«Я ніколи в житті не зможу забути цього запаху», – пише мені знайома канадська журналістка. Вона, бідолашна, так розраховувала приїхати в Україну на вибори, а замість того її послали на Гаїті висвітлювати наслідки землетрусу. Колегу так просто не налякати: вона знімала в Іраку, Нігерії, на Північному Кавказі, але те, що побачила в Порт-о-Пренсі, перевершило її уявлення про жах. «Тепер я знаю, який вигляд має пекло».
Пересічний українець до нинішньої катастрофи уявляв Гаїті або як декорації роману «Комедіанти» Ґрегема Ґріна, або як колиску модного в деяких колах релігійного культу вуду. Абсолютна більшість репортажів із місця подій не додає до цього уявлення нічого суттєвого: місто в руїнах, сотні тисяч загиблих, мільйони людей, що потерпають від нестачі води, їжі й медичної допомоги в імпровізованих наметових містечках. Усе це подробиці, що викликають спершу острах, потім співчуття, а зрештою втому, – так влаштована людина… Більше інформації у ЗМІ знайти важко: свобода слова свободою слова, а певних неполіткоректних узагальнень сучасна преса схильна уникати.
А неприємні питання є. Наприклад, чому в сейсмонебезпечній зоні десятиліттями будували так, що від потужних, але не виняткових поштовхів (7 та 5,9 за Ріхтером, таких землетрусів у світі щороку стається десятки) в столиці повалилися практично всі споруди? Колега повідомляє з подивом: розбирати завали відносно легко, бетон кришиться від простих ударів ломом, вочевидь, у нього забули покласти цемент. Або чому рятувальні роботи проводяться тільки силами іноземців? Чому вцілілі місцеві мешканці не організуються бодай у якісь групи взаємодії та взаємодопомоги, чому майже не беруть участі в операціях міжнародних сил або хоча б у похованні трупів? Перші дні мертві тіла взагалі лежали на вулицях, потім їх почали звозити на звалища разом з уламками за допомогою бульдозерів і самоскидів. Звідси й запах… Нарешті, чому реакція гаїтянців на іноземну допомогу переважно зводиться до претензій: де ви були, чому ви нам нічого не даєте або даєте так мало? У підтексті читається приховане звинувачення: мовляв, ви самі, мабуть, розкрадаєте те, що нам прислали…
Додаткова деталь пейзажу: почастішали збройні пограбування машин, що розвозять продовольство. Банди озброєних мачете (страшна зброя!) молодиків, які зовні аж ніяк не виглядають виснаженими, тероризують і переважно іноземців, і своїх. Місцевої поліції взагалі немає, місцеві органи влади відсутні, місцевої медицини непомітно.
Соромно зловтішатися з чужого горя. Тим більше не варто робити це нам – не лише тому, що це саме по собі гріх. Якщо замислитися, не так уже й далеко ми відійшли від гаїтянської моделі. Припустімо, кричущий вакуум держави в усьому, що мало б допомагати рядовому громадянину, й тотальна її присутність скрізь, де можна цим громадянином скористатися, – це надто звичні звинувачення, точніше, констатації. Важливіший саме брак суспільних навичок. Українці так само схильні чекати, доки прилетить раптом чарівник на блакитному вертольоті й налагодить за них їхнє життя. Вони так само не здатні організуватися ані заради вирішення тих чи інших проблем, ані заради того, щоби вимагати їхнього вирішення від державних структур. Вони так само підозрюють у шахрайстві (чи потенційній нечесності) чиновників та одне одного – і небезпідставно.
Простенький приклад: недавні снігопади в столиці – звісно, не землетрус, але теж своєрідне стихійне лихо. Хтось перекрив Хрещатик біля мерії, хтось викликав до народу директора Київавтодору подивитися в його чесні очі? Хтось блокував ЖЕК із вимогою, щоби двірник виконав свою роботу: розчистив доріжки й прибрав кучугури? Хтось, нарешті, зібрав сусідів на суботник із лопатою? Ні, надто складно. Простіше виголосити: «Ось така вже ми країна, такий у нас народ».
Ми, подібно до гаїтянців, можемо апелювати до колоніального минулого, а можемо прокинутися й для початку проголосувати – проти того, хто неминуче перетворить країну на одну велику «Зону» (маю на увазі не кримінальний background, а зону відчуження). Ні, ми, дякувати Богу, ще не в Гаїті: транспорт ходить, світло є, вода з крана тече, принаймні в столиці. Але якщо ми дозволимо собі й далі так поводитися (65% явки на дільниці), то попрямуємо туди швидше, ніж самі це усвідомимо. Гаїті, як відомо, в головах.