглинання самої ВР, претендентами на купівлю якої називають ExxonMobil та Shell.
Український контекст
Концентрація російських нафтових активів у «Роснефти» може позначитися на українському ринку нафтопродуктів. Останнім часом погоду тут робили імпортери бензину, які контролюють близько 70%
вітчизняного ринку.
Разом із тим поглинута «Роснефтью» ТНК-ВР володіє потужним Лисичанським НПЗ, яке поряд із Кременчуцьким НПЗ, контрольованим групою «Приват» Ігоря Коломойського, є одним із основних виробників нафтопродуктів в Україні. Тривалий час у ЗМІ обговорювалася інформація про можливість продажу ТНК-ВР Лисичанського НПЗ структурам Дмитра Фірташа, однак після початку процесу поглинання «Роснефтью» остання виступила проти цього.
Очевидно, що новий російський нафтовий монополіст, маючи потужний ресурс сировини і можливість демпінгу, може спробувати перетворити Лисичанський НПЗ на плацдарм для встановлення контролю над українським ринком нафтопродуктів. Це створює певні виклики для України, оскільки згаданий сектор уже давно був деполітизований і розглядався переважно у світлі отримання якомога більших прибутків основними гравцями. Однак, на відміну від газу нафту та нафтопродукти значно простіше імпортувати з різних джерел. Тож у цьому випадку все залежатиме від наявності політичної волі як нинішньої, так і майбутньої української влади протидіяти спробам монополізації ринку «Роснефтью» – для цього є досить широкий набір засобів.