Щемливе відчуття розчулення, аж до сліз, особисто в мене викликають дві культурні події останнього часу: український кінопавільйон на МКФ, який уже зробив свою справу, та Дні українського кіно в Парижі, які тривають зараз і завершаться 10 червня. Кажу навіть без мінімального натяку на іронію. Це той рідкісний випадок, коли замість хорових голосінь про занепад вітчизняного мистецтва фільмування маємо виважені програми й продумані презентації майже на порожньому місці: за всієї поваги до учасників процесу, 12 повнометражних стрічок, виробництво яких заплановано на 2008 рік, – далеко не оптимістична цифра. Та з чогось треба починати. Наше кіно наразі нагадує маленьку дитину, котра щойно зіп’ялася на ноги та вчиться робити перші кроки. Поки що не без допомоги дорослих, роль яких із задоволенням виконують іноземні інституції й окремі ентузіасти. І не треба нагадувати про «Арсенал» чи «Землю» Олександра Довженка, чи «Камінний хрест» Леоніда Осики (та ще з десяток видатних імен і назв). Внаслідок штучної перерви, яка тягнеться від початку 1990-х, ми не зажили головного, на чому наразі тримається не лише кінобізнес, але й уся світова культурна машинерія – особистих зв’язків наших діячів, функціонерів і представників ділових кіл з їхніми закордонними колегами. Відсутність взаємин призводить навіть не до того, що українцями гордують і до пісочниці не беруть, – просто «нас тут не стояло».
Тільки «по знайомству» Україна зможе відмитися від тавра колишньої радянської республіки й утвердити власну мистецьку репутацію. І тоді її поодиноким представникам не пропонуватимуть «говорити російською», як це сталося з автором «Подорожнього» Ігорем Стрембіцьким під час вручення йому Золотої пальмової гілки каннської імпрези. Навпаки, помітять хоча би за контрастом, як це було з картиною «Сафо» виробництва «Ялта-фільм». П’ять укладених у Каннах ліцензійних угод і контракти на стадії підписання з дистрибуторами Північної Америки, Британії, азіатських країн – наочна ілюстрація вислову: «Постукайте, і вам відчинять».
Коли співорганізатор Днів українського кіно в Парижі, генеральний директор МКФ «Молодість» Максим Ілляшенко, наголошує на бізнесовій, а не культурній складовій заходу, підкреслюючи, зокрема, факт придбання французькими прокатниками дебютного фільму Кіри Муратової «Короткі зустрічі», він трохи лукавить. Доведено науково: економічні чинники починають діяти, коли мистецтво, немов наполегливий сталкер, розвідало інші напрями та відкрило нові горизонти. Саме художники, які працюють на випередження, – чим дратують, нервують, збуджують, зацікавлюють, – ставлять діагноз сьогоденню, й не лише своєму. З цього погляду міні-шедевр «Йшов трамвай №9» Степана Коваля та неоднозначна картина Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», кіно, зроблене всупереч законам цього виду мистецтва, – «Два в одному» Кіри Муратової та експериментальна стрічка Валентина Васяновича «Проти сонця» – перебувають по один бік добра.