Він запросив найкращого на той час архітектора, об’їздив замки вздовж Луари в пошуках ідей, проклав залізницю, щоб довозити вапняк з Індіани, і найняв понад тисячу робітників. Через шість років будівництво маєтку Білтмор закінчилося. У будівлі було 250 кімнат площею понад 175 тис. квадратних футів (16 тис. м²), тож особняк був десь у 300 разів більший за звичайний тогочасний дім. Там існували центральне опалення, внутрішній плавальний басейн, боулінг, ліфти й інтерком – і це тоді, коли в більшості американських жителів не було ні електрики, ні туалетів та ванн.
Минуло трохи більше ніж 100 років, але другий «позолочений вік» США зовсім не схожий на розкоші Вандербільта. Будинок Білла Ґейтса під Сієтлом нафарширований різними чудесами високих технологій. Але за площі 66 тис. квадратних футів він лише в 30 разів більший за середньостатистичне американське житло. Сьогодні різниця в статках у побуті не так впадає у вічі, як століття тому. Навіть бідні мають телевізори, кондиціонери й автомобілі.
Але зовнішність оманлива. Демократизація рівня життя приховує різкий стрибок концентрації прибутків за останні 30 років у масштабі, який не те що дорівнює показникові першого «позолоченого віку», а навіть перевищує його. Разом із доходами від приросту капіталу частка національного доходу, що припадає на 1% найбагатших американців, від 1980 року подвоїлася – від 10% до 20%, сягнувши приблизно відмітки сторічної давності. Що вражає ще дужче – частка найбагатших 0,01% населення (приблизно 16 тис. родин із середнім доходом у $24 млн) зросла вчетверо, від трохи більше ніж 1% до майже 5%. Це більший шматок національного пирога, ніж той, який діставали найзаможніші 0,01% сто років тому.
Це надзвичайне явище, і Америкою воно не обмежується. У численних країнах, зокрема Британії, Канаді, Китаї, Індії і навіть егалітарній Швеції, зросла частка національного доходу, яка припадає на найзаможніший 1% населення. Кількість супербагатіїв різко злетіла на всій планеті. За даними списку товстосумів світу журналу Forbes, в Америці є 421 мільярдер, у Росії – 96, у Китаї – 95, а в Індії – 48. Найбільш забезпечений житель планети – мексиканець Карлос Слім, «вартістю» близько
$69 млрд. Найбільший у світі новозбудований дім належить індійцеві Мукешу Амбані. Його 27-поверховий хмарочос у Мумбаї займає 40 тис. квадратних футів, тобто є в 1300 разів більшим, ніж середньостатистична халупа в довколишніх нетрях.
Концентрація багатства на верхівці – це частина куди ширшого зростання нерівності по всій лінії розподілу доходів. Найкраще її мірило – коефіцієнт Джині, названий на честь італійського статистика Коррадо Джині. Він зводить прогалини між доходами в єдину величину. Якщо кожен член певної групи має такий самий дохід, як й інші, коефіцієнт Джині дорівнює нулю; якщо весь дохід групи припадає лише на одну особу, він дорівнює одиниці.
Показники нерівності між державами дуже різняться. Новим країнам, що розвиваються, властива більша нерівність, ніж багатим. Найменша відмінність у доходах помітна у Скандинавії, де коефіцієнт Джині для наявних доходів населення становить приблизно 0,25. На іншому кінці спектра в країнах із найбільшою нерівністю, як-от у Південній Африці, цей показник становить приблизно 0,6 (через методику обчислення й побудови шкали незначна на перший погляд різниця в коефіцієнтах Джині означає насправді велику розбіжність у доходах).
Розриви у доходах також змінювалися по-різному. У Сполучених Штатах коефіцієнт Джині для наявного доходу від 1980 року піднявся майже на 30% – до 0,39. У Швеції зріс на чверть, а в Китаї – майже на 50%, до 0,42 (а за деякими даними – до 0,48). Найбільшим винятком із загальної тенденції до підвищення стала Латинська Америка, яка довгий час була регіоном із найпомітнішою в світі майновою нерівністю. Там коефіцієнт Джині за останні 10 років різко впав. Але більшість людей на планеті живе у країнах, де нерівність у доходах більша, ніж була ще одне покоління тому.
Це не означає, що у світі загалом нерівність зросла. Глобальна нерівність, тобто різниця в доходах між усіма жителями планети, почала зменшуватись у міру того, як бідніші країни стали наздоганяти багатші. Два французькі економісти, Франсуа Бурґіньйон і Крістіан Моррісон, обрахували «глобальний Джині», який вимірює масштаб нерівності в доходах усіх землян. Їхній індекс показує, що глобальна нерівність зросла в ХІХ і ХХ століттях, тому що багатші держави в середньому розвивалися швидше, ніж бідніші. Не так давно ця модель змінилася з точністю до навпаки, і глобальна нерівність почала зменшуватися, навіть якщо місцева у багатьох країнах зросла. За таким критерієм на планеті загалом стало «справедливіше». Але у світі національних держав саме нерівність між країнами має політичну гостроту.
Від U до N
Зростання розривів у доходах – явище протилежне тому, що спостерігалося впродовж більшої частини ХХ століття, коли в багатьох країнах нерівність зменшувалася. Це звуження здавалося настільки невідворотним, що Саймон Кузнєц (економіст білоруського походження з Гарварда) в 1955 році описав зв’язок між нерівністю й заможністю у вигляді своєї знаменитої перевернутої U-подібної кривої. Крива Кузнєца показує, що нерівність зростає на ранніх етапах індустріалізації, коли дедалі помітніші маси людей покидають сільське господарство, починають виробляти й заробляти більше на промислових підприємствах. По завершенні процесу індустріалізації, коли краще освічені громадяни вимагають від держави перерозподілу доходів, ця крива знову йде на спад.
Читайте також: Нова шведська модель. Трохи більше нерівності, значно більше ефективності
До 1980-го такий прогноз цілком підтверджувався. Але останні 30 років довели непридатність кривої Кузнєца, принаймні для розвинених держав. У наш час перевернута U зробилася чимось на зразок великої літери N курсивом, де остання «ніжка» загрозливо повзе догори.
Хоча нерівність наростає вже три десятиліття, її політичне значення відносно нове. Упродовж кількох років економічного буму перед фінансовою кризою поглибленню нерівності не знаходилося місця на порядку денному політиків. Одна з причин – фінансові «бульбашки» й дешеві кредити полегшили життя всім. Початок 2000-х став періодом казкового збагачення для фінансистів, але й інші могли брати позики, навіть якщо ті перевищували вартість їхньої нерухомості.
Криза змінила все. Допомога фінансовим банкрутам наочно показала несправедливість системи, за якої багатим банкірам надавали кошти для сплати боргів, а звичайні громадяни втрачали й житло, й роботу. А в умовах нинішнього економічного застою зростання нерівності часто означає, що люди з нижчим і навіть середнім рівнем доходів відстають не лише за відносними, а й за абсолютними показниками.
Акція «Окупуй Волл-стрит» виявилася непослідовною і нетривалою, але нерівність і справедливість одразу з’явилися в планах політиків. В Америці президентські передвиборні дебати значною мірою точаться довкола таких питань, як підвищення податків для багатих і роль держави у допомозі решті населення. У Європі новий президент Франції Франсуа Олланд хоче встановити ставку податку для громадян із найвищими доходами в 75% (див. стор. 32). Нові збори з найбагатших – частина програми суворої економії в Португалії та Іспанії.
Навіть в енергійніших нових економічних гігантів нерівність викликає дедалі більше занепокоєння. Уряд Індії потрапив під вогонь критики за неспроможність досягти «все-охопного зростання» для всіх і за непотизм, через який збагачуються «свої люди», що можна побачити на прикладі сумнівних угод із продажу частот для мобільних телекомунікацій і тіньових контрактів на розробку надр, проведених без жодних аукціонів. Керівництво Китаю теж боїться, що зростання розриву між багатими й бідними може викликати заворушення в суспільстві. Вень Цзябао, який незабаром звільнить пост прем’єр-міністра, давно вже виступає за «суспільство злагоди».
Чимало економістів теж побоюються, що розширення прірви між найбагатшими та найбіднішими може справити руйнівні побічні ефекти. Теоретично нерівність не має однозначного зв’язку із процвітанням. Вона здатна стимулювати зростання, адже заможніші заощаджують й інвестують більше, і люди працюють краще у відповідь на заохочення. Але великий розрив між доходами може й не спрацювати, бо це, не виключено, перекриє шлях до освіти талановитій молоді або розпалить обурення й таким чином закінчиться політикою популізму, яка виключає перспективу зростання.
Загалом давно вже утвердилася спільна думка про те, що зростання економіки вигідне для всіх куди більше, ніж перерозподіл, який нищить сам принцип заохочення. Американський економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас влучно підсумував цю загальноприйняту думку, написавши 2003 року, що «з усіх тенденцій, шкідливих для економічно здорових держав, найбільшою спокусою й отрутою є увага до питань перерозподілу».
Але зараз економічний істеблішмент зацікавився, кому що дістається. Дослідження економістів із МВФ наводить на думку, що нерівність у доходах сповільнює зростання, призводить до фінансових криз і ослаблює попит. У своєму останньому звіті Азійський банк розвитку стверджує, що якби в нових економіках відповідної частини світу розподіл доходів за останні 20 років не погіршився, то прискорене зростання регіону дало б змогу витягнути ще 240 млн населення із крайніх злигоднів. Інші, менш однозначні дослідження прагнуть довести існування зв’язку між наростанням нерівності доходів і найрізноманітнішими проблемами, від ожиріння до самогубств.
Збільшення прірви між багатими й бідними в численних країнах починає непокоїти навіть самих плутократів. Дослідження, проведене для Світового економічного форуму в Давосі, визнало нерівність найактуальнішою проблемою наступного десятиліття (поряд із дисбалансом бюджету). В усіх прошарках суспільства поширюється думка про те, що у світі розрив між багатством і бідністю зростає дедалі більше, а нинішня нерівність та її імовірний курс загрожують небезпекою.
Не так швидко
Це занадто примітивно. Нерівність, виміряна в коефіцієнтах Джині, – це просто миттєвий знімок наслідків. Він не пояснює, чому виникли ці розриви або ж яка тут є тенденція майбутнього розвитку. Як і будь-яке зафіксування миті, він може давати хибне уявлення про загальну картину. Розриви між доходами можуть бути пояснені позитивними причинами (наприклад, винагорода працівникам за продуктивність) або негативними (якщо діти з бідних родин не мають таких самих можливостей, як їхні багатші однолітки). Так само нерівність у підсумку може бути цілком прийнятною, якщо йдеться про розрив у доходах між молоддю і старшим поколінням, тож згодом вона може зменшитися. Але в суспільствах, де немає тенденцій такого роду, високий коефіцієнт Джині викликає тривогу.
Деякі суспільства більше переймаються рівністю можливостей, а інші – рівністю результатів. Європейці зазвичай егалітарніші і вважають, що в справедливій державі не повинно бути великих розривів між доходами. Американці й китайці дужче наголошують на рівності можливостей. На їхню думку, якщо люди можуть підійматися соціальною драбиною, то суспільство з широким розривом між багатими й бідними все ще реально вважати справедливим. Хоч би до чого люди схилялися, статичні заміри прогалин між доходами – це лише половина картини.
Попри брак проміжних відтінків, нинішні дискусії щодо нерівності матимуть важливі наслідки. Нестабільна історія Латинської Америки, яка довго залишалася регіоном разючих контрастів між багатством і бідністю, свідчить, що держави під управлінням відірваних від народу заможних еліт не дуже успішні. Але поширений у ХХ столітті курс на перерозподіл породив нові проблеми. Занадто часто держави загального добробуту з високими податками виявлялися неефективними й нежиттєздатними. Державні ліки від нерівності часто були гірші, ніж сама болячка.
Як капіталізм ХХІ століття має відреагувати на сьогоднішні виклики? Перше: хоча сучасна світова економіка веде до збільшення розриву між освіченішими й менш освіченими, велика роль у розподілі доходів належить державній політиці. Друге: нинішня нерівність часто-густо буває не-ефективна, особливо у країнах із найглибшим розривом між багатством і бідністю. Це наслідок невдач ринку й державної політики, котрі також загальмовують зростання. Там, де це відбувається, прірва між багатими та бідними має тенденцію до послаблення як соціальної мобільності, так і майбутнього процвітання.
Третє: планують зменшувати нерівність між доходами, і в цьому є сенс, хоч би як ви ставилися до поняття справедливості. Це не має жодного стосунку до підвищення податків і соціальних подачок. І в багатих державах, і в країнах, що розвиваються, це включатиме інвестиції в молодь і боротьбу проти збагачення «вузького кола наближених осіб». Ось це й можна було б назвати «справжнім прогресивізмом».