Серед 47 країн, що у звіті організації Freedom House за 2012 рік позначаються як «не вільні», наступні країни та регіони можуть бути названі «найгіршими з найгірших» відповідно до обмеження свободи на їх території.
Білорусь: Президент Лукашенка, який перебуває при владі з 1994 року, і якого називають «останнім диктатором Європи», продовжує використовувати насильство та інші види примусу по відношенню до опозиції та медіа. Останні парламентські вибори, що відбулися в країні, не були ані вільними, ані чесними.
Чад: Протягом правління президента Ідріса Дебі (з 1990 року) етнічний та політичний конфлікти змусили сотні людей тікати з країни, в той час як повстанські групи продовжують вбивства та тортури.
Китай: Комуністична партія Китаю контролює політичну владу, позбавляючи громадян права обирати лідерів та права отримувати звітність уряду.
Куба: Незважаючи на позитивні економічні зрушення, свобода пересування країною – навіть право обирати місце проживання та праці – залишається обмеженою.
Екваторіальна Гвінея: Одна з країн з найвищим рівнем корупції та економічної нерівності в світі. Президент Теодоро Обіанґ Нґуема Мбасоґо здобув керівництво державою шляхом усунення від влади власного дядька і з тих пір проводить жорстку політику. Сам президент, як і його родина, отримують значні прибутки від нафтової промисловості країни, в той час як більша частина її населення має менше одного долара на день. Політичні опоненти Нґуема Мбасоґо переслідуються, арештовуються та піддаються тортурам; етнічні групи, що не належать до клану президента, обмежуються у правах; журналістика перебуває під контролем жорсткої цензури; законодавча та судова влада є лише формальними інститутами.
Еритрея: За винятком Народного фронту на підтримку демократії та правосуддя, політичні партії Еритреї не мають змоги діяти легально. Уряд контролює більшу частину медіа, незалежні журналісти піддаються арештам. Усі релігійні інституції, за деякими винятками, є забороненими. Демократичні вибори не проводилися в країні відтоді, як вона здобула незалежність 20 років тому. За даними ООН, щороку з Еритреї тікає 4000 її громадян.
Лаос: Лаоська народна революційна партія країни має абсолютну монополію на владу. Уряд країни регулює кожен аспект її життя, включно з релігійною свободою.
Північна Корея: Гуманітарна та правова ситуація в країні залишається критичною. Режим президента Кім Чен Іна підтримує систему таборів, де тисячі політичних в’язнів перебувають в жорстоких умовах. Майже кожен аспект приватного життя, включно з працевлаштуванням, освітою, житлом, доступом до медицини, визначається системою, яка класифікує громадян відповідно до відданості режиму. Більше того, роки жорсткої економічної політики змушують велику частину населення голодувати.
Саудівська Аравія: Країна є авторитарною монархією, в якій Коран та Сунна служать конституцією. Формування політичних партій заборонене родиною монархів, а медіа контролюються урядом. Публічна релігійна практика, окрім мусульманської, є забороненою; з 2011 року жінкам не дозволяється керувати автомобілем та пересуватися у межах країни без чоловічого супроводу. Права жінок загалом є обмеженими.
Сомалі: Країна є одним з найбільш небезпечних для журналістів місць світу, свобода пересування є значним чином обмеженою.
Сирія: З початку протестів у березні 2011 року керівництво країни розпочало жорсткі репресії, під час яких тисячі сирійців було вбито та заарештовано.
Судан: З часів отримання незалежності країна перебуває у стані громадянської війни. Міжнародний кримінальний суд звинуватив президента країни Омара Башира у злочинах проти людства та геноциді у місті Дарфур.
Туркменістан: Президент Гурбандули Бердимухаммедов, що отримав владу у 2006 році, продовжує репресивну політику свого попередника. Уряд контролює медіа та судову владу, обмежує свободу релігії.
Узбекистан: Після розпаду СРСР у 1991 році президент Іслам Карімов захопив владу над усіма інституціями країни, включно із законодавчою та судовою владою. Незважаючи на те, що в країні існує п’ять політичних партій, усі вони підтримують теперішній уряд. Президент використовує владу для того, аби контролювати медіа та опозицію.
Південна Осетія (Грузія): Після російсько-грузинського конфлікту 2008 року, Росія посилила свій контроль над регіоном. Під час виборчої кампанії 2011 року права опозиції обмежувалися, окремі кандидати не були допущені до реєстрації. Верховний суд скасував результати та оголосив повторні вибори, посилаючись на порушення прав людини. Під час повторного голосування президентом було обрано колишнього осетинського члена КГБ Леонід Тібілова, що здобув перемогу над комісаром з прав людини Давидом Санакоєвим.
Тибет (Китай): Нестабільна ситуація, що склалася після протестів 2008 року, має місце і сьогодні. Протягом 2012 року 84 тибетці здійснило самоспалення на знак протесту проти комуністичного ладу. Китайські політики відповіли на це акціями з «патріотичної» освіти та обмеженням свободи пересування, заборонивши навіть представникам ООН відвідати регіон з метою незалежного моніторингу. Поширення забороненої інформації загрожує побиттям та тортурами, релігійна практика та мирні демонстрації караються.
Західна Сахара (Марокко): В якості окупаційної сили у Західній Сахарі Марокко контролює вибори в регіоні, усуваючи кандидатів, що виступають за незалежність його території. Незважаючи на те, що марокканська конституція проголошує свободу преси, на Західну Сахару ця норма права не поширюється. Марокканські політики обмежують свободу зібрання, забороняючи заснування неурядових організацій в регіоні.