Але виходить, що витрачаємо купу часу та зусиль, аби причепурити, створити якусь штучну завісу, що має трохи прикрити й зробити яскравішою реальність. Як у державних закладах перед візитом чиновників, коли бордюри білять так, що цей колір може й осліпити, тільки глобальніше. Особливо повчальною вийшла історія зустрічі київської показної краси з хуліганським норовом футбольних фанів, що приїхали подивитися фінал. Буквально приймаючи душ із супердешевого, як для них, українського пива, вони навряд чи взагалі помітили висаджені квіти й інші старання київської влади. Не за цим уболівальники до нас приїхали. Тож краще, як на мене, усе-таки постійно витрачати сили на зміну наших внутрішніх стандартів, передусім виводити якісь абсурдні речі з позиції «це ж Україна, у нас це нормально» на рівень «це треба змінювати». І тоді підготовка до будь-яких міжнародних подій чи просто гостювання в нас іноземців стануть набагато комфортнішими. Бо можна все максимально причепурити, але неможливо видати туристові окуляри, через які реальність можна бачити очима українця. І ось тут уже виникають проблеми.
Нещодавно випадково став свідком і мимовільним учасником такої проблемної для іноземця ситуації. До Києва по роботі приїхав хлопець із Китаю, але вирішив залишитися на вікенд та погуляти туристичними маршрутами. Великих міжнародних подій не відбувалося, тож він мав нагоду подивитися справжню, а не показну красу столиці, яка його, слід сказати, щиро вразила. Гуляючи ввечері на Майдані, мабуть, захоплюючись співочими фонтанами та архітектурою, іноземний гість раптом виявив свою сумку повністю розкритою. Гроші в гривнях і китайській валюті, банківські картки та внутрішній паспорт — усього цього в ній уже, звичайно, не було. Зателефонувавши до свого дипломатичного представництва, ошуканий китайський гість дістав чітку вказівку дзвонити на «102» і негайно розповісти все поліцейським. Доволі довго патрульні намагалися вирішити, хто ж поїде на виклик, і в підсумку все-таки знайшовся екіпаж із офіцером, що володіла англійською. Уважно все вислухавши, потерпілому видали папірець із адресою Печерського районного управління поліції, куди порадили вранці звернутися та написати заяву. Якщо дивишся на реальність як українець, то розумієш, що це абсолютний глухий кут і попереду лише бюрократична пастка, тому далі краще не йти. Але іноземець, встигнувши порахувати кількість камер відеонагляду в серці столиці, був налаштований на успіх.
Читайте також: Національна гра в імітацію
Я зустрів його лише на ранок після події. Без жодної гривні в кишені він намагався знайти на картах маршрут до будівлі поліції та писав у соцмережах пости про допомогу. Я відгукнувся, ми домовилися про місце зустрічі й згодом вже їхали в автобусі до відділка, бо він розташований доволі далеко від Майдану. Поліцейський, який сидів на прохідній, вислухавши нас, у відповідь кивнув. Дивлячись на світ очима українця, я зрозумів, що треба чекати. Китаєць кивнув навзаєм і вирішив, що йому нададуть допомогу. Яким чином відбувалася б комунікація іноземця в такій самій ситуації, але без сторонньої допомоги, навіть не уявляю. Мабуть, так і кивали б один одному… Через хвилин 15 нас забрав до себе доволі привітний черговий офіцер. У його кабінеті, під пильним поглядом радянського героя Жеґлова з настінних постерів я знову став розповідати, що ж сталося з гостем столиці. Тоді офіцер попросив вказати, де саме на Майдані відбулося пограбування, і після цього чомусь зрадів, хоча й намагався це приховати. «Та частина центральної площі столиці належить уже до Шевченківського району, не до нашого», — пояснив він свою несподівану радість. Навіщо патрульні вказали саме цю адресу, незрозуміло, але, за законом, заяву можуть прийняти взагалі в будь-якому відділку. Поліцейський на цьому наголосив, водночас разів п’ять повторив те, що зараз він може прийняти заяву, але потім довго перераховував мінуси від такого для нас. Мовляв, все одно справу треба пересилати в інший район звичайною поштою, а це дуже довго. Отримавши адресу відділку в Шевченківському районі, за кілька кроків від Майдану, ми знову поїхали. Перед тим той поліцейський, що до цього тільки кивав на прохідній, попросив мене розписатися в журналі й написати «претензій не маю». Потерпілого іноземця про те вирішив не запитувати. Досить, що він киває. Той, своєю чергою, схоже, уже почав трохи розуміти специфіку всього, що відбувається.
Читайте також: Виростити президента
У Шевченківському районі все виявилося набагато простіше. У відділку був лише поліцейський на прохідній (вихідний день же), який щось закінчував пояснювати іншому іноземцеві й такому самому українцеві, котрий йому допомагав. Перемикнувши увагу на нас, він дав зрозуміти, що чекає на пояснення. І я вже втретє за день розповів історію. Черговий заявив, що перекладача в них у штаті немає. При цьому казав це так, ніби пишається тим. Попередив, що писати треба буде багато й запитав у мене, чи готовий я безплатно все це перекладати. Отримавши схвальну відповідь, правоохоронець вирішив зайти з іншого боку й почав розповідати про розслідування, яке триватиме два місяці, і весь бюрократичний процес. Ну й додав наприкінці: «Мені фіолетово. Хочете — пишіть. Група приїде приблизно через годину. Можете чекати на дворі». Я не став перекладати, що мав на увазі поліцейський, особливо про «фіолетово», але, думаю, за його виразом обличчя й так усе було зрозуміло. Заяву ми так і не написали, хоча й витратили на це півдня. Я допоміг моєму новому другові зустрітися з кимось із Китаю в Києві, аби той міг перерахувати гроші через мобільний додаток і обміняти їх на готівку. Наступного дня він зміг вилетіти, запам’ятавши красу центральної частини Києва, смачну їжу та абсурдну бездієвість поліції. Для іміджу країни не фатально, це ж не подія світового рівня. Але ж іноземці полетять, а жити, зокрема з такими офіцерами, яким «фіолетово», нам.