Так історично склалося, що українська радянська анімація була якщо не прислужницею, то пасербицею вельми специфічного різновиду кінематографа, а саме – науково-популярного кіно. Причина цього проста: Творче об’єднання художньої мультиплікації, де робилися найкращі українські мультики, функціонувало при Київській кіностудії науково-популярних фільмів. Ось і вийшло, що славетні «Козаки», «Капітошка» та «Пригоди капітана Врунгеля» повставали на тому ж, умовно кажучи, верстаті, що й такі екзотичні цікавинки як «Теорія електролітичної дисоціації», «Загальні властивості розчинів» і «Дисперсні системи», де активно використовували засоби мультиплікації. Сусідство анімаційного й навчального кіно під одним дахом вказує на парадокс, притаманний радянській науці, що начебто мала нести раціональне, «об’єктивне» знання про світ, але для передачі цього знання широким масам була змушена користуватися таким обскурантистським засобом, як анімація. Зрештою, чи не є «Капітошка» найрадикальнішим зразком навчального фільму про перебіг хімічної реакції?
Мультфільм як найзручніший засіб трансляції найбільш фантастичних знань мав супроводжувати глядачів не лише в дитинстві, а протягом усього життя. І коли більшість «дитячих» радянських мультфільмів дехто донині вважає взірцем «універсальної людяності», позбавленої ідеологічної обробки, то «дорослі» мультики тієї доби набагато прямолінійніші в своїх пропагандистських функціях. Мультфільм для дорослих – мабуть, найбільш чудернацький ґатунок радянського кіно, й київська анімаційна школа в цій царині залишила позаду багатьох конкурентів. Узяти бодай філософські «Короткі історії» (1970) Давида Черкаського за сценарієм Фелікса Крівіна, перша з яких зображує кініка Діогена Синопського, котрий переселяється зі своєї знаменитої діжки в радянську квартиру й в умовах буржуазного комфорту миттєво втрачає творчий хист; друга ж історія ілюструє раблезіанську байку про Панурга та овець нарізкою документальних кадрів західного рок-концерту з конвульсійними танцями та нищенням музичних інструментів. Ці кадри, без сумніву, замість виконувати виховну функцію, ставали прикладом для імітації місцевими меломанами.
Нестримна критика західного суспільства, дозволена в форматі мультфільму для дорослих, в умовах київської ізоляції породжувала такі несамовиті явища, як, приміром, мультфільм «О море, море!» (1982). Цей твір, зроблений у колажній стилістиці, показує пригоди двох пляжних відвідувачів, що якимось дивом опиняються в капіталістичному світі. Там вони стають заручниками численних товарних потоків, серед яких – такі сюрпризи, як ширужиткові футболки з написами Pugatchova чи Leontiev із відповідними зображеннями. Та найвиразнішим проявом потягу до ідеологічно ворожого потойбіччя, замаскованого під його нищівну критику, є анімаційний «Двобій» Михайла Титова, якимось дивом створений за оповіданням Стівена Кінга 1986-го року. Цей фільм не просто критикує західний мілітаризм, але й відтворює стилістику американського бойовика – від початкових титрів у форматі примітивної комп’ютерної графіки до закадрових діалогів англійською, перекладених суворим жіночим голосом. Фінальний атомний вибух у хмарочосі урівноважує всю ідеологічну неоднозначність мультфільму.
Жанр мультфільму для дорослих створював вигідну нішу ще й для втілення незручних думок про радянський режим – звісно, загорнутих у товстий шар алегоричних висловлювань. Нині навіть важко уявити, яким чином 1979 року, в розпал застою, Євгенові Сивоконю вдалося створити мультфільм «Лінь», де за історією про власника акваріуму, котрий у дивний спосіб міняється місцем із його мешканцями, протягнуто навдивовижу очевидне послання, сформульоване ледь не прямим текстом: хто не чинить опору – йде на дно. Траплялися й анекдотичні випадки самокритики: приміром, авторам фільму «Жили-пили», створеному під час антиалкогольної кампанії, вдалося звинуватити зеленого змія не лише в руйнації Колізею, але й – увага! – у вимиранні динозаврів.
Невдовзі два світи, найчастіше зображувані в мультфільмах для дорослих, – радянський та західний – злилися в один, і масове виробництво анімації припинилося через непотрібність. Та київська школа й далі продукувала дорослі мультфільми, які відповідали духові часу, що сполучив найбільші вади обох глобальних систем. Найяскравіше картина світу 1990-х, мабуть, знайшла своє втілення в роботі «Клініка» (1993) київської студії «Борисфен» – у макабричному образі пострадянського медичного закладу – цей фільм зберігає неабияку актуальність і донині. А успіх таких творів як «Наступний» Анатолія Лавренишина та «Йшов трамвай №9» Степана Коваля, створених уже в 2000-ні, свідчить, що мультфільм для дорослих є формою, здатною впевнено пережити систему, яка її породила.