На початку листопада 2016 року військовий прокурор Анатолій Матіос оприлюднив підсумкові дані про кількість військовослужбовців-зрадників, які залишилися в Криму: 14 тис. із 20 тис. Водночас ані Матіос, ані хтось інший не дав відповіді на запитання: чому ці люди так легко порушили святая святих кожного військового — присягу на вірність — і масово зрадили?
Офіцери, коли з ними говориш про це, передусім шукають проблему в ставленні держави та суспільства до їхнього фаху. Серед них панує думка, що первинним має бути відчуття захищеності та зацікавленості з боку держави. Вони скаржаться, що останні роки держава лише забирала в них пільги й годувала обіцянками. Скасували пайки, безплатний проїзд у транспорті, підняли мінімальний термін вислуги з 20 до 25 років тощо. Крім того, немає можливості реалізуватись у військових спеціальностях, за якими офіцери свого часу закінчили військові навчальні заклади. Йдеться передусім про фахівців різних військово-технічних галузей у силах повітряної оборони або розробці та виробництві зброї.
Востаннє офіцерський корпус підживили райдужними обіцянками про високі зарплати на початку 2013 року у зв’язку з реалізацією планів щодо переходу Збройних сил України на контрактну основу. Водночас у Криму в кілька разів підняли зарплати військовослужбовцям російського Чорноморського флоту. Проте в ЗСУ ці обіцянки не виконали. У результаті угруповання українських військ на Кримському півострові під час його анексії проголосувало «ногами»: більша частина виявилася зрадниками.
Читайте також: За що воюють. Як змінилася мотивація бійців на фронті
Досі важко сказати, який відсоток українських військовослужбовців залишився б вірним присязі, якби навесні 2014 року кримські події відбувалися в Києві та інших гарнізонах.
Сумно визнавати, але в другій половині 2014-го патріотизму багатьох наших військових найбільше посприяв той факт, що російська влада ошукала кримчан, а надто тих, хто став сепаратистом.
Негативно ж на настрої офіцерського складу під час бойових дій впливала соціальна незахищеність родин у разі загибелі або каліцтва військовослужбовців. Попри те що держава в таких випадках виплачує кошти, забезпечує житлом і надає допомогу покаліченим, цього все одно недостатньо.
Підготовка офіцерів Збройних сил України нагадує конвеєр завдовжки в життя, у якому не варто очікувати чогось несподіваного. Офіцер просуватиметься щаблями звань — посад, доки не досягне своєї межі. Для когось це майорська посада, для іншого звання полковника. Після 25 років вислуги (приблизно в 42 роки) можна піти на пенсію і «почати життя спочатку». Значна частина молодих пенсіонерів влаштовується десь в охорону. І вони цим цілком задоволені. Більше, ніж службою в армії. Чимало юних офіцерів залишає армію після кількох років служби: вона перестає бути цікавою через заскорузлість, буденність і придушення будь-якої ініціативи.
Водночас армії створюються не для задоволення соціальних потреб окремих громадян, що обирають військову професію, а для захисту держави. І соціальні умови не можуть бути підлаштовані під це головне завдання. Тому цілком можна стверджувати, що проблема не в соціальних умовах, а в ідеологічних та патріотичних засадах, на яких тримається наше військо.
Історичні традиції, які намагаються прищепити у військових навчальних закладах, викладаються досить абстрактними й мертвими. Гетьман Петро Сагайдачний, полковник Іван Богун, запорозькі козаки сприймаються швидше як міфологія, а не як власна історія. Що ж до сучасності, то бойовий шлях Армії Української Народної Республіки або УПА викладається так «несмачно», що «героїчні подвиги» солдатів-узбеків або таджиків у Другій світовій війні, які начебто воювали у «твоїй» частині, сприймаються значно ближче.
Сучасна ідеологія Збройних сил України — це якась потворна еклектика, що спричиняє «кашу» в головах офіцерів і солдатів. Збереженню совка у Збройних силах багато в чому завдячуємо й головнокомандувачу — президентові України Петрові Порошенку. 18 листопада 2015 року, вочевидь, із нагоди Дня захисника України, який відзначався вперше, президент підписав указ, яким було збережено почесні найменування низки військових частин, переважно радянських.
Загалом з’єднання та частини Збройних сил України мають радянські традиції. У нас, наприклад, є 128‑ма окрема Закарпатська гвардійська гірсько-піхотна бригада. При цьому піхотних бригад різного типу в сухопутних військах лише 16. Номер залишився з радянських часів згідно з якоюсь там «традицією», яку вже ніхто й не пояснить.
Читайте також: Навчити воювати. Будні бойового підрозділу на полігоні
Сокровенних радянських регалій тримаються навіть у військах Оперативного командування «Захід», де мали б бути військові більш патріотичних поглядів. Але ні. У Львові дислокується 24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького (назву затвердив Петро Порошенко). А до 1 липня 2015 року ця бригада офіційно звалася «24-та окрема механізована Самаро-Ульянівська Бердичівська ордена Жовтневої революції, тричі ордена Червоного прапора, орденів Суворова і Богдана Хмельницького бригада імені князя Данила Галицького». Від радянських орденів, на щастя, відмовилися. Навіть від назви «Самаро-Ульянівська». А ось попрощатися із «Залізною» не змогли, хоча жодного стосунку до сучасної 24-ї бригади ця приписка не має. Званням «Залізної» 24-та дивізія була нагороджена за бої з білогвардійцями.
Збереження «гвардійських» найменувань автоматично легітимує використання гвардійської-георгіївської символіки. Може, її і не носять на вулицях, але на будівлях казарм, шевронах та розпізнавальних знаках багатьох військових частин вона зберігається.
Коли у 2014 році до Збройних сил України вступило чимало патріотів, радянська атрибутика частин, до яких вони потрапили, не корелювалася з їхніми поглядами: червоні прапори, ордени Суворова — Кутузова, георгіївські стрічки… Не раз на цю тему виникали конфлікти поміж самими військовослужбовцями.
Із совковим спадком можна було б спробувати змиритися, якби в наших військах плекали сучасні традиції, що сформувалися під час війни на Донбасі. Але про те взагалі ніхто не дбає. Складається враження, що в силових структурах (а також в інших органах державної влади включно з Адміністрацією президента) це питання мало кого цікавить.
Так, у вересні 2016 року в Національній гвардії України без будь-якого розголосу було розформовано батальйон «Донбас». Легендарна частина, яка втратила в боях майже 100 добровольців загиблими та зниклими безвісти, була розформована так, буцімто йшлося про авторемонтну майстерню чи польову їдальню. Не минає дня, аби не лунало з преси пафосних слів про реформи та натовські стандарти. Але не потрібно переходити на якісь стандарти чи проходити тести на поліграфі, аби за звичаєм, який існує ще з часів середньовіччя, здійснити урочистий акт розформування військової частини. З передачею прапора, прощальним наказом і вечерею, нагородженням відзначених, згадкою про загиблих.
Ще один показовий факт. 5–6 грудня 2016-го відзначали 25-річчя Збройних сил України. Вочевидь, було б логічно в ці дні згадати про героїв війни на Донбасі, які уславилися або загинули, захищаючи територіальну цілісність та недоторканність України.
Читайте також: Спецпризначенець: «У травні 2014-го ми стримували бойовиків п’ять днів у ДАП до підходу армії»
За останні два з половиною роки багато говорили про створення військового меморіалу загиблим в АТО. Подейкують, що навіть хтось якісь гроші виділяв та «освоював». Вочевидь, у ювілей можна було б провести урочистості саме в такому місці. Але їх не буде. На 5 грудня 2016 року були поставлені інші завдання: «проведення ритуалів у місті Києві — покладання квітів до могили Невідомого солдата, пам’ятника тричі Герою Радянського Союзу Маршалу авіації І. М. Кожедубу, стели Перемоги, пам’ятника генералу армії М. Ф. Ватутіну та пам’ятника героям-танкістам». Ну й концерт у Центральному будинку офіцерів у Києві.
Важко сказати, якими міркуваннями керувалися в Міністерстві оборони України, коли вирішили покласти квіти загиблому у 1944 році Ватутіну з нагоди ювілею Збройних сил України. Водночас не згадали про те, що в Києві є Стіна пам’яті на території Михайлівського собору, є Алеї почесних поховань на Лук’янівському та Берковецькому кладовищах, є подібні місця на кладовищах у кожному великому місті. А ще є ділянки з так званими тимчасово не встановленими захисниками України в Дніпрі, Запоріжжі та Старобільську.
Звісно, можна покласти квіти Кожедубу з Ватутіним, якщо хтось так хоче. Але чому не зробити це на могилах героїв війни на Донбасі, які теж поховані в Києві: рядового Ігоря Броневицького й полковника Павла Пивоваренка, добровольця з Луганська Темура Юлдашева й розвідника Сєви Воловика та багатьох інших?
Отже, доходимо висновку, що якби в дні свят згадували не про Ватутіна з Кожедубом, а про Пивоваренка з Юлдашевим та інших героїв війни на Донбасі, то, вочевидь, й офіцери розуміли б, що вони затребувані державою.