Людина щаслива, коли відчуває себе потрібною, коли може бути корисною для іншої людини та суспільства. Ще більше людина щаслива, коли має постійний, тісний контакт з іншими людьми. Рятуючи життя, допомагаючи іншим та виживаючи разом, люди стають знову людьми. Такими, якими нас задумувала природа і яких подавили блага цивілізації. Ми платимо податки, щоб поліція, пожежники, медики та МНСники нас захищали та рятували. Це робить життя безпечнішим та зручнішим, але не щасливішим. Наш комфорт призводить до ізоляції, а ізоляція в свою чергу – джерело депресії та різних психічних розладів. Давно доведено, що чим бідніше суспільство, тим вищий в ньому рівень щастя окремої людини. І навпаки, супер доходи і високо розвинена корпоративна культура дорівнюють підвищеному рівню самогубства (принаймні серед чоловічої частини населення).
Все доволі просто: коли треба вижити, все інше стає на другий план і робиться доволі незначним. Виживати гуртом легше. Колективне виживання передбачає подільчивість (діляться їжою, водою, житлом), спілкування, прямий контакт та підтримку. Колективне виживання також передбачає доволі прості правила поведінки, які можна підсумувати висловом "або ти з нами, або проти нас". Будь-яка зрада власного суспільства тягне найвище покарання, бо ставить під загрозу виживання всієї групи. І всім це зрозуміло і для всіх це прийнятно.
Прості правила + можливість дбати один про одного + прямий контакт з іншими людьми + можливість відчувати себе потрібним – ось вона антропологічна формула щастя. Нажаль, відчути це щастя в сучасному світі вдається тільки тим, хто живе в абсолютній бідності, пережив стихійні лиха, революції чи війни.
Читайте також: Яна Зінкевич: «По-справжньому ПТСР почнеться років через п’ять»
"Було краще, коли було гірше" – цей напис на стіні десь в Сербії з'явився вже після війни, коли в державі був мир та стабільність. В той же час, у людей була ностальгія за людяністю, добротою та єдністю, яка панувала під час найзапекліших обстрілів. Схожі коментарі зустрічались у повоєнні роки у Великобританії, де люди навіть висловлювали бажання мати можливість раз на тиждень переховуватись в бомбосховищах, як це було потрібно робити під час блітцу.
Спогади тепла днів та ночей Майдану, доброзичливість, єдність, внесок, який робив кожен на максимум своїх можливостей є джерелом ностальгії для багатьох українців. Незважаючи на трагічні події та втрати, на вулицях Києва було затишно, люди ділились посмішками, дбали одне про одного, співали, танцювали, молилися. Кожного дня стояти пліч о пліч і кожної ночі засинати разом в стінах Михайлівського чи в КМДА – це особливий вид племінної єдності, який так рідко вдається пережити в сучасному суспільстві.
До речі підйом суспільної свідомості у формі волонтерства та добровольців значною мірою пов'язаний саме з генетичною потребою людини захищати, дбати та рятувати. Організація суспільних відносин у військових частинах, добровольчих батальйонах та тісно-сплетених волонтерських групах нагадує племінну організацію. На війні все просто. Є чіткий поділ на "свої" та "чужі". Є не спотворене розуміння вірності та зради. Є чіткі правила єдині для всіх, ухилення від яких однією особою тягне тяжкі наслідки для всіх. На війні всі рівні: бідні, багаті, з освітою чи без, віруючі і не дуже. Єдина мета – вижити. А для цього потрібно об'єднатись. І це не романтизації бойових дій, а проста істина, яка керує процесами збереження людського роду вже багато віків.
На противагу простоти війни, є складність взаємин у мирному житті. Не поодинокі випадки, коли після звільнення з армії, люди протягом доволі короткого часу повертаються на службу. Просто тому, що там легше.
В деяких суспільствах науковці говорять про "синдром незакінченої війни", а психологи приурочують таку "дивну" поведінку до різновиду пост-травматичного стресового розладу (ПТСР). Цікаво, що в різних суспільствах кількість колишніх військовослужбовців, які страждають на ПТСР різна. Згідно статистики в Ізраїль тільки 1% тих, хто воював страждає на ПТСР, у Великобританії ця цифра сягає 4%, а у США – понад 20%. В Україні збором статистики з цього питання, поки що, ніхто не займався. Натомість, прийнято транслювати світові дані на українські реалії. Тільки от різномаїття статистики свідчить про те, що в кожній країні своя індивідуальна ситуація обумовлена відповідними факторами.
В Ізраїлі майже все населення – військовозобов'язані, тобто або ті, хто вже воював або ті, хто воювати збираються. Повернення з війни додому є звичайним процесом. Людина повертається у суспільство, де переважна більшість людей пройшла через те саме і має подібний досвід або готується його отримати. В такому суспільстві взаємоповага та взаєморозуміння існують на рівні підсвідомості. Кожен захищає один одного та свою країну. При цьому захисників не ставлять на п'єдестал героїв.
Читайте також: Насторожений спокій «Хлібного перемир’я»
Героїчною є вся нація, яка десятиліттями бореться за своє право на існування. В Ізраїлі все просто: щоб бути повноцінним членом суспільства, мати право працювати, вчитись та достойно заробляти – ти маєш воювати. Якщо ти не воюєш ти просто не маєш доступу до всіх тих благ, на які може претендувати пересічний громадянин. Захист Батьківщини є звичною справою та стандартною поведінкою, яка не потребує подяки, особливого ставлення чи виділення з поміж інших шляхом надання привілей та пільг. В Ізраїлі ти виняток, якщо нічого не робиш для своєї країни. Повертатись з війни в таке суспільство легше, адже в ньому панує єдність і розуміння без слів. В такому суспільстві колишній солдат розуміє за що він воював і за що гинули його побратими.
В той же час в США картинка дещо інакша. Ветерани повертаються у суспільство абсолютної не рівності, де підтримка "героїв" лиш на словах та наліпках на машинах. Після економічної призи 2008 року кількість військових, в яких виявляли ПТСР значно зросла. Причиною тому стало не загострення боїв в гарячих точках, а економічна криза на мирному материку. Внаслідок обвалу банківської системи понад 5 мільйонів родин в Америці опинились на вулиці, адже були неспроможними платити за своє житло. Рівень безробіття збільшився вдвічі. І при цьому ніхто з топ менеджерів банків не поніс відповідальність. Коли більшість населення розгрібало наслідки кризи, банкіри, які були відповідальними за її настання, отримували премії з шістьма нулями. Те, що відбувалося сприймалось більшістю військових як найвищий рівень зради. Своїми діями окремо взяті особи значно погіршили життя переважної більшості населення. І ніхто не поніс покарання.
У системі-координат військових така ситуація неможлива. За самовільне залишення частини (СЗЧ), дизертирство, залишення позицій в усіх арміях світу передбачені найвищі міри покарання. За законом США дизертири та зрадники несуть відповідальність у формі позбавлення життя. То чому суспільство не покарало винних в масових безробіттях, виселеннях та підвищенні кількості самогубств? Чому жоден топ менеджер у збанкрутілій банківський системі не був притягнутий бодай до якоїсь відповідальності? Чому люди не вимагали справедливості? Не знаходячи відповідь на ці питання, колишні військові цілком логічно починали цікавитись за що ж саме вони воювали і за кого гинули їх побратими?
Розбіжність у суспільних цінностях "там" (на війні) і "тут" (вдома) стала причиною самих справжніх психологічних травм, стресу та розладів. Так ПТСР наставав не внаслідок пережитого на війні, а внаслідок неспроможності сприйняти руйнівні правила цивільного суспільства.
Читайте також: Мартін Брест: «Поки народ не любитиме по-справжньому своїх військових, перемоги не буде»
Значний внесок у зростання кількості звернень від військових до психологів зробила також система пільгового забезпечення ветеранів. Департамент у справах ветеранів США є другим міністерством в Америці за розміром фінансування (на першому місці – Міністерство Оборони або Безпековий департамент). Ті, хто звільняються з армії, а тим паче повертаються з бойових дій, отримують цілу низку гарантованих та фінансованих державою привілеїв. 4 мільярди доларів США виділяються щороку лише на психологічну допомогу ветеранам.
Проте, система побудована таким чином, що не завжди допомогу отримують ті, хто її дійсно потребують. Правила доведення зв'язку психологічних розладів зі службою доволі гнучкі. Компенсація за тяжкі або просто затяжні форми ПТСР може становити до 3000 доларів США на місяць. За таких обставин у ветеранів та членів їх сімей немає великої мотивації видужувати та припиняти відвідувати психологів, яких оплачує держава. Навіть навпаки: є всі передумови говорити про погіршення самопочуття аби отримувати максимально можливу компенсацію. За таких обставин у певної частини ветеранської спільноти розвивається фантомний ПТСР. Споглядаючи такі симуляції та маніпуляції здорові ветерани робляться хворими через нездатність змиритися зі спотвореними законами мирного життя.
Сьогодні переважна більшість людей повертається з війни без особливих травм та поранень. Вже минули часи, коли держави втрачали половину або третину свого війська в бою. Звільняються з армії також в основному здорові тілом та духом чоловіки, яким єдине що потрібно для інтеграції в мирне життя – це робота чи будь-який інший вид зайнятості, який дозволяє отримувати винагороду, достатню для утримання себе та своєї сім'ї. Здорова людина, яка здатна заробити собі на життя сама не повинна утримуватись державою (читати – іншими працездатними громадянами-платниками податків). Пільги та соціальний захист мають надаватися у випадках крайньої необхідності, коли фізично людина не спрооожна про себе подбати сама. Обтяжлива для держави/населення та не завжди приємна для ветеранів система пільг та подачок мала б бути замінена звичайним людським розумінням і повагою у формі відкритості ринку праці, більшої кількості робочих місць, довіри кредитних установ до тих ветеранів, які бажають відкрити власну справу.
Здавалося б, що це є зрозумілі та цілком логічні речі. При наявності роботи чи власної справи здорова людина не стане в чергу за пільгами. Проте, розвинене суспільство пропагує допомогу та інтеграцію у формі надання безлічі знижок, привілеїв, які мають надаватися як повинність за рахунок одних здорових людей іншим цілком здоровим та працездатним людям. При цьому відбувається не інтеграція, а сегрегація. З одного боку, культивується штучне відчуття подяки з допомогою викликання жалю та відчуття вини. З іншого, заохочується соціальний паразитизм, коли одні й ті самі люди по кілька разів отримують різні види благ та матеріальну допомогу за рахунок державного бюджету. Найбільш прикрим є те, що ті, хто дійсно постраждали чи потребують допомоги отримують крихти. Витрачаючи мільярди та мільйони на систему пільгового забезпечення, держава вимушена збирати високі податки, що не є популярним серед населення. От в результаті і виходить, що подяка, яку отримують ветерани в багатьох країнах світу, і в тому числі в США, є не щирою і просто формальністю, якої вимагають і без того доволі дивні правила поведінки мирного часу.
В Україні нині діє система обширного пільгового забезпечення. Ходять розмови про формування Міністерства ветеранів за американським прикладом. В законі задекларовані та регламентовані всі можливі блага в усіх сферах життя та діяльності людини. Виділяються багатомільйонні бюджети, яких завжди трохи замало і використання яких за призначенням доволі важко відслідкувати. Загалом, виокремлення та привілеї сприяють відокремленню захисників від решти суспільства. Крім того, завжди знходяться ті, хто на привілеях хочуть нажитись та ті, хто бажає такі привілеї придбати не за заслуги, а за гроші. Результат – корупція та спаплюження самого статусу героя-захисника. Додати до цього розповсюджене явище соціального паразитизму і можна робити прогнози, що рівень ПТСР в Україні сягатиме всіх 50% від загальної кількості учасників бойових дій.
При цьому більшість цивільного населення, за винятком вузького кола волонтерів та ветеранської спільноти (разом десь 2-3% населення), не бажають знати та говорити про війну. Це є свідомий вибір, в той час як слід війни є у підсвідомості кожного, хто тривалий час проживає на території України. Наслідком такого свідомого вибору є переконання в тому, що держава має налагодити систему і дбати про військо та про ветеранів. При цьому населення нікому і ні чим не зобов'язане. Наслідком підсвідомого сліду є певне роздратування і втома від неспроможності (небажання) що-небуть робити самим. Доволі часто незадоволення самим собою виливається в негативну риторику, адресовану ветеранам, майданівцям та, хоч і в більш рідкісних випадках, волонтерам.
Подальше наповнення та розширення системи пільгового забезпечення та створення додаткових структур у їх адмініструванні лиш посилить переконання суспільства у тому, що завдання інтеграції ветеранів має виконуватись виключно державою. Кожне рішення, яке пропонуватиметься громадянським суспільством чи окремими особами сприйматиметься як акт героїзм та самопожертва, замінювання собою ролі держави. Хоча, насправді, цілком нормально, що суспільство залучене у процеси вирішення своїх же проблем. І нічого такого немає в тому, що одні боронять свою землю та свій народ, а інші створюють їм тил та підтримку при поверненні. Іноді це зветься громадським обов'язком. Проте, це не що інше як необхідні заходи для забезпечення виживання будь-якої групи людей.
Інтеграція воїнів при поверненні з війни додому є справою всього населення держави та кожного окремого громадянина. Єдність суспільства після війни можлива лише, якщо кожен своїми реальними діями проявляє повагу до колишніх військових. А повага полягає в тому, щоб ставитись до учасників бойових дій як до спроможних та самодостатніх членів суспільства. Повага полягає в розумінні того, що таким членам суспільства треба альтернативна форма зайнятості, і потрібна вона терміново. Тому необхідним є сприяння у забезпеченні роботою, відкритті власної справи, отриманні освіти. Повага полягає ще й в тому, що вона не залежить від наявності довідки або "корочки", яка свідчить про статус. І головне, що повага – соціальний клей, який забезпечує взаємодовіру і готовність разом боронити своїх і своє стільки, скільки того вимагатимуть зовнішні загрози та обставини.
P.S. Всі статистичні дані, наведені у цій статті взяті з монографії Себастіена Юнгера «Плем’я».